Лист святому Миколаю
Доброго дня, святий Миколаю, вирішив написати тобі листа, розповісти, як минув мій рік. Звуть мене Сергій Бортнік, мені одинадцять років, вчуся я в п’ятому класі на дистанційному навчанні. Скажу тобі чесно, пане Миколаю, вчуся я так собі, бо бажання в мене аж ніякого. Кому взагалі захочеться вчитися, якщо світло схоже на зіпсовану гірлянду: то світить, то ні, і від того вайфай, то є, то немає. Дорогий Миколаю, я розумію, що зараз, ти дуже зайнятий і тобі не вистачає часу, щоб принести усім подарунки в ці святкові дні. Але я прошу в тебе, тільки щоб було постійно світло і не пропадав вайфай, бо без нього я не можу грати в ігри на телефоні та взнавати заняття в Гугл класі, а коли це не можливо, мама дуже нервує, не знає, що зі мною робити й дужче переживає за заняття, ніж, коли десь бахкає.
Любий Миколаю, ти, мабуть, вже знаєш, що у нас почалася війна, двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року. В той же день ми переїхали до бабусі Тані та дідуся Толі, бо вони живуть на другому поверсі, і звідти швидше бігти у підвал, а наша квартира знаходиться аж на дев’ятому поверсі.
Перші дні ми просиналися від кожного шурхоту, спали вдягнені, щоб негайно вибігти з квартири. Наші сумки з одягом та документами були в коридорі, на усяк випадок. Під час вибухів ми постійно бігали між кімнатою, коридором та ванною! Не знали де безпечніше. Але я вже зрозумів, що коли йде війна безпеки не чекай. Ввечері, ми майже ніколи не вмикали світло, а ще мама на мене сварилася, за те, що я хотів виглянути з вікна, мабуть, боялася вибухів. Мама, бабуся Таня і дідусь Толя так часто дивилися новини, що я навіть тікав з тієї кімнати, бо хотів замість новин побачити Гаррі Поттера. А потім – зникло телебачення і тоді я заплакав, бо Гаррі Поттера я так і не побачив.
А ще, не пам’ятаю точно в якому місяці, пропав зв’язок. Мені було байдуже на той зв’язок, але стало цікаво, коли ми разом з мамою, однокласниками та їх мамами, спускалися вниз до пляжу, щоб спіймати мережу. Всі підіймали догори телефони, щоб хоча б комусь додзвонитись. Мама нікому не змогла додзвонитись – мережа не спіймалася...
У березні на війні загинув мамин троюрідний брат, вона побачила його фотку на фейсбуці та спочатку не повірила, але потім знайшла на сторінці у його сестри жалобну стрічку, мама казала, що її троюрідний брат завжди посміхався. Вона плакала і бабуся Таня плакала, і дідусь Толя теж був засмучений, це ж був син дідусевого двоюрідного брата, я не плакав, бо не знав його зовсім, але мені було сумно і шкода маму, і бабусю Таню і дідуся Толю теж.
Коли всі рахували кількість ударів по Чорнобаївці й раділи, ми зовсім не раділи, бо від Чорнобаївки до нас їхати сімнадцять хвилин і тому дуже добре чутно вибухи.
Якось бабуся Таня жарила на сковорідці соняшникове насіння і дивилася у вікно, і ненароком побачила на криші багатоповерхівки, навпроти нашого будинку, російського солдата з ружом – снайпера. Мені теж хотілося подивитися на снайпера, але мене не пустили, бабуся дивилася на нього під прикриттям, нібито жарила насіння, мама також була під прикриттям і виглядала з балкону – розвішуючи білизну. А в мене не було прикриття і тому я не зміг побачити снайпера і чомусь засмутився,
- Це ж цікаво побачити снайпера, я бачив його лише в іграх, - жалівся я мамі.
- Ні чого цікавого! – відповіла вона.
До себе додому ми повернулися аж в літку; коли їхали в маршрутці, я помітив, що люди взагалі сиділи мовчки, не підіймаючи очей і в телефони теж не дивилися, дивно, бо зазвичай людей від телефонів не відірвеш. А за мостом стояли машини з позначкою Z. Я живу в дуже великому, багатолюдному районі, де загалом одні багатоповерхівки. Та повернувшись додому ми побачили, що людей лишилося мало, стало пусто і лячно.
Пам’ятаю, як ми ловили вайфай біля кафе, бо вдома його не було. Сиділи й качали: я – аніме, мама – серіали, а папа – теж щось качав. Всі люди так робили... Ми дуже зраділи, коли нам вдалося зловити безплатний вайфай у себе вдома ...
Я не люблю ходити по магазинах, але мама із татом завжди мене з собою брали, боялися залишити вдома одного, на дев’ятому поверсі. Одного разу, коли ми з мамою вийшли з магазину, десь так бахнуло, що ми ледь не впали, а ще я яблука у калюжу впустив – пакет порвався, я хотів їх зібрати, але мама не дозволила. Нам було так страшно, що ми одразу пішли додому... Але ж я майбутній чоловік, я сказав мамі: «Чого ти лякаєшся? Повинна вже була б звикнути». Та мама взагалі не могла звикнути до звуку вибуху-прильоту, який нагадує удар м’яча по залізній стінці гаража. Коли ми прийшли додому тато сказав, що у квартирі від вибуху, аж вікна затряслися.
Після того випадку, я почав боятися ходити до магазину, але все ж доводилося. Ці магазини ніби магніт притягували до себе усю небезпеку.
