Видалити публікацію?
Benedict W. Øcland
2024-07-02 17:38:48
Тут є Крилатий кінь і роздуми про осуд
Думки вголос, Особисте
Я шалено мрію поїхати з батьком у похід, узбережжям моря. Щоб ми якось ввечері не зупинилися з усіма на привал, а пішли далі - наздогнали б захід сонця. Сиділи б, дивилися на море. І усміхалися до болі в щоках. Він би сміявся так, як сміється тільки коли ми з ним удвох. Не соромлячись здатися смішним, втратити суровість погляду. Я думаю, що його предками були скіфи - темні очі, шкіра, яка загорає під найменшим дотиком Крилатного коня. Сестра каже, що у профіль я схожий на нього. Пахощі степу лоскотали б носа, а він згадав би як був маленький. Оці його історії з дитинства немов зійшли зі сторінок "Мишкина каша" Миколи Носова. Ми б відчули, що зголодніли після довгого дня переходу. В тиші, милуючись краєвидом, повернулися до лагерю. Мати б жартівливо сварилася, що ми навмисно оминули приготування вечері. "На все готове! Ти поглянь на них, на ті хитрі посмішки!" Сестра б як завжди назбирала лише відомі їй трави до чаю. Їх погодиться випити лиш сміливець, якого ми ніжно кличемо "зятем". Я бачу як на яву: дядько мовчки стає допомагати тату з наметом, а моя Дарина просить врешті поставити наш. Потім ми їмо найсмачнішу в світі вечерю. А завтра обов'язково цілий день купатимемось у хвилях Понта Евксинського... Сьогодні засміявся, коли побачив заяву однієї людини про його (не зовсім то законне) перебування за кордоном. "Я обрав свою сім'ю, свою жінку та сина, коли поїхав. Ви не маєте права засуджувати мене та виливати увесь негатив на нас у такі часи". Я не засуджую, справді, навіть, не злюся. Раніше злився, а зараз майже байдуже. Коли та людина починає виступати за власну правоту назагал, я гомерично сміюся. Чого ж ти чекав? Живий, в безпеці. Якийсь примарний негатив - то розмінна монета, виходить. Не така вже й велика розплата, еге? Бо ти підеш на пляж, послухаєш сміх рідних та засинатимеш з планами на завтра. А я не можу взяти батька в маленький похід узбережжям Чорного моря. Він більше не сміється, як у моїх спогадах. В ті декілька днів за останній рік, що я його бачив, він жодного разу не згадав дитинство. Ти знаєш, мені інколи соромно йому усміхатися, бо тепер він не завжди відповідає на усмішку. ... Ми, тату, поїдемо на узбережжя. Чи, хочеш, відразу в Крим? Наздоженемо Крилатого коня. Наважимося випити того диво-чаю, бо нам вже нічого не страшно) Я прошу тебе згадати ті історії, що ти розповідав мені. Бо тоді онук... (чи може то онучка з твоїми очима?).. захоче їх послухати під потріскування багаття. А її дядько на цей раз їх запише. Він трішечки письменник. І не трішечки твій син. Tempus consilium dabet.
92