Російська Рулетка
...Опять даю себе слово бросить
поутру
Даю себе это слово уже который
раз
Но наутро я снова лезу в петлю...
ATL"Петля"
Постріл перший:
Біля мене лежить револьвер на старому столі, який хуй пойми як тримається купи. Навпроти сидить блядський браток з 90-х, ніби пам'ятка давно минувших часів. Карі очі, цього амбала, дивилися прямо на мене, не виказуючи ніяких почуттів. Ми сидимо в хуйово освітленій кімнаті, єдине, що відрізняє її від закритого гробу це світло від лампи.
– Ти перший, – сказав цей амбал, своїм хриплим голосом.
Я взяв у руку ствол і приклав дуло собі до скроні.
І як я до такого дожився? Народився в 1990 році 13 липня. Жив у маленькому селі під Хмельницьким. Батьки дали мені ім'я Степан, вони думали я піду по стопах батька і стану трактористом або комбайнером. В 96-у пішов у перший клас. Вже тоді я розумів на підсвідомому рівні, тікай звідси, тут нема, не було і не буде ніяких сука перспектив. І я вчився, добре вчився, старанно вчився, спершу на 5, а після 2000-ого на 10. Закінчив школу зі срібною медаллю, за золоту медаль була велика конкуренція.
У 2007-у поступив до Харківського політехнічного інституту. Саме тоді можна сказати, все пішло по пизді. Ні, перший рік я вчився непогано, але потім чортова вогняна вода відкрила очі на тупість моїх сподівань, що закінчивши навчання ти одразу станеш кимось. Але ніхто не сказав, що все залежить від йобаних шансів. І вогняна вода стала моєю нареченою на добрих п'ять років.
Я натиснув на крючок. Ударник вдарив по пустому місці для патрона в барабані.
Постріл другий:
Амбал взяв у руку револьвер і підніс дуло до своєї скроні. Він навіть не подає виду, що йому страшно, ніби тримає бога за бороду і керую абсолютно всім. Невеличка пауза перед пострілом, його палець вже на крючку, а очі вилупились прямо на мене.
Зазвичай люди мого положення перебувають у місцях, які набагато гірші за це. Для того щоб постійно пити потрібні дуже великі гроші, але звідки у алкашів гроші? Це вже залежить від самої людини. Я продаю непотрібне, а перед тим шукаю потрібне. Вже місяць я не можу знайти щось потрібне і здається Олєжик починає розуміти, що йому цього разу також не заплатять.
Зранку у наливайках мало народу. Хтось тільки йде з неї, хтось ще спить, а хтось уже прямує, як я, у найближчий шинок, щоб розпочати добре день. У шинку я сьогодні перший відвідувач. Олєжик – бармен цього найдишевшого бару, побачивши мене, його радість кудись дивним чином зникає.
– Доброго ранку,– я стараюсь охолодити обстановку.
– Доброго,– відповів мені Олєжик і одразу зітхнув,– тобі як завжди?
– Да.
– Добре сідай десь,– після затяжного зівка він продовжив,– я зараз налю.
Він дістає з-під прилавку пляшку "смерті комбайнера". Відкривши пляшку і підсунувши стопку, горілка полилася, як ніагарський водоспад, у мою рюмку.
– Стьопа, скільки ти вже сюди ходиш?– різко, як удар серпом по яйцях, спитав мене Олєжик.
Від цього питання, я аж впав у ступор на хвилину. А справді, скільки я ходжу у цей шинок? Я вклав у нього стільки своїх грошей, що мінімум відтсотків десять, всього їхнього капіталу – мої гроші.
– Скільки?,– питаю у відповідь.
– Три роки.
– Ого як мало,– по-справжньому здивувався я.
– Ти вроді нормальний хлопець, у тебе є знання, є диплом, є можливість зажити нормальним життям. Так чому ти нею не скористаєшся?
Я випив горілку у рюмці і показав жестом, щоб мені налили ще.
– Так все є, але вдачі похуй на те що у тебе є. Після закінчення ВУЗу я мав тільки диплом і деякі знання. Але я не мав практики і досвіду,– я надпив чуть горілки і продовжив свою розповідь,– а це, сука, було важливішим за всі твої знання. Да взагалі я почав по справжньому пити з другого курсу.
Тоді ми з пацанами бачили повну картину нашого майбутнього. Дружина, спиногризи, однокімнатна квартира в кредит, який виплачуватимуть твої діти, друзі алкаші, ти алкаш і взагалі атмосфера така, що хочеться повіситися...
– Невже все було так безнадійно?– явно не розуміючи проблеми говорив бармен.
– Ні, все було набагато гірше. А варіантів смерті було два: померти від цирозу печінки або реально повішатись.
