За останні більш як пів року, я зрозуміла дуже багато. Мені все ще двадцять п'ять та я досі вчусь жити.

Я зрозуміла, що насправді цінно для мене, в котре. Цікаво, що поки одні глумляться над тобою, намагаючись змінити та висміюючи твої недоліки, інші бачать в тобі те, що насправді цінно і люблять тебе таким, який ти є. І ні, не терплять. А люблять.

Нещодавно, почула вірш Омара Хайяма про кохання. Там йшла мова, що в ньому не існує середини. Або ти любиш або ні. Іншого не дано. І це справді, в котрий раз, переконало мене в тому, що я на правильному шляху. Біля мене зараз ті люди, які мислять як я та мені не треба їм повторювати свої думки, вони й так їх прекрасно розуміють.

Не те щоб я знецінювала всі ті роки й тих людей, що були тоді поруч. Але на фоні всього, зараз я розумію, чого мені так не вистачало.

Одна подруга сказала, що любить мене за прямоту. Що я не придумую собі та не ображаюсь, а просто йду питати чи правильно зрозуміла. Що я не вперта, як баран, але якщо знаю, що я права то буду стояти до кінця. І сказала, що теж хоче цьому навчитись. Завдяки їй, я почала цінувати те, що я відстоюю свої кордони та менше відчуваю за це провину.

Інша подруга, сказала, що я не конфліктна. І що за декілька років не помітила, що я люблю просто сваритись і говорити про когось недобре. Що в мене не має звички прикопуватись до якихось дрібниць.

Доволі цікаво було й те, що після того, як я озвучила свої думки стосовно однієї ситуації, людина прийняла це за три речення. Подумала та спокійно відповіла. Наша розмова продовжилась, як ні в чому й не бувало. Але я соромилась зачепити цю тему місяць... Думала чи треба воно, чи ні. Може й так зможу спілкуватись з нею. Чесно, було бажання, навіть, просто зменшити наш контакт і нічого не віршувати. Але я не змогла. Бо я не та людина, що якщо щось не влаштовує йде, нічого не намагаючись вирішити та зливатися в тиху, теж не люблю.

Я намагалась підбирати слова, як і завжди це робила. І думала, що мене знову звинуватять в тому, що я люблю робити із мухи слона та бачу проблему там де її не має. Але виявилось, що в нормальних здорових стосунках, де обидві людини поводяться, як дорослі, конфлікт може, навіть, не розпочатись.

Я зрозуміла так багато за цей час. Мені більше не зрозуміло, як я це все терпіла й ковтала, й вважала тільки себе винною у всьому. Але я розумію, що зробила достатньо. Я пробачила людині в тому, що вона звинуватила мене в лицемірстві, егоїзмі, не відвертості та нечуйності. Для неї все це було лише одне слово — аб'юзер (або інші якісь діагнози, які вона не хотіла знати та мова йшла тільки про почуття біля мене 5% часу зі 100%). Але для мене це було все, що я написала. Так я бачу слово аб'юзер. Людина, що повністю викреслює почуття інших, зважаючи тільки на те, що треба лише їй самій. А також, для мене це ототожнення з людьми, які були в моєму житті та поводились саме так. Від яких я й досі, інколи маю захищатись та не маю шансів втекти... На жаль, моя колишня найліпше подруга, навіть, не знала, хто такий аб'юзер та, що я погано постаралась, аби потрапити до 1% психопата. І мені треба було посміятись, бо це був жарт... Цікаво, чи всім так само смішно, як й мені? Я ж недопсих. Так, треба більше старатися, аби точно їм бути! Гарний юмор. Чи ні?

Я чуйна, відверта та доброзичлива людина, яка вміє будувати дружні стосунки з людьми. В мене зараз є чотири близьких подруги, різного віку. Я виховую свою молодшу сестру підлітка, яка довіряє мені та вважає мене найкращою сестрою.

Насправді. Слово про те, що я аб'юзер, це не просто слово. Це діла... Воно зачепило мене так сильно і болісно, тому що цим словом, людина викреслила всі мої почуття та дії, які я робила для неї (хоча мова йшла про те, що начебто під час конфліктів їй треба було захищатись і їй було неприємно, про що я ніколи до цього не чула). Наче я зрадниця, ненормальна та люблю їздити на інших, аби мені було добре. Та ніколи ні в чому не визнаю свою провину насправді... Що досить дивно, бо я з тих, хто вибачається за все. Точніше було так раніше. Треба чи не треба. І вона теж часто питала, навіщо я вибачаюсь... Але ні. Я не вміла часто від душі просити вибачення. То була гра (для неї однієї... З іншими я мала себе поводити інакше. Хоча якщо чесно не розумію як)... Бо як я відносилась до неї, так і до інших. І о, диво маю друзів... То може проблема лише в ній, а не в мені? Оскільки з жодною людиною не маю більше таких проблем?

