Глава 1
Далекий 1932 рік...
Вже був кінець серпня, погода не така спекотна, але все ще досить тепла. Починалася пора збору врожаю, жнива і селяни були зайняті роботою в полі. В цей час в маленькому молдавському селі в бідній селянській родині народилася четверта дитина. Дівчинка, якій дали ім'я Єлизавета.
Життя в селі було важке, особливо якщо ти бідний і не маєш власного майна. Такому дорога в наймити, де працю не тільки мало оплачували, а ще й могли образити, а деякі хазяї ще й познущатися.
В родині Єлизавети всі діти були погодки, потім народилися ще троє дітей. Два брати і чотири сестри. Діти, яким випала надзвичайно тяжка доля.
Коли почалася війна, батько пішов на фронт. І, хоча він не був хорошим і люблячим чоловіком та батьком, він приносив додому гроші. На жаль, в ті часи жінкам не дуже щастило в шлюбі. Головним було не кохання, а можливість утримувати родину. Тепер тягар виховання сімох дітей повністю ліг на плечі бідної жінки. Мати, яку звали Агафія, разом із двома старшими дітьми, працювала у багатих односельців, щоб заробити хоча б трохи їжі для своїх діток. Дуже часто вона сама голодувала, віддаючи останній шматочок хліба дітям. Малюки не знали і не могли знати, якою важкою працею діставався той хліб.
Одного разу взимку після тяжкого робочого дня Агафія несла в'язанку хмизу, щоб зігріти холодну землянку. І побачила здалеку таку картину: її розбишаки босі бігають по снігу і дзвінко сміються.
-Ну, я вам зараз задам! -закричала Агафія.
Дітей наче вітром здуло. Коли мама ввійшла під низькі склепіння землянки, пустуни сиділи на своїх місцях, наче нічого й не сталося.
Єлизавета була дуже слухняна, їй подобалося допомагати матері по господарству. В них були глиняні тарілки і, коли дівчинка намагалася їх помити, вони вислизали в неї з рук і розбивалися. А як брала до рук віника і починала підмітати, то пил стовбом стояв. Та мати не сварила маленьку помічницю, лише з любов'ю показувала, як треба працювати. Всі сусіди дивувалися і казали: "Оце тобі, Агафія, хазяйка буде. Працьовита дитина."
Брати й сестри були дуже дружні. Завжди стояли горою один за одного. Щоранку й щовечора збиралися перед іконою, ставали на коліна і Костянтин, найстарший брат, починав молитву. Всі інші, нестройним хором повторювали за ним. Ці молитви залишаться в пам'яті Єлизавети на все життя...
Війна принесла багато горя. Молдова опинилася під окупацією румунських військ. Разом з німцями вони панували тут майже всю війну. Окупанти були жорстокі та карали населення за будь-що. Багато домівок в селі було знищено, людей вбито. Румуни казали людям, щоб видавали радянських солдатів. "Якщо у вашій хаті є радянські вояки, вивісьте на вікні червону тканину. Ми вас не чіпатимемо". Та звісно ж, окупанти брехали. За приховування ворожих військових чекала страта, могли й спалити разом з будинком. Поля замінували, і на них серед мін розклали гарний посуд та інші предмети. Люди ризикували і йшли збирати, підриваючись на тих мінах. Мати з сестрою теж ходили. Як вони вижили, одному Богу відомо. А батько з війни так і не повернувся. Та не тому, що загинув. Він кинув свою дружину і дітей напризволяще. Діти війни - діти, що на власні очі бачили всі жахіття тої клятої війни. Цей статус вони пронесли через все своє життя.
Одного разу Агафія готувала обід для родини, коли прибігла дівчинка. Вона була дочкою хазяїна.
-Тітко Агафія, тебе мама кличе.
-Діти, варіть борщ, я скоро прийду. -наказала мати і пішла з дівчинкою. Знала б вона, що бачить дітей востаннє...
Через деякий час та сама дівчинка прибігла, несучи з собою жахливу і страшну звістку:
-Ідіть скоріше, вашу маму вбили!
Важко уявити, що відчували діти, почувши такі слова. Що ж це? Вона ніколи не повернеться? Кинулися вони за дівчиною, яка показувала, куди йти. І ось цей злощасний дім. У великій кімнаті біля печі напівлежачи сиділа їхня мати. Її голова була в крові. Куля, випущена з рушниці, пробила голову наскрізь. Агафія була ще жива. Побачивши своїх малюків, які ридали через свою закривавлену матір, вона почала ворушити губами, наче намагаючись щось сказати. Хтось крикнув:
-Заберіть дітей звідси, жінка не може померти.
Дітей вивели на вулицю і в той же момент Агафія померла...
Хазяїн, що застрелив жінку, став благати помилувати його, адже він має сімох дітей. Хто знає, що між ними сталося, та він позбавив життя мати, в якої теж було семеро дітей. Які з його милості стали сиротами. Своїх йому шкода, а на чужих було плювати. Можливо, їхнє життя могло скластися інакше, та смерть матері зламала їх назавжди.
Коли всі отямилися, треба було робити щось із дітьми. Їх посадили на підводу і кудись повезли. Це був нежилий будинок. Всіх висадили і залишили. Пройшло багато часу, вже звечоріло. Діти були голодні, менші почали плакати. Дитячий плач почула жінка, що жила по сусідству. Дізнавшись, що вони втратили матір, жінка принесла їжі, нагодувала дітей, а потім привела з собою людей, які відвезли їх у дитячий будинок.
Коментарі