Язики полум'я повзли обличчям малюка. Нахабними, майже примарними, рухами. А марево грало на білому лиці, доки сухоцвіт не перетворив погребальне вогнище на справжнє жериво. Вже через хвилину риси хлопчика назавжди зникли у вогні. Жінка востаннє схопилась за образ свого дитя. Хотіла запам'ятати, але знала напевне що забуде. Бо кожного разу приречено встрачала спогад про всіх своїх померлих дітей. 

- Принеси за мене жертву, нехай Р'Хоїр поверне мені в спогадах хоч одне обличчя...- благала вона жреця, хапаючи руками закривалені ковдри. 

- Якщо не дає бачити їх обличь, значить таке було Призначення. 

"Це кара чи благо?"- закрадалось роками питання. "Що гірше: забути, чи завжди пам'ятати?"

Крижаний вітер різав по впалих щоках. І в грудях вже звично запекло, наче то вона опинилась в самому епіцентрі погребального вогню. В темряві іскри сипались на чорне волосся навколостоящих людей. Таке ж чорне, як у неї самої. Таке ж чорне, як було у малюка.

Одним за одним зрошуючи сніг кров'ю, на багаття впали двоє. Люди заричали, а дикі звірі навколишніх гір приєднались до них у цій скорботній пісні. Утробні звуки заглушили скорботний плач. Звірі не відрізняли ричання людей від свого, а люди не могли розчути у ревінні вовків. Все злилось. Все було єдино.

Сніг довкола багаття розтанув за лічені хвилини. Багнюка стала червоною від жертовної крові. Каміння прорізалось крізь землю й згорьована жінка, впавши навколішки, різала об них свої руки. Жар вдарив в обличчя. Обпікав, душив, не відпускав. Вона була на відстані руки від свого сина. Раптом її різко відсмикнули назад. Стара жінка дивилась без належної поваги, маленькими злими очима. Вона її ненавиділа? Діти помирали кожен день і ніхто не спалював їх у священному вогні. Ховали в камінні, не приносили жертви. Інколи від голоду їх матері навіть не мали сили плакати.

А гарчання не припинялось. Серед сотні голосів прорізались і голодні дитячі скавчання. Син конунга був на диво міцним немовлям. А ці – обідрані, худі, забиті. Запах вогню збурював їх голод ще сильніше. Тулились ближче до багаття – єдиного джерела тепла і світла. Яскраво світились і дитчі очі - голубі, величезні на фоні схудалих облич. Слуги поклали довкола кострища ще два великих оберемка гілок і запах вплетеного туди сухоцвіта огорнув присутніх. Від диму жінка перестала бачити дітей по іншу сторону вогню. Все що вона могла розгледіти крізь сльози і дим, цей високий, темний силует в узголів'ї сина. Вгамувавши ридання вона тяжко піднялась. Обпиралась на чиїсь руки, вирівнялась над натовпом. Час розносив дим. Вона вже могла бачити голодні погляди дітей, злі й знедолені очі її людей. Але він не удостоїв її жодною увагою. Стояв непорушно і лише вітер грав його довгим витким волоссям. Тіні поглиблювали зморшки залишені пройдешнім. Тала зробила крок на зустріч чоловіку й зомліла.

***

Вона відкрила очі в холодній кімнаті. Хоча навпевне можна було сказати, що тут все ще відчувалось колишнє тепло, коли для єдиного спадкоємця мати не жаліла й останнього оберемку деревени. Але він пішов як і попередні сини: пашіючі здоров'ям, в теплій колисці головного дому всього поселення. Колиска... Підхопившись з ліжка, Тала роззирнулась по кімнаті. Коли вона закрила ці двері востаннє, залишила тут розкладені прикраси на скрині, обереги під дерев'яною стелею, різнотрав'я довкола ліжка. Залишила і те, що нагадувало про останні події: маленьку пусту колиску в кутку. Прикраси відповідали відблисками кільком маленьким свічкам, обереги хитались на протязі, різнотрав'я досі било пахощами, але колиски сина не було. 

- Орвукс... - Тала не впізнала свій схрипший голос. - Де... 

- Я звелів все прибрати.

Голос, що пролунав з темного кутка її кімнати, льодом відбився по різьбленим стінам. Кремезний чоловік підійшов до дверей - ніби тільки й чекав, коли вона озветься зі свого ліжка, щоб піти. Тала не могла його відпустити. Не хотіла, щоб він знову йшов звідси.