Від цих слів, до мене знову повернулися думки про способи самогубства. Якщо подумати є багато способів уєбошити себе. Наприклад банальне: повішатись, перерізати вени, стрибнути з криші, хімічне отруєння, пригнути під поїзд або машину. Але ці варіанти для людей без фантазії, а вот я придумав нові більш фантастичні способи: гільйотина в домашніх умовах, стрибок з передпідвивертом у жерло активного вулкану, бути з'їденим акулою, і так далі.
– Да значить, по вашій методиці, щоб вилікуватися від алкоголізму потрібно повішатись,– після цих слів бармен дивно скривив лице.
– Ну да, по суті, життя - це одна велика залежність.
– Але ж є інші люди, у яких все добре...– я перебив його жестом "налий мені".
– Так ми бачимо їх щасливими, але вони насправді щасливі? Це все гра на публіку, щоб у людей був якийсь ідеал, щоб люди привертали свою увагу, свій час до таких самих нещасливців.
– Невже,– бармен явно не вірить мені або не хоче вірити.
– У них така сама залежність, як і у нас, тільки роздута до неєбічних розмірів. Це залежність від людської уваги. Саме тому всі "щасливі" люди висвітлюють тільки малесеньку частинку свого життя, а саму суть приховують, як монстра Франкенштейна.
Я допив пляшку "смерті комбайнера" і перед тим як піти сказав:
– Олєжа, ти не знаєш де можна позичити грошей, тільки не в банку, без всілякої непотрібної єботні.
Амбал натискає на гачок. Пуф, він ще живий.
Постріл третій:
Я знову беру в руку ствол і цілюся у скроню.
Лампочка над дверима потухла і пару хвилин простоявши в повній темноті у застяному під'їзді, я зайшов у дім, який мені порекомендував бармен. Звичайна 3-кімнатна квартирка середнього класу. Навіть не скажеш, що людина яка тут живе, ахуєно багата, але це правда, а старі шпалери на стінах придавали свою нотку бідності до цього дому. Ідеальна тактика, спершу показати що в тебе ніхуя нема і відігнати профанів, а знаючих людей не злякати карикатурною бідністю. На кухні сидів чоловік пенсійного віку, мабуть це хазаїн цього дому.
– Добрий вечір,– почав я розмову,– мене звати Степан, можна просто Стьопа.
Для таких людей потрібно себе правильно показати, а інакше можна покинути дім із парою лишніх дір у тілі.
– Доброго,– прищуривши свій погляд, він далі говорив,– моє ім'я, напевно, вам відоме, раз ви сюди прийшли.
– Да.
– А чи знаєте ви, за чим до мене приходять?– його лице видало дивну саркастично-впевнену посмішку.
– За грішми,– без лишніх пауз відповів я.
– А чи знаєте ви,– після невеликої паузи він продовжив,– як важко заробити гроші. І як важко примножити їх. Знаєте?
– Да знаю, саме тому я до вас і прийшов. Щоб заробити і примножити собі гроші.
Цей старий скупердяй, жаліє на себе чуток грошей, судячи по його вигляду. Щоб він дав мені, хоч якісь гроші, я повинен показати йому можливість заробити на мені.
– І ви також отримаєте свій прибуток від цього,– я постарався сказати ці слова, як менеджери у фільмах.
– І на що вам потрібні гроші,– зацікавлено промовив мій візаві.
– Я хочу викупити один бар, біля Озерної.
– Ви думаєте людина, яка 24-години на день займається грішми. Дасть хоч маленьку частину свого статку на якийсь бар. Я економив кожну копійку впродовж тридцяти п'яти років, щоб досягти тих вершин на яких я зараз.
Якщо подивитися на його квартиру, то це скоріше Скрудж Макдак у вигляді людини, а ніж мафіозний бос. Я чув у нього не має сім'ї, і коли він помре, то хто успадкує його гроші? Правильна відповідь - ніхто. Такі як він, скоріше, знищать всі свої статки, чим віддадуть їх комусь. Ще одна блядська залежність до списку блядських залежностей.
– Цей бар, при правильній розкрутці, зможе принести невєбенний дохід його власнику і його партнеру. Звісно, якщо партнер допоможе з фінансовими труднощами на певний період.
– Ну, я зможу дати кошти на фінансування цього проекту, якщо звісно я отримаю назад свої кошти з невеликим процентом. Наприклад у 25 процентів від моїх витрат,– останнє речення він вимовляв повільно, щоб я добре запам'ятав його.
– Ви отримаєте свої кошти назад і навіть більше. Я обіцяю повернути кошти через,– я покрутив долонею у повітрі,– приблизно півроку.
Я все-таки зміг, ще після години брехні, випросити десять тисяч доларів. Хоч раз мені пощастило у житті, хоч раз.
Бах, знову немає набою.
Постріл четвертий:
Настала черга знову перевірити свою вдачу, цьому амбалові. Він підніс до скроні дуло.