Якось ми скуплялися у супермаркеті й почули гул ракети, здалося ракета впаде на наш супермаркет і нікуди нам буде тікати, так низько вона летіла, потім ми взнали, що через пів кварталу від нас, вона впала і вбила цілу родину: батька, мати, двох дітей і собаку. Нам було дуже лячно, бо це сталося біля кафе, де зазвичай мама з татом пили каву, а я чай. Більше в ту сторону ми не ходили.
На мій день народження, другого червня, батьки мені подарували манґу про Наруто, забрали останню з полиці магазину. У другому магазині я теж купив мангу – три томи, на гроші, що подарували дідусь Толя і бабуся Таня. Мама із татом були не дуже раді ще трьом товстенним манґам, але я їх швиденько прочитав, бо в манзі більше малюнків ніж слів.
Улітку сталося багато подій, окрім мого дня народження, мій двоюрідний брат (татів племінник) оженивсь в дев’ятнадцять років. Я так рано ніколи не оженюсь! У день весілля, мій брат забув паспорт, прийшлось повертатися за ним додому. У загсі було дуже гарно, святково, багато квітів і жінка у сірому костюмі, яка вела святкову церемонію, мама навіть заплакала, від радості мабуть. Бабуся Люда була такою нарядною і теж заплакала, бо це ж її старшенький внук оженивсь. Це було святкове весілля і мені все дуже сподобалося!
Ще, влітку, ми на пароплаві їздили до моєї бабусі Люди, яка живе в селі Веселівка, там у неї свій дім, на подвір’ї багато квітів і в домі теж. Я запам’ятав одну квітку, бабуся Люда її називала Манстера – це була пальма, висока, з темно-зеленими схожими на лопух листками, але з надрізами по боках. Я цю квітку дуже добре запам’ятав, бо у мами на неї почалася алергія і пальму довелося перенести в іншу кімнату.
У бабусі Люди є старий пес Нолік, назвав його так я, на честь мого улюбленого персонажа із мультику Фіксики. Нолік був такий гавкучий, що гавкав навіть на своїх і з котами він не мирив, бо ті були такі наглі, що крали їжу з його тарілки. Бабуся Люда розповідала, що коли почалася війна, він вирив собі бункер-нору і під час пострілів там ховався, і навіть на деякий час перестав гавкати – боявся, а потім звик. Це добре, що в Ноліка був свій бункер-нора, бо він сидів на прив’язі і йому нікуди було тікати.
Навесні, окрім Ноліка в бабусі Люди з’явилося ще цуценятко: маленьке, коричневе, дуже жваве, яке полюбляло ганяти на подвір’ї і як мала дитина, усе тягло до рота, оскільки це була дівчинка і народилася вона в тяжкий воєнний час, коли всі саме балакали про Байрактара і Джавеліну, бабуся Люда вирішила назвати її Джавеліною, якщо коротко – Джава. Дуже цікаво, що у тітки Лариси, яка віддала бабусі Джаву, був пес по кличці Байрактар. Ось така весела парочка! Але Байрактар був зовсім не таким швидким, як його сестра, а був лінькуватий і більше спав. Тато із Джави хотів зробити дуже злу собаку, тому завжди дражнив її, а вона кусала його за руки й за ноги. Вийшло так, що оскільки тато її дражнив, від того вона кусала усіх підряд і в першу чергу мене. Мабуть, бачила, що ми з татом схожі. Цікаво, що Нолік подружився з Джавою і та навіть їла з його миски, це найвищий показник їхньої міцної дружби.
Ми всі були такі засмучені, коли вона раптом померла, щось не те з’їла, а більше за всіх була засмучена бабуся Люда, бо возилася з нею, як із дитиною. Нолік теж сумував і навіть пару днів нічого не їв і не гавкав.
Якось влітку, до бабусі Люди приблудилося двоє кошенят: брат і сестра (влізли через дірку у паркані з сусіднього покинутого двору) і були такі голодні, що не могли від миски відірватися, кота я назвав Матрос, а кішку – Мурка. Восени Матрос став таким здоровим і товстим, бо дуже багато їв і навіть з’їдав Муркіну їжу.
У Веселівці часто пропадало світло, ще частіше чим у нас вдома, люди казали, що прилетіло у якийсь трансформатор у місті поруч, а цей трансформатор роздавав світло на всі районні села. Без світла – наче кам’яний вік! Ми грали у карти при свічці, я з татом, а мама з бабусею, вони дуже раділи, коли в нас вигравали, а ми раділи, коли вигравали в них.
А ще, коли ввімкнули світло, я нарешті побачив усі частини Гаррі Поттера, його мій двоюрідний брат скинув мені на флешку.
Восени, я пішов у шостий клас, дистанційно, в українську школу, але ніхто із сусідів про це не знав, бо нікому не можна було довіряти... Мене завалило домашніми завданнями, було схоже на сцену із першого фільму Гаррі Поттера – «Гаррі Поттер і філософський камінь», ту сцену, де дім його тітки завалило листами. Дуже неприємне видовище! Я не люблю писати, але мені довелося писати і писати, і це не зупинялося ніколи. Я опирався та мама теж вміє протистояти...
І все ж, це був гарний рік, бо ми всі живі та здорові, в нас є дім і їжа.
Дорогий Миколаю, мені соромно, в тебе так багато усього просити, але якщо зможеш: нехай уже війна закінчиться! Знаю, що це не до тебе прохання, а до Бога. Та ви ж, мабуть, друзі? Попроси його, будь ласка, по-дружньому. Бо я вже й сам просив, та нічого не виходить. Я навіть свої манґи можу віддати, а вони дуже дорогі, тільки, щоб все було як раніше...
Коментарі