Заглибившись в роздуми я, навіть, не помітила як ми прийшли в аудиторію і як я опинилася на своєму місці, на якому сиділа ось уже 4-й рік. Це було зручне місце в центрі аудиторії, з якого можна було добре бачити викладача та усіх студентів, так як парти в 23а знаходилися на свого роду ступінчастій платформі, що нагадувало архітектуру грецького амфітеатру.

В аудиторії стояв жахливий шум, безліч голосів та тисячі емоцій. Я оглянулася. Десятки добре знайомих обличь. Здавалося б я повинна бути рада їх бачити, адже ми уже 4-й рік як разом навчаємося, багато чого пережили, а замість того вони усі мене дратували. Я би не сказала, що я злісна особа, але чомусь саме сьогодні мене охоплювало божевільне бажання послати їх усіх куди по далі і вийти з цієї аудиторії та більше не повертатися. Я згадала свій перший день в цьому університеті, згадала свої перші відчуття, згадала про те, яка я було щаслива, що тут навчаюся. Але сьогодні усе було не так. І мене це лякало…

- Привіт. Біля тебе вільно?

Мене з роздумів вирвав ніжний чоловічий голос, який був мені знайомим, але кому він належав я не могла пригадати. Я підняла голову і побачила перед собою одного зі своїх одногрупників – Ліама Маурі.

- Привіт. Вільно. – відповіла я не відриваючи свого погляду від його смарагдових очей.

- Ти не проти, якщо я присяду біля тебе? – усміхнувся хлопець.

І я завмерла. Я не вірила, що один з найкращих, найкрутіших та ще й найрозумніших хлопців на курсі, захоче зі мною сидіти за однією партою. Я не була популярною дівчиною, не була відмінницею (хоча могла б навчатися на одні п’ятірки, але не було у мене бажання), не носила стильного брендового одягу. У мене взагалі не було окремого стилю одягатися, я могла ходити в тому, в чому мені було зручно. Це могли бути прості потерті джинси, чоловічого пошиву рубашка чи футболка із зображенням улюбленого рок-гурту та кеди, а могла бути класична сукня та туфлі на каблуку. Проте, я переважно ходила в джинсах, на розмір більше футболці, кедах та з невеликим рюкзаком, який постійно закидала на ліве плече. Завжди таскала із собою МР3-плеєр та товстий зошит формату А4, у якому були мої малюнки.

- Ну… і? - Я швидко заморгала очима та встяхнула головою відганяючи від себе чари краси Ліама, знову почувши його голос. – Ти не проти? – повторив він.

- Ні. – як спокійніше намагалася промовити я.

У цю ж хвилину продзвенів дзвінок і в аудиторію увійшов наш декан професор Пітер Дешвод. Невисокий чоловічок років 50-ти із доволі привабливою зовнішністю.

- Доброго дня усім! – почав він. – Я радий вітати вас зі початком нового навчального року, який, я надіюся, буде плідним та наповнений лише позитивними моментами. Цього року вам прийдеться вивчати безліч нових і цікавих дисциплін, тому я бажаю вам витримки та наснаги. На дошці начальної інформації ви зможете детальніше про все дізнатися, а зараз перейдемо до вивчення нової дисципліни «Новітньої історії країн Азії». Запишіть, будь ласка, першу тему нашої лекції…

- Красиво виглядаєш.

Тихий шепіт мені на вухо заглушив слова викладача. Я подивилася на Ліама, який мило усміхався дивлячись прямо мені в очі. Я відчула як мої щоки заливаються кров’ю, що мене ще більше збентежило. На автоматі я оглянула його. Він був одягнений у світлі джинси, сині кеди і такого ж кольору футболку із зображенням піратського черепа поверх якої була розтібнута коричнева рубашка.

- Дякую. Ти також. – нарешті відповіла я і опустила голову.

- Класне тату.

- Що? – здивувалася я і подивилася на нього. Про яке тату він говорить? Я була в замішанні і взагалі не розуміла про, що це він.

Ліам усміхнувся і взяв мене за ліву руку, тим самим вказавши мені на невелике тату, приблизно 2х3 см., яке було на внутрішній стороні зап’ястя. Від дотику холодної руки хлопця по моєму тілі «пробігли мурашки», що змусило мене швидко глянути на руку, а зокрема і на тату. Це була руна Ансуз обплетена лілією та трояндою. Я була шокована. У мене ніколи не було татуювання і я його не робила – це 100%. Що ж це таке? Я швиденько потерла тату правою рукою в надії, що це проста наклейка чи простий малюнок, яке зітреться. Але… ні. Це була справжня татушка. Проте, звідки вона в мене вз’ялася? Я її не робила, і в цьому я була впевнена.

- Щось не так? – у голосі хлопця було чути нотки хвилювання.

- Ні. Усе нормально. – усміхнулася я і хлопець нарешті відпустив мою руку.