Ще одна стопка, а за нею інша стопка, і так, аж поки вся горілка не скінчиться в пляшці. Навпроти мене сидить мій кореш, ми п'ємо в парку на лавочці під старим і ахуєно великим дубом. Я беру стопку і випиваю її вміст. Горілка пече спершу рот, потім глотку, а далі зігріває все моє нутро, мов багаття, яке хтось розвів всередині мого тіла.
– Так вот, Степанич випив... Якоїсь... Якоїсь... Короче пальонки йобнув,– почав розповідати чуточку п'яний кореш.
– І що далі,– спитав я з цікавості.
– Так вот, не перебивай, він осліп і здох через три дні,– випучивши свої очиська на мене, кореш чекав моєї реакції.
– А шо він бля йобнув,– спитав я щоб підтримати розмову.
І далі я вже не слухав що пиздів мені кореш. Його... Його язик... Плентався... Як хвіст... Хвіст у собаки... Старої... Дуже старої... Старої та хворої... Хворої на всі можливі болячки шавки... З якої вот-вот злізе весь лівер разом із шкурою... І... І далі буде лаяти тільки скелет...
– Слухай кореш,– здається я перебив свого візаві,– ти не знаєш де можна купити ствол?
– Ствол?– ошелешений, спитав кореш.
– Ствол,– впевнено відповів я.
Кореш дістав з карму куртки тонкий, як англійський гумор, листок паперу і написав на ньому адресу.
Блядь. Нахуя вчора стільки пити треба було. Всьо від сьогодні ні краплі в рот. Я відчуваю, що ще один раз так і скопичуся нахуй .
За вікном сонце сліпило мої очі. Вода. Де та блядська вода. Мої ноги поволочили мене на кухню. У фільтрі ще було десь 300грам води. Я випив їх завпом, а після того пішов робити стандартну ранкову поєботу.
Помився, просцявся і пішов удівся. Взяв той листок який мені дав кореш і пішов за адресою.
Ранок був піздец сонячним, таке відчуття ніби Земля наблизилася до сонця на добрі пару сотень тисяч кілометрів. Все ніби таяло на очах. Ще пару кроків і я упаду на землю замертво.
Попереду виднілася багатоповерхівка, я прийшов. Зайшовши в обісцяний падік, я направився до ліфту, а на ньому записка "Ліфт не працює". Ахуєно, довелося пішки підніматися на 8-й поверх. "Куда іду я с пятачком большой-большой секрет". Єдине що спало мені на думку у такій ситуації. Дійшовши до потрібних мені дверей. Я натиснув на кнопку дзвінка і через десять хвилин до мене вийшов якийсь тип, якого називали Вовком.
– За тобою хвоста нєту?– панічно спитав Вовк.
– Здається нема,– як тільки зміг спокійно відповів я.
Блядь, а якщо реально за мною йде хвіст? А якщо справді є, то кому здався йобаний алкаш?
– Яке блядь здається, ти йобнутий, т-ти точно йобнутий,– його зуби нервово скреготали, а очі постійно бігали вліво вправо.
– Та нема ніякого, нахуй, хвоста.
– А хуй з тобою, заходь швидше,– Вовк зайшов до квартири, а я за ним.
Маленька однокімнатна квартира, вікна зашторені, щоб ніхто не бачив які темні справи тут діються. Хазяїн дому дістав пару пістолетів.
– Це Glock 19, піздатий, якщо не любиш цілитися,– його лице скривилося в диву посмішку,– а це Colt 1911 для любителів старої школи.
Мене не цікавили ці пухкавки. Я шукав надійну зброю, яка не схибить, не заклинить і з одного пострілу угандошить мене. На кріслі лежав револьвер.
– А можеш показати,– вказав я на револьвер.
– Ооооо, то ти у нас ковбой,– намагаючись копіювати акцент Вовк перегравав як тільки міг.
– Yes and give me please gun,– сподіваюсь він зрозумів, що я сказав.
– Бачив фільм "Брудний Гарі",– спитав мене Вовк.
– Так,– відповів я.
– Це точна копія того револьвера, тільки шести зарядна.
– Скільки?– запитав я, дістаючи гроші.
– 200,– відповів Вовк.
– Дай ще патронів.
– 210,– сказав на останок Вовк.
Він ще досі живий.
Постріл п'ятий:
Тепер все вирішиться. Хто помре, а хто виживе. Я чи він, він чи я.
Я підношу дуло револьвера собі до лоба. Мої руки тремтять, ні не від страху, а від цікавості. Що там є після нашого життя. В кімнаті стає гарячіше. Револьвер повністю заряджений, всі пусті місця в барабані заповненні набоями
44-ого калібру. Великий палець уже на спусковому гачку. Лишилося тільки зняти ствол із запобіжника.
Тук-тук. Хтось постукав у двері. Я встав на ноги, взявши револьвер у одну руку і попрямував до дверей. Підійшовши до них, я поглянув у глазок. За дверима стояло два чоловіка, обоє у чорних куртках, штанах. Всім своїм виглядом показували, що зараз розіб'ють мені єбало і перетворять мене в самий ніжний фарш. Гроші так легко не даються, за них завжди потрібно отримувати по єбліщу.