Але насправді, я рада, що не дивлячись на цю ситуацію, саме через неї я зблизилась з людьми, які мене розуміють та цінують саме за ті риси, за які ця людина мене, можна сказати "ненавиділа". За 19 років, вона так й не навчилась приймати мене та бачити в мені позитивне та змиритися з якимись моїми недоліками, як і я змирилась з її. Чесно кажучи, я вже звикла, що мої друзі кажуть мені багато хорошого про мене. Яка я і є насправді. Жаль, що раніше цього не було в тих стосунках.

Чи були б в мене такі відносини без цього болю? Не знаю... Але приємно знати, що якщо я раптово зникну з сайтів світу, хтось знайде мене і буде поряд, коли серце нитиме.

Чи боляче мені зараз? Інколи так. Інколи ні. Часто дивлюсь на фото і не можу зрозуміти, чому я вважала цю людину найкращою подругою. Іншого разу, згадую наші відверті розмови, милі моменти та не можу зрозуміти, як за всі ці роки людина, так й не збагнула, хто я є... Чи просто не хотіла. Чи просто їй набридло. Або їй промили мізки. Цей пункт теж може бути, оскільки навіть мій психолог про це запитувала. Й сказала, що не може бути такого. Але я забула. Вона ж була заодно з моєю давньою подругою й тому, що я живу припеваючи й маю все просто так... При тому, що саме вона просила вибачення, що залишила мене одну у саму скрутну хвилину.

Боляче вже не від слів. А від того, що, навіть, якби дали шанс повернутись назад, я розумію, що не стала б нічого міняти. Бо нічого б не вийшло. Я більше не та дівчинка, якій можна сказати, що вона не вміє сміятись над собою (хоча жарти були образливі) та вона навчиться це робити, аби іншим було весело. Я вже не та дівчинка, яка дозволить себе ображати та буде удавати, наче все добре й так потрібно. Я більше не та дівчинка, якій можна не казати важливих речей і вона буде завжди чекати назад. Я більше ніколи не прийму людину, яка не вміє аналізувати свої помилки та брати за них відповідальність, не перекладаючи все на когось.

Мене звати Вероніка. І я така сама людина, як інші. Зі своїми тарганами в голові. Зі своїми недоліками та хворобами. Я абсолютно звичайна доросла людина, яка б могла зрозуміти багато. Але ніколи не зрозуміє, як можна замінити одну людину іншою та вважати, що людей можна міняти, як рукавички, будуючи з ними одні й ті самі відносини. Такого не буває. Як й середини в любові не має. Як і в мене ніколи не з'явиться середина між друзями та знайомими. Я не хочу більше боятись говорити про свої почуття та чекати, що їх засудять, тільки тому, що ти не так щось можеш зрозуміти. Я не буду ображатися. Я простила. Але інколи, як і в більшості нормальних людей, мені боляче. Бо для мене, це майже, як пережити смерть. Цього разу, виявилось набагато болісніше. Бо знову, як дурне дівчисько, вірила в слова, що людина завжди буде поряд.

Зараз, я не кажу такого. Я не обіцяю. І нічого не очікую ні від кого. Просто роблю те, що можу. Дружу з ким можу. І з ким мені комфортно. Дійсно, в різних стосунках, ми можемо знайти різне. І я дійсно рада, що збагнула це завдяки цій людині. Бо це її слова.

Але, пусте місце дійсно не буде, бо воно для Диявола, якщо там не має Бога. Тому вибач, вона зайняте. Але не тобою. Більше ні. Й ніколи не буде. Можливо, я помилилась в чомусь. Скоріше, так й було. Так я ображала своїми словами (але чи дійсно ображала я не знаю, бо ця людина наче ж не ображаєшся, тому як можна сказати в такій ситуації щось образливе?).

Їй не має місця в моєму житті, як і мені в її. Дякую за всі уроки та терпіння колись. Але більше я не дам нікому влади над собою, де когось буду вважати набагато кращим за мене і майже боготворити. Я дійсно вважала, що недостойна її дружби та багато років говорила про це... І ось, що я подумала. Можливо, це було приємно? Приємно дружити з людиною, яка має занижену самооцінку? Яка підносить на п'єдестал? Вважає ліпшою? Говорить багато компліментів? А коли я виросла у цьому, то стала непотрібна. Наче як рятівник. Людина яка пішла верх, а вона не хотіла. Вона завжди, можна сказати, була попереду. А я позаду. Але тепер, ми помінялися ролями і їй може стало страшно? Я не знаю. І не хочу знати більше нічого.

Але є ті моменти, що не дають взагалі зрозуміти, що ти в тій голові. То вона раптово вирішила зі мною перервати дружбу. То виявляється, що хотіла якоїсь середини, а не переставати дружити. Але навіщо робити таке знову, коли зрозуміла, що для мене її не існує? Також, яким чином назвавши людину аб'юзером (справедливо чи ні) можна продовжувати з нею стосунки так, наче нічого не сталось? А також хотіти все ж таки закінчити все мирно... Але ж вона не хотіла нічого закінчувати? До того ж мені не можна було щось додумувати, бо все, що вона каже то правда і без підтексту. Але чому тоді я неправильно все зрозуміла? Все ж на поверхні? І чому в нас то не було проблем. А потім вони копичились роками? І то не хочеш їх вирішувати, то не має сил, то ми вже намагались. Хоча насправді, нічого такого не було?

