Я ніколи тебе не знала. Ти був лише у розповідях бабусі. Твоя смерть була занадто безглузда, щоб бути правдою, але в світі люди часто помирають через свої неправильні вчинки.

Знаєш, я мріяла зустрітись з тобою. Мені казали, що ти б любив своїх онуків і дуже. То я хотіла мати хоча б одного дідуся. Який би, насправді, кохав свою другу половинку.

І от вчора, я вперше про тебе згадала за багато років. Ми з бабусею, часто прибирали на твоїй могилі. І я не розуміла тоді навіщо. Але пам'ять про тебе буде жити далі.

Сьогодні, коли я збиралась на роботу, я побачила тебе через вікно. Це було щось незвичне. Начебто сон, який я не могла знищити лише своїм бажанням.

Ти дивився на мене карими очима, руде волосся — коротко підстрижене. Мама, і справді, дуже була схожа на тебе. Твоя посмішка заставила мене також посміхнутись, начебто я давно чекала цієї зустрічі і знала, що вона скоро відбудеться.

Дивне було тільки те, що ти не постарів і був такий, як на фотографії, яку я любила розглядати в дитинстві.

— Привіт, онука, — сказав ти і мені здалося, що десь я чула твій голос. — Радий з тобою познайомитись.

Я стояла біля дерев'яних сходах і не могла повірити, що це сталось.

— Ти живий? — спитала я і подивилась навколо.

На столі все ще стояла склянка з соком, тарілка та декілька помідор. Ніж, який я так і залишила біля раковини, теж на місці. Штори не закривали вікно і сонце, дуже яскраво, своїми променями, проникало в кімнату.

— Так, але в мене небагато часу. Ти поїдиш зі мною?

Не знала, що робити. Але здавалось, що нічого поганого статись не може. То ж мій дідусь.

— Чому ти не постарів?

Дідусь не відповів, тільки посміхнувся. Але мені було всеодно. Я не могла повірити, що моя маленька мрія здійснилася, коли вона не могла бути правдою.

— Ти йдеш?
— Так, звісно, я тільки куртку візьму.

Швидко піднялась наверх, думаючи, що відбувається в моєму житті і молилась, щоб усе було правдою. Боялась, що коли повернусь — дідуся не буде. Але ні. Він ходив розглядуючи мою квартиру.

— В тебе дуже гарно.
— Дякую.

Ми вийшли з квартири, і я побачила стару жовту автівку. Не пам'ятала марку, але модель вісьмдесятих, і щось підсказувало, що їздить вона добре.

Я сіла, але не пристибнула пасок. Ніколи цього не робила в нашій країні. Дідусь сів теж. В салоні пахло мазутом та бензином.

Він завів мотор, і ми поїхали по пустій автотрасі, що саме по собі було дивом.

— Що сталося за ці роки? Як поживала моя люба?
— Ну... Не дуже добре. Ну ти й...
— Знаю, самому не добре від цього.
— Ти ж любив її. Навіщо так робив?
— Я просто був дурнем, — сказав він швидко дивлячись на дорогу. — Люди інколи такі.
— Цікаво наскільки ви схожі з дядьком.
— Ох, мій син, я дуже його любив. Жаль, що мене не було поруч, коли він ріс.
— Ага, а тепер він винить мою мати і тітку, що в нього забрали увагу. А тепер і нас з сестрою.
— Ну... Він і в дитинстві таким був. Що, сказати? Молодші — залюбленні? Так? А що з твоєю мамою?
— Вона померла, — сказала не дивлячись на нього. Було занадто боляче.
— І як вона померла?
— Була такою ж дурною, як і ти, — кинула йому, тому що здається з мамою вони реально були схожі не тільки рисами обличчя.
— Зрозуміло.
— Знаєш, цікаво, ви всі тільки про себе думаєте в такий час?
— Що?
— Коли ти померав, ти думав, що хотів би змінити це?

Хвилина мовчання. Ми їхали вперед, куди я не знаю. Дорога здавалася дуже не знайомою. Начебто, ми в якомусь мегаполісі в США. Але я ніколи там не була.

— Так. Я б зробив би інакше. Лікувався.
— Жаль, що цього не змінити.

Машина зупинилась. Він потягнув ручник і ми вийшли з автівки. Гучний удар дверцятами, що аж налякав мене і я трохи пдідстрибнула.

Побачила будинок попереду. Такий гарний і великий. Садок з різними квітами та деревами, що так і манили підійти і подивитись.

— Ось і приїхали, — оповістив раптово дідусь, і я повернула голову. Його карі очі були, як в мами. Бабуся правду казала.

— Але куди? Я не пам'ятаю цього дому, — відповіла і подивилась у даль, на білі двері.

— Куди-куди, до моєї рідної, — мрійливо відповів дідусь. — А що сталось з Натою? Чому ти сказала, що вона пішла в мене?

Я намагалась не думати про це. Про останній рік, який був разом з мамою, коли ми їздили на море у Крим. Це була моя перша подорож кудись так далеко. Зараз це все просто наче якийсь сон. Вона сиділа зі мною разом на ліжку і розповідала про життя. Як їй складно і чому вона зробила вибір, який до сих пір бентежить мене.

— Бо не лікувалася, — швидко відповіла. — Вона знала, що хвора і не дивлячись ні на що, ігнорувала все це. Вона могла б жити далі! Бути з нами разом. Але ж ні! Вона просто вибрала чекати час смерті. І я не розумію ні тебе, ні її. Ви що ні про кого окрім себе не думаєте? Як буде іншим жити з тим, що рідна людина просто начхала на усе? — слоьзи покитились по щоках. Мені здавалось, що я буду кричати далі, але не змогла. Дідусеві очі виглядали дуже засмученими.

— Знаєш, ти права. В такі моменти ти думаєш, про зараз і шо це не відбудеться з тобою. Може твоя мама не вірила, що вона помре.

— Ні, я думаю, що вона хотіла цього. Так, вона жила заради нас в якісь моменти. Вона була турботливою, хоча й не завжди. Але... Якби ти був живий, всього цього не було б! І мама була щаслива, і дядько був нормальний. І бабусі не прийшлось самій ростити в скрутні часи троьх дітей! Все було б інакше! Одна смерть яка зруйнувала життя. І будь це просто випадковим, було б не так боляче, бо ти нічого не міг би зробити. Але ти просто ігнорував. І мама ігнорувала. А тепер, всім нам треба з цим жити. Ви — егоїсти.

Дідусь мене обійняв. Було так тепло. Так добре. Нарешті я це сказала йому. Останні роки я думала про це. "Якби не...". Але нічого не розбивали серце більше, ніж розуміння, що вони самі обрали свою смерть. І ні про кого, не подумали. А що ще найгірше, я знала, що мама вважала, що нам без неї буде краще жити. Що було її самообманом. Як комусь може бути ліпше жити без рідних? Якщо ти їх любиш і вони тебе теж? Ніяк.

І в цей момент, я проснулась. На очах застигли сльози. Бо змінити нічого не можна. Всі думки про минуле, можуть тільки навчити мене бути іншою і думати не лише про себе...