Думки про смерть, як вітром здуло. Я зняв револьвер із запобіжника. Зняв ланцюжок із дверей і відкриваю їх ключем. Двері я не відчинив, а одразу побіг до вітальні. Довго чекати не довелося, гості зайшли майже одразу, як я добіг до вітальні. Як тільки один з них показався в дверній рамі, я націлив на цього уйобка ствол. Через секунду показався другий.
– Давай без резкіх двіженій, папаша,– сказав той мудак на якого я націлив ствол.
Йди нахуй. Я вистрілив йому прамо в пузо, у його жирне, блядське, пузо. Він взявся руками за живіт і впав на коліна. Другий колектор явно не очікував такого повороту подій і я вистрілив йому прямо в око. Він упав замертво, прямо на мій червоний килим у коридорі. Я підійшов до першого, той щось белькотів про пощаду, що в нього дружина, діти, хворі батьки, брат інвалід і всяку таку хуєргу. Я не став його слухати, а просто добив другим пострілом у живіт.
З собою у цих колекторів було лише два ножа і більше нічого. Невже... Так, вони думали, що я беззахисний і саме тому взяли тільки два єбучих ножі. Сука, ніколи не думав, що самогубство врятує мені життя. Бля, тепер мені точно піздец і на цей раз пошлють людей з пушками. Хоч не доведеться скоїти самий страшний гріх.
Я живий.
Постріл шостий:
Його останній постріл. Ми довго дивимося один на одного. Амбалові очі дивляться прямо на мене, а мої очі на нього. Він повільно підносить дуло до скроні.
Вечір на диво холодний. За вікном бушує гроза, ніби природа хоче попередити, але вітер шумить ніби сміється. Сміється і радіє, немов глядач, який спостерігає фінальну сцену мого фільму. Да і дощ нагадує скоріше сльози сміху, ніж печалі.
Пару годин тому я вбив двох людей. Їхні тіла лежать в коридорі. Без чогось що робить їх людьми, вони лише два шматка сирого м'яса, як я. Для них я був цим шматком, але зараз шматки це вони. Як же просто було зробити з цих уйобків, двох жмурів. Невже життя це просто така сама залежність, як і горілка? Сотні років філософи мучилися над цим питанням, а життя це просто єбана довга алкогольна залежність, що розтяглася на ахуєний проміжок часу. Дзвінок у двері, настала моя черга вилікуватися від неї.
За першим дзвінком, пролунав другий, третій. Я стояв роздумуючи про всяку хуйню. Перезарядка револьвера зайняла небагато часу, можливо хвилин п'ять. Після дзвінків пролунав стук у двері. Напевно їх виб'ють. Я використав ту саму тактику з вітальнею і дверною рамою. Тільки на цей раз став лівіше, біля дивану.
Я почув як вибили двері. Чиїсь важкі кроки лунали з коридору. Вони затихли. Напевно, їх власник помітив трупи своїх колег у коридорі.
– Я ж знаю, що ти у вітальні,– долинув голос із коридору,– вже напевно націлив свою пухкалку. Знай у нас є два рішення цієї проблеми. Перший, ти виходиш і ти, і я лишаємося живими. Другий, ми як два долбайоба стоїмо в твоїй квартирі допоки не приїдуть менти. Вибір за тобою.
Вибір за тобою. Та що знає цей уйобок про вибір. Ходить, мочить людей на право і наліво, а йому за це ще й гроші платять. Єдиний вибір, який у нього був, як замочити і все. Я всеодно давно хотів здохнути, можливо це мій шанс? Самогубство, це для людей сильних духом у яких хватає хоробрості відібрати життя у самого себе. А я, хто я, я просто алкаш із блядським револьвером, у мене ніхуя нема. У мене з'явилася ідея.
– Слухай,– почав я,– давай зіграємо з тобою в одну гру.
– Яку?,– явно здивовано відповів голос із коридору.
– Російську рулетку.
Після невеликої паузи голос відповів.
– Ти захотів пограти перед смертю?
– Так.
– І чому ти вибрав саме такий розвиток подій?– у голосі з коридору, пролунали нотки цікавості.
– Я всеодно вже труп і якщо не сьогодні, то завтра я точно скопичуся,– я так втомився за цей день, що готовий був уже пустити собі пулю в лоб.
– Добре, я тобі повірю.
У вітальню зайшов стандартно-карикатурний браток із 90-х. Ми сіли за стіл і почали гру. Якщо він не тупий, і йому випаде останній постріл, то він напевно вб'є мене. Це якраз ідеальна обстановка. Нікого крім нас немає. Максимум його помучить честь, але недовго. Та яка честь у таких як він, правильно, ніякої, бо якби була він би не був вбивцею.