- Хіба не достатньо було сина забрати? Я навіть не встигла попрощатись... - слізно сказала вона. Плач став комом в горлі від його сурвого блиску в його очах. Але вона не відвела погляду, знала, що як тільки опустить його, чоловік вийде з кімнати. Вона відчула слабкість, коли спробувала встати ногами на підлогу. Щоб не впасти сперлась на стіну. З благоговінням вдивлялась в риси конунга, шукаючи хоч краплю співчуття. 

- Я мала на це право, Орвуксе... Мала право бути з ним перед... - сльози знову котились по її обличчу, - ...перед поребальним вогнищем. Я його мати, як ти його батько. Ми могли б попрощатись з нашим сином...

- Ми це зробили, Тала, - чоловік залишався біля дверей. - Зробили все, як того вимагає ритуал. 

- Вони не дорікатимуть тобі! - вигукнула жінка вже не стримуючи ридання. - Не кинуть і кривої думки! Всі їх злиденні стогони дістаються мені! Я втрачала доньок і синів й погожі дні! Чому ж вони так дивляться?! 

- Голод, - ставлячи крапку в розмові, Орвукс поклав долонь на двері.

- Це наша остання дитина! - закричала у розпачі Тала. Залишені позаду літа й зими, всі втрачені нащадки. Вона знала, що боги більше не дадуть їм шансу.

Нарешті він повернувся до неї всім тілом. Стомлено і повільно зробив в її сторону важкий крок. Вона схопилась за грубе хутро на його накидці. 

- Він був моїм останнім хлопчиком! Тут пустка, Орвуксе!..  Чому ти прибрав навіть нагадування про нього? Куди ти її відніс?! Дозволь мені її повернути!.. 

- Заспокойся. - конунг стис її тонкі плечі. Тала тепер тільки закинувши голову могла побачити його обличчя.  - Що, якби я наказав повернути? Ти б знову ночима сиділа біля неї. 

- Там спав мій син, там я заколисувала його вночі... Благаю... Благаю тебе, Орвуксе, дай мені хоч щось, що допоможе мені згадати його!..

- Досить тобі ятрити своє серце втраченими образами, Тало. 

Жінка презирливо скривила тункі вуста і враз гучно розсміялась. Вона сміялась, а сльози продовжували стікати тонкими струмочками. Раптово, вона зупинила цей неприродній штучний сміх і різьким рухом зірвала фібулу з його накидки. Потягнула за зав'язки сорочки й в її долоні опинився тонкий дорогоцінний ланцюжок з невеликою підвіскою. Це прикраса разюче контрастувала з важкими грубими виробами на її скрині. 

- Ти це мені кажеш?! - прошепотіла жінка, стискаючи підвіску. - Зізнайся, як я не пам'ятаю образи своїх дітей, так і ти не можеш згадати обличчя своєї.

Це була межа яку вона вперше за всі ці роки наважилась перетнути. Тримала в руках заборонений спомин, що чоловік носив відколи вона була з ним. Конунг з твариним ричанням, відштовхнув від себе дружину. Дивився на неї згори вниз важко дихаючи. Очі були сповнені німої люті й здивування. Заклякши, Тала поступово усвідомлювала промовлені слова. 

-Орву... 

- Замовкни, жінко! - грізно підвищив голос господар будинку. -Ти не смієш більше видати жодного звуку.

Він швидко сховав ланцюжок під сорочку й знову опинився біля дверей. Не чекаючи, рвучко відкрив двері, які впустили в кімнату ще більше холоду. Вогонь свічок похитнувся, викривляючи тіні чоловіка та жінки. Не повертаючи голови конунг застиг на місці й лише мить потому промовив:

- Вчора я підготував жертву. І вирушаю в дорогу. Вони почують моє прохання на вершині Ф'йойр. 

Декілька десятильть тому, розчісуючі волосся маленької Тали, сліпа бабуся співала їх древню пісню: нащадки тисисів* приносять жертву Велетам і на вершині Ф'йойр вони отримують на відповідь на будь-яке прохання. І скільки себе Тала пам'ятла, нащадки жорстоких тисисів йшли на вершину Ф'йойр. Йшли і не повертались. 

Орвукс холодно закінчив:

- В нас ще будуть діти. 

Двері з скрипом зачинились. Тала знову плакала.

_________________________________________________________

*Тисиси (thysys) - племена жорстокої народності, що, за їх власним віруванням, ведуть своє родоначало від Велетів.