Твої слова плутають. Змивають і просто знищують. Але тепер, для мене є одне для тебе виправдання, як одкровення. «Все, що видалене — для мене не існує». То виходить всі свої слова вона забуває рівно, як і мої? Може тому не може визначитись, що їй треба? Чи просто хотіла вдати нерозумну, яка прикидається, що нічого такого не зробила?

Але насправді. Тільки уявіть. Її слова, як ненависть для мене. Як зрада і незнання. Мені боляче було не від того, що вона захотіла розірвати наші стосунки. А від того, ким мене вважала. І ким може вважати далі, бо, мова йшла ж тільки про її почуття біля мене. І тому, може й надалі шукати мені діагнози, яких не маю. Вона вважала мене хворою. В принципі, їй було не важливо, як то називається, вона глумилась наді мною, як і її мама колись. Але ось несподіванка, психічно — я здорова. А що найліпше, депресія, яка була в мене якийсь час — гормони, яких мені не вистачало.

І ось ще цікаво мені. Колись, вона повернулась до мене точнісінько так само. З надією на краще. Ми нічого тоді не вирішили. Життя пішло саме. Але тепер, я не буду закривати на подібні речі свої очі. Я не буду починати щось чи продовжувати, якщо мене щось бентежить. Я не буду відкривати для тебе двері, тільки тому, що ти так звикла. Я не буду більше відсовувати свої кордони, бо наші повноваження закінчуються там, де починаються кордони іншої людини (так там її тато говорив?). Так от, заради неї, я більше не буду закривати очі на те, що мені болить. І не буду удавати наче все добре і я забула. А також, не буду відчувати вини за те, що говорю прямо і не намагаюсь скривати та удавати наче не ображаюсь. І наче є щось погане йти говорячи чому. Це називається — відповідальність.

Їй здавалось, що я її навчаю і завжди права. Знаєте чому? Бо вона майже ніколи не визнавала свою провину насправді. В більшості випадків, коли діло стосувалось й мене, їй було легше переконати мене, що я думаю неправильно чи не так, як їй треба. В ситуаціях, де дійсно була її провина, я майже ніколи не чула від неї "вибач", навіть, там де вона мене зачіпала добряче. Бо я мала грати в ті самі ігри — не ображатися і цієї опції не існує (бо це зло, а вона ж не може таке робити?). А якщо хоча б щось натякає на це, треба оборонятися, бо виходить, що вона не може скривдити словами, навіть, якщо не хотіла... Але світ так не працює зараз. На жаль. Можна скривдити думками, словами та діями, бо ми по-різному їх можемо сприймати.

Насправді. Так багато питань до неї. Й так мало відповідей. Але насправді, я розумію, що нічого для неї не значила. Й з часом, вона теж це зрозуміє. Вона не чула мене, а я не знала, що взагалі можу зробити ще краще, аби не набридати зі своїми почуттями, бо вони завжди були якісь не такі (але спойлер насправді все це мало сенс, великий). Але не для неї. Поговорити відверто, віч-на-віч — ні.

Я насправді бажаю, щоб в неї все налагодилось. Можливо, вона своє святе місце вже закрила. Для мене, наша дружба залишається незамінною. Як і вона сама. Насправді я зробила багато, аби все повернути. І можу сказати, що дійсно намагалась налагодити не дивлячись на те, що вона встромляла ножі в серце, все знову й знову, вкручуючи їх з великою насолодою. Мабуть, сподіваючись, що я знову забуду і проковтнула усі образи, так наче нічого не сталось і можу спокійно спілкуватись далі. Але ні. Не цього разу.

Вона колись запитала. Чи справді я вважаю її такою жахливою? Зараз, я можу відповісти. Тепер вона стала найгіршою людиною мого життя, але й найкращою одночасно. Я не хочу забувати її. Але насправді, кожного дня сподіваюсь, що ніколи не згадаю її ім'я. Чи хочеться мені, щоб їй було так само боляче? Ні. Ніколи.

Так закінчуються дружба, яка тривала майже все моє життя. Так прощаються з людьми, які були близькі. І якщо ви думаєте, що хтось з вами назавжди, просто згадайте цю історію. Ніхто ні від чого не застрахований. Може одного разу ви прокинетесь і будете на моєму місці, якщо точнісінько так само будете вірити словам: «Ми будемо дружити вічність». Не вірте. Ніколи. Це брехня.

______________

Аб'юз — це позначення сукупності дій, таких як: зловживання людиною, постійні образи, психологічне приниження, а також фізичне та сексуальне насильство (взято з інтернету).