Кінець
поутру
Даю себе это слово уже который
раз
Но наутро я снова лезу в петлю...
ATL"Петля"
Постріл перший:
Біля мене лежить револьвер на старому столі, який хуй пойми як тримається купи. Навпроти сидить блядський браток з 90-х, ніби пам'ятка давно минувших часів. Карі очі, цього амбала, дивилися прямо на мене, не виказуючи ніяких почуттів. Ми сидимо в хуйово освітленій кімнаті, єдине, що відрізняє її від закритого гробу це світло від лампи.
– Ти перший, – сказав цей амбал, своїм хриплим голосом.
Я взяв у руку ствол і приклав дуло собі до скроні.
І як я до такого дожився? Народився в 1990 році 13 липня. Жив у маленькому селі під Хмельницьким. Батьки дали мені ім'я Степан, вони думали я піду по стопах батька і стану трактористом або комбайнером. В 96-у пішов у перший клас. Вже тоді я розумів на підсвідомому рівні, тікай звідси, тут нема, не було і не буде ніяких сука перспектив. І я вчився, добре вчився, старанно вчився, спершу на 5, а після 2000-ого на 10. Закінчив школу зі срібною медаллю, за золоту медаль була велика конкуренція.
У 2007-у поступив до Харківського політехнічного інституту. Саме тоді можна сказати, все пішло по пизді. Ні, перший рік я вчився непогано, але потім чортова вогняна вода відкрила очі на тупість моїх сподівань, що закінчивши навчання ти одразу станеш кимось. Але ніхто не сказав, що все залежить від йобаних шансів. І вогняна вода стала моєю нареченою на добрих п'ять років.
Я натиснув на крючок. Ударник вдарив по пустому місці для патрона в барабані.
Постріл другий:
Амбал взяв у руку револьвер і підніс дуло до своєї скроні. Він навіть не подає виду, що йому страшно, ніби тримає бога за бороду і керую абсолютно всім. Невеличка пауза перед пострілом, його палець вже на крючку, а очі вилупились прямо на мене.
Зазвичай люди мого положення перебувають у місцях, які набагато гірші за це. Для того щоб постійно пити потрібні дуже великі гроші, але звідки у алкашів гроші? Це вже залежить від самої людини. Я продаю непотрібне, а перед тим шукаю потрібне. Вже місяць я не можу знайти щось потрібне і здається Олєжик починає розуміти, що йому цього разу також не заплатять.
Зранку у наливайках мало народу. Хтось тільки йде з неї, хтось ще спить, а хтось уже прямує, як я, у найближчий шинок, щоб розпочати добре день. У шинку я сьогодні перший відвідувач. Олєжик – бармен цього найдишевшого бару, побачивши мене, його радість кудись дивним чином зникає.
– Доброго ранку,– я стараюсь охолодити обстановку.
– Доброго,– відповів мені Олєжик і одразу зітхнув,– тобі як завжди?
– Да.
– Добре сідай десь,– після затяжного зівка він продовжив,– я зараз налю.
Він дістає з-під прилавку пляшку "смерті комбайнера". Відкривши пляшку і підсунувши стопку, горілка полилася, як ніагарський водоспад, у мою рюмку.
– Стьопа, скільки ти вже сюди ходиш?– різко, як удар серпом по яйцях, спитав мене Олєжик.
Від цього питання, я аж впав у ступор на хвилину. А справді, скільки я ходжу у цей шинок? Я вклав у нього стільки своїх грошей, що мінімум відтсотків десять, всього їхнього капіталу – мої гроші.
– Скільки?,– питаю у відповідь.
– Три роки.
– Ого як мало,– по-справжньому здивувався я.
– Ти вроді нормальний хлопець, у тебе є знання, є диплом, є можливість зажити нормальним життям. Так чому ти нею не скористаєшся?
Я випив горілку у рюмці і показав жестом, щоб мені налили ще.
– Так все є, але вдачі похуй на те що у тебе є. Після закінчення ВУЗу я мав тільки диплом і деякі знання. Але я не мав практики і досвіду,– я надпив чуть горілки і продовжив свою розповідь,– а це, сука, було важливішим за всі твої знання. Да взагалі я почав по справжньому пити з другого курсу.
Тоді ми з пацанами бачили повну картину нашого майбутнього. Дружина, спиногризи, однокімнатна квартира в кредит, який виплачуватимуть твої діти, друзі алкаші, ти алкаш і взагалі атмосфера така, що хочеться повіситися...
– Невже все було так безнадійно?– явно не розуміючи проблеми говорив бармен.
– Ні, все було набагато гірше. А варіантів смерті було два: померти від цирозу печінки або реально повішатись.
