Жінка відчинила вікно і вдихнула свіже, з ранку трохи морозне повітря. Після того, як прокинуться, вона встигла вже багато чого зробити, прийняти ванну, поснідати і навіть накричати на свою сестру, не безпідставно. Та знову притягнула в дім свого «нареченого», який особливої довіри і симпатії у членів правлячої сім'ї, крім Олени, не викликав.
«Морган Грейв. У розкішному кітелі і з чарівною посмішкою він стояв поруч зі своєю коханою і базікав ні про що. Блондинисте волосся, глибокі карі очі і загалом непоганий собою, але от інтелектом не понівечений. За привабливою зовнішністю ховалося щось не настільки хороше. Пустити пил в очі він явно вмів, та так чудово, що зміг запаморочити голову Олени. Миле личко, це однозначно все, що було у цього хлопчини.
А неподалік від закоханих і збіговиська гостей на цьому світському вечорі за невеликим круглим дерев'яним столом сиділи Анна Блек-Сентвуд і її шановний батько.
-Який кошмар. Май на увазі, якщо знайдеш собі такого чоловіка, я від тебе зречуся... - не голосно сказав чоловік після того, як обернувся глянути на свою доньку та її супутника, батькові «нареченої», «наречений» припав не до душі.
-Гаразд, блондинів вибирати не буду, до того ж йому навряд чи буде менше сорока. І це ще якщо Крістел не доб'ється свого, і я не одружуся.
-Тоді добре, - спокійним голосом відповів Сентвуд, взявши в руку кубок і приготувавшись відпити.»
Анна Блек сумувала за своїм батьком, як вона могла не сумувати? Колись найближча людина, найкращий родич, найкращий друг. Кажуть час лікує, спадкоємиця великого роду так не вважала. «Великого роду», і чому це про Блеків, а не про Сентвудів. А загалом там і роду майже не залишилося, старий палац у Корі, де мешкають її бабуся, яка ненавидить усе і вся, та її дядько. Різаліс був схожий на Сейджвіна, чесні й відважні брати Сентвуди...
Гармонію думок Анни порушив звук кроків, який із кожною секундою ставав дедалі гучнішим. Відьомський слух, чути більше, ніж звичайній людині, іноді навіть занадто.
-Доброго ранку Блек. Я чув, що ви, так би мовити, полюєте на одного свого ворога... -перевертень не поспішаючи зайшов у кімнату.
-Безглуздо, звісно, сказано, але так.- відповіла брюнетка, обернувшись.
-І хто він, чи не зволите розповісти?
З чого б перевертня так цікавили справи вбивці, чи то він підлабузнюється, чи то взяв на себе відповідальність дізнатися секрети мешканців Головного Замку.
- Наступного разу, коли будете слухати плітки, слухайте уважніше, дізнаєтеся.
-Можу запропонувати вам свою допомогу.-промовивши ці слова, шатен підійшов ближче.
-По-перше, ви абсолютно некорисні в цьому питанні, а по-друге, навіть якби ви могли запропонувати щось гідне, я б усе одно не погодилася.
-Чому ви думаєте, що я нічого не можу вам запропонувати.
-Я так не думаю, я це знаю.
-Знаєте ж я вам не ворог, міг би стати навіть другом.
Брехливі слова, брехливого брехуна.
-Ні, не могли б.-промовила брюнетка, перш ніж обернутися спиною до опонента і попрямує геть.
-Я все одно допоможу вам, вбивця.-крикнув услід перевертень, але жінка вже зникла в глибині довгих коридорів загадкового Головного Замку.
*******
«Поляна біля річки Лае однозначно була улюбленим місцем Анни Блек-Сентвуд для того, щоб вправлятися в мистецтві бою на мечах. Разом з її батьком. Усе-таки кращого вчителя, ніж знаменитий воїн із роду Сентвуд, не знайти.
-Ми сьогодні почнемо чи й надалі споглядатимемо краєвиди, або, як я вже казала, «витріщатимемося на річку і дерева»?
-Не терпиться почати? Що ж тоді захищайтеся принцеса.
Спів птахів і шум вітру заглушив звук удару меча по мечу.
-Хіба пристало мені захищатися, я нападаю.
Удари сталі об сталь, знову і знову, в якомусь сенсі це навіть було схоже на мелодію. Цей довгоочікуваний бій був не таким вже й довгим, все ж спадкоємиця вміло управлялася з мечем у свої дев'ятнадцять. Рідко зустрінеш таке серед її ровесниць і ровесників, мабуть, теж.
- Це було добре Анна, дуже добре. Але є над чим попрацювати. - Сентвуд опустив меч.
-Не те, щоб я виправдовувалася. Доводиться тяжко, коли у двобої проти тебе воїн із мечем із проклятої сталі.
-Резонно, тоді ми можемо обмінятися.-чоловік перевів погляд на доньку.-Мечами.
-Мечами не обмінюються.-на видиху дівчина сперлася спиною на дерево.
-Хто сказав?
-Не обмінюються, якщо не збираються віддати. Батьку, ти ж сам казав...
Той щирий погляд дав дівчині усвідомити й зрозуміти недвозначний натяк.
-Ні, так не можна. Меч був зроблений спеціально для тебе і має належати тільки тобі.
-Не можна? Я починаю сумніватися в тому, що ми родичі... - Відповіддю старому лицареві стала легка посмішка і злегка піднята брова.
-Навіть якщо цей меч зробили спеціально для мене, я хочу віддати його тобі в дар. Мені здається, він завжди мав бути твоїм, і я тут нібито посередник. Ви підходите одне одному.
-Що значить «підходите»?
-То й значить.
-Дякую.-Всього то одне слово використала, щоб подякувати, але її погляд заміняв тисячі слів.
Анна стиснула в руках дар і зрозуміла, що отримала, напевно, найдорожчий подарунок. Дорогий у матеріальному плані й беззастережно моральному. Таким був цей меч для Сейджвіна Сентвуда та його доньки.
-Нема за що, люба.»
-Анна прокинься.- сувора відьма відчайдушно клацала пальцями перед обличчям спадкоємиці.
І так за мить пейзажі, що зачаровували, змінилися вітальнею головного замку.
-А, так я слухаю. Що ти говорила?
-Я казала, що ти оглухла. Про що ти так задумалася?
-Про своє не неспокійне минуле.
-Про батька, так? -Крістел співчутливо нахилила голову.
-Так.-голос жінки був спокійний, але в серці вирувала буря.
Незручна тиша повисла між подругами, її перервав гучний важкий подих убивці.
-Так, нам уже час. -жінка різко встала з крісла і простягнула руку подрузі.
Кристельській відьмі не було шкода батька Анни, їй було шкода саму Анну. Вона просто на просто не мала права жаліти Сентвуда, з однієї єдиної причини: вона була Крістел. Що в біса означає бути Крістел? Крістел - це прізвище, це місто, це клан, це спосіб життя.
Виписка з літопису
«...Сталося це давно десь 1200-1250 років до явлення Великих, і до мене це в літопис не записали, значить це зроблю я. Крістел, місто, що зараз належить клану помсти. Але колись воно було не таким, як зараз. Гарольд Дарбі захопив владу, вирізавши всю правлячу сім'ю Крістел, за винятком однієї