Від цих слів, до мене знову повернулися думки про способи самогубства. Якщо подумати є багато способів уєбошити себе. Наприклад банальне: повішатись, перерізати вени, стрибнути з криші, хімічне отруєння, пригнути під поїзд або машину. Але ці варіанти для людей без фантазії, а вот я придумав нові більш фантастичні способи: гільйотина в домашніх умовах, стрибок з передпідвивертом у жерло активного вулкану, бути з'їденим акулою, і так далі.
– Да значить, по вашій методиці, щоб вилікуватися від алкоголізму потрібно повішатись,– після цих слів бармен дивно скривив лице.
– Ну да, по суті, життя - це одна велика залежність.
– Але ж є інші люди, у яких все добре...– я перебив його жестом "налий мені".
– Так ми бачимо їх щасливими, але вони насправді щасливі? Це все гра на публіку, щоб у людей був якийсь ідеал, щоб люди привертали свою увагу, свій час до таких самих нещасливців.
– Невже,– бармен явно не вірить мені або не хоче вірити.
– У них така сама залежність, як і у нас, тільки роздута до неєбічних розмірів. Це залежність від людської уваги. Саме тому всі "щасливі" люди висвітлюють тільки малесеньку частинку свого життя, а саму суть приховують, як монстра Франкенштейна.
Я допив пляшку "смерті комбайнера" і перед тим як піти сказав:
– Олєжа, ти не знаєш де можна позичити грошей, тільки не в банку, без всілякої непотрібної єботні.
Амбал натискає на гачок. Пуф, він ще живий.
Постріл третій:
Я знову беру в руку ствол і цілюся у скроню.
Лампочка над дверима потухла і пару хвилин простоявши в повній темноті у застяному під'їзді, я зайшов у дім, який мені порекомендував бармен. Звичайна 3-кімнатна квартирка середнього класу. Навіть не скажеш, що людина яка тут живе, ахуєно багата, але це правда, а старі шпалери на стінах придавали свою нотку бідності до цього дому. Ідеальна тактика, спершу показати що в тебе ніхуя нема і відігнати профанів, а знаючих людей не злякати карикатурною бідністю. На кухні сидів чоловік пенсійного віку, мабуть це хазаїн цього дому.
– Добрий вечір,– почав я розмову,– мене звати Степан, можна просто Стьопа.
Для таких людей потрібно себе правильно показати, а інакше можна покинути дім із парою лишніх дір у тілі.
– Доброго,– прищуривши свій погляд, він далі говорив,– моє ім'я, напевно, вам відоме, раз ви сюди прийшли.
– Да.
– А чи знаєте ви, за чим до мене приходять?– його лице видало дивну саркастично-впевнену посмішку.
– За грішми,– без лишніх пауз відповів я.
– А чи знаєте ви,– після невеликої паузи він продовжив,– як важко заробити гроші. І як важко примножити їх. Знаєте?
– Да знаю, саме тому я до вас і прийшов. Щоб заробити і примножити собі гроші.
Цей старий скупердяй, жаліє на себе чуток грошей, судячи по його вигляду. Щоб він дав мені, хоч якісь гроші, я повинен показати йому можливість заробити на мені.
– І ви також отримаєте свій прибуток від цього,– я постарався сказати ці слова, як менеджери у фільмах.
– І на що вам потрібні гроші,– зацікавлено промовив мій візаві.
– Я хочу викупити один бар, біля Озерної.
– Ви думаєте людина, яка 24-години на день займається грішми. Дасть хоч маленьку частину свого статку на якийсь бар. Я економив кожну копійку впродовж тридцяти п'яти років, щоб досягти тих вершин на яких я зараз.
Якщо подивитися на його квартиру, то це скоріше Скрудж Макдак у вигляді людини, а ніж мафіозний бос. Я чув у нього не має сім'ї, і коли він помре, то хто успадкує його гроші? Правильна відповідь - ніхто. Такі як він, скоріше, знищать всі свої статки, чим віддадуть їх комусь. Ще одна блядська залежність до списку блядських залежностей.
– Цей бар, при правильній розкрутці, зможе принести невєбенний дохід його власнику і його партнеру. Звісно, якщо партнер допоможе з фінансовими труднощами на певний період.
– Ну, я зможу дати кошти на фінансування цього проекту, якщо звісно я отримаю назад свої кошти з невеликим процентом. Наприклад у 25 процентів від моїх витрат,– останнє речення він вимовляв повільно, щоб я добре запам'ятав його.
– Ви отримаєте свої кошти назад і навіть більше. Я обіцяю повернути кошти через,– я покрутив долонею у повітрі,– приблизно півроку.
Я все-таки зміг, ще після години брехні, випросити десять тисяч доларів. Хоч раз мені пощастило у житті, хоч раз.
Бах, знову немає набою.
Постріл четвертий:
Настала черга знову перевірити свою вдачу, цьому амбалові. Він підніс до скроні дуло.
Ще одна стопка, а за нею інша стопка, і так, аж поки вся горілка не скінчиться в пляшці. Навпроти мене сидить мій кореш, ми п'ємо в парку на лавочці під старим і ахуєно великим дубом. Я беру стопку і випиваю її вміст. Горілка пече спершу рот, потім глотку, а далі зігріває все моє нутро, мов багаття, яке хтось розвів всередині мого тіла.
– Так вот, Степанич випив... Якоїсь... Якоїсь... Короче пальонки йобнув,– почав розповідати чуточку п'яний кореш.
– І що далі,– спитав я з цікавості.
– Так вот, не перебивай, він осліп і здох через три дні,– випучивши свої очиська на мене, кореш чекав моєї реакції.
– А шо він бля йобнув,– спитав я щоб підтримати розмову.
І далі я вже не слухав що пиздів мені кореш. Його... Його язик... Плентався... Як хвіст... Хвіст у собаки... Старої... Дуже старої... Старої та хворої... Хворої на всі можливі болячки шавки... З якої вот-вот злізе весь лівер разом із шкурою... І... І далі буде лаяти тільки скелет...
– Слухай кореш,– здається я перебив свого візаві,– ти не знаєш де можна купити ствол?
– Ствол?– ошелешений, спитав кореш.
– Ствол,– впевнено відповів я.
Кореш дістав з карму куртки тонкий, як англійський гумор, листок паперу і написав на ньому адресу.
Блядь. Нахуя вчора стільки пити треба було. Всьо від сьогодні ні краплі в рот. Я відчуваю, що ще один раз так і скопичуся нахуй .
За вікном сонце сліпило мої очі. Вода. Де та блядська вода. Мої ноги поволочили мене на кухню. У фільтрі ще було десь 300грам води. Я випив їх завпом, а після того пішов робити стандартну ранкову поєботу.
Помився, просцявся і пішов удівся. Взяв той листок який мені дав кореш і пішов за адресою.
Ранок був піздец сонячним, таке відчуття ніби Земля наблизилася до сонця на добрі пару сотень тисяч кілометрів. Все ніби таяло на очах. Ще пару кроків і я упаду на землю замертво.
Попереду виднілася багатоповерхівка, я прийшов. Зайшовши в обісцяний падік, я направився до ліфту, а на ньому записка "Ліфт не працює". Ахуєно, довелося пішки підніматися на 8-й поверх. "Куда іду я с пятачком большой-большой секрет". Єдине що спало мені на думку у такій ситуації. Дійшовши до потрібних мені дверей. Я натиснув на кнопку дзвінка і через десять хвилин до мене вийшов якийсь тип, якого називали Вовком.
– За тобою хвоста нєту?– панічно спитав Вовк.
– Здається нема,– як тільки зміг спокійно відповів я.
Блядь, а якщо реально за мною йде хвіст? А якщо справді є, то кому здався йобаний алкаш?
– Яке блядь здається, ти йобнутий, т-ти точно йобнутий,– його зуби нервово скреготали, а очі постійно бігали вліво вправо.
– Та нема ніякого, нахуй, хвоста.
– А хуй з тобою, заходь швидше,– Вовк зайшов до квартири, а я за ним.
Маленька однокімнатна квартира, вікна зашторені, щоб ніхто не бачив які темні справи тут діються. Хазяїн дому дістав пару пістолетів.
– Це Glock 19, піздатий, якщо не любиш цілитися,– його лице скривилося в диву посмішку,– а це Colt 1911 для любителів старої школи.
Мене не цікавили ці пухкавки. Я шукав надійну зброю, яка не схибить, не заклинить і з одного пострілу угандошить мене. На кріслі лежав револьвер.
– А можеш показати,– вказав я на револьвер.
– Ооооо, то ти у нас ковбой,– намагаючись копіювати акцент Вовк перегравав як тільки міг.
– Yes and give me please gun,– сподіваюсь він зрозумів, що я сказав.
– Бачив фільм "Брудний Гарі",– спитав мене Вовк.
– Так,– відповів я.
– Це точна копія того револьвера, тільки шести зарядна.
– Скільки?– запитав я, дістаючи гроші.
– 200,– відповів Вовк.
– Дай ще патронів.
– 210,– сказав на останок Вовк.
Він ще досі живий.
Постріл п'ятий:
Тепер все вирішиться. Хто помре, а хто виживе. Я чи він, він чи я.
Я підношу дуло револьвера собі до лоба. Мої руки тремтять, ні не від страху, а від цікавості. Що там є після нашого життя. В кімнаті стає гарячіше. Револьвер повністю заряджений, всі пусті місця в барабані заповненні набоями
44-ого калібру. Великий палець уже на спусковому гачку. Лишилося тільки зняти ствол із запобіжника.
Тук-тук. Хтось постукав у двері. Я встав на ноги, взявши револьвер у одну руку і попрямував до дверей. Підійшовши до них, я поглянув у глазок. За дверима стояло два чоловіка, обоє у чорних куртках, штанах. Всім своїм виглядом показували, що зараз розіб'ють мені єбало і перетворять мене в самий ніжний фарш. Гроші так легко не даються, за них завжди потрібно отримувати по єбліщу.
Думки про смерть, як вітром здуло. Я зняв револьвер із запобіжника. Зняв ланцюжок із дверей і відкриваю їх ключем. Двері я не відчинив, а одразу побіг до вітальні. Довго чекати не довелося, гості зайшли майже одразу, як я добіг до вітальні. Як тільки один з них показався в дверній рамі, я націлив на цього уйобка ствол. Через секунду показався другий.
– Давай без резкіх двіженій, папаша,– сказав той мудак на якого я націлив ствол.
Йди нахуй. Я вистрілив йому прамо в пузо, у його жирне, блядське, пузо. Він взявся руками за живіт і впав на коліна. Другий колектор явно не очікував такого повороту подій і я вистрілив йому прямо в око. Він упав замертво, прямо на мій червоний килим у коридорі. Я підійшов до першого, той щось белькотів про пощаду, що в нього дружина, діти, хворі батьки, брат інвалід і всяку таку хуєргу. Я не став його слухати, а просто добив другим пострілом у живіт.
З собою у цих колекторів було лише два ножа і більше нічого. Невже... Так, вони думали, що я беззахисний і саме тому взяли тільки два єбучих ножі. Сука, ніколи не думав, що самогубство врятує мені життя. Бля, тепер мені точно піздец і на цей раз пошлють людей з пушками. Хоч не доведеться скоїти самий страшний гріх.
Я живий.
Постріл шостий:
Його останній постріл. Ми довго дивимося один на одного. Амбалові очі дивляться прямо на мене, а мої очі на нього. Він повільно підносить дуло до скроні.
Вечір на диво холодний. За вікном бушує гроза, ніби природа хоче попередити, але вітер шумить ніби сміється. Сміється і радіє, немов глядач, який спостерігає фінальну сцену мого фільму. Да і дощ нагадує скоріше сльози сміху, ніж печалі.
Пару годин тому я вбив двох людей. Їхні тіла лежать в коридорі. Без чогось що робить їх людьми, вони лише два шматка сирого м'яса, як я. Для них я був цим шматком, але зараз шматки це вони. Як же просто було зробити з цих уйобків, двох жмурів. Невже життя це просто така сама залежність, як і горілка? Сотні років філософи мучилися над цим питанням, а життя це просто єбана довга алкогольна залежність, що розтяглася на ахуєний проміжок часу. Дзвінок у двері, настала моя черга вилікуватися від неї.
За першим дзвінком, пролунав другий, третій. Я стояв роздумуючи про всяку хуйню. Перезарядка револьвера зайняла небагато часу, можливо хвилин п'ять. Після дзвінків пролунав стук у двері. Напевно їх виб'ють. Я використав ту саму тактику з вітальнею і дверною рамою. Тільки на цей раз став лівіше, біля дивану.
Я почув як вибили двері. Чиїсь важкі кроки лунали з коридору. Вони затихли. Напевно, їх власник помітив трупи своїх колег у коридорі.
– Я ж знаю, що ти у вітальні,– долинув голос із коридору,– вже напевно націлив свою пухкалку. Знай у нас є два рішення цієї проблеми. Перший, ти виходиш і ти, і я лишаємося живими. Другий, ми як два долбайоба стоїмо в твоїй квартирі допоки не приїдуть менти. Вибір за тобою.
Вибір за тобою. Та що знає цей уйобок про вибір. Ходить, мочить людей на право і наліво, а йому за це ще й гроші платять. Єдиний вибір, який у нього був, як замочити і все. Я всеодно давно хотів здохнути, можливо це мій шанс? Самогубство, це для людей сильних духом у яких хватає хоробрості відібрати життя у самого себе. А я, хто я, я просто алкаш із блядським револьвером, у мене ніхуя нема. У мене з'явилася ідея.
– Слухай,– почав я,– давай зіграємо з тобою в одну гру.
– Яку?,– явно здивовано відповів голос із коридору.
– Російську рулетку.
Після невеликої паузи голос відповів.
– Ти захотів пограти перед смертю?
– Так.
– І чому ти вибрав саме такий розвиток подій?– у голосі з коридору, пролунали нотки цікавості.
– Я всеодно вже труп і якщо не сьогодні, то завтра я точно скопичуся,– я так втомився за цей день, що готовий був уже пустити собі пулю в лоб.
– Добре, я тобі повірю.
У вітальню зайшов стандартно-карикатурний браток із 90-х. Ми сіли за стіл і почали гру. Якщо він не тупий, і йому випаде останній постріл, то він напевно вб'є мене. Це якраз ідеальна обстановка. Нікого крім нас немає. Максимум його помучить честь, але недовго. Та яка честь у таких як він, правильно, ніякої, бо якби була він би не був вбивцею.
Кінець
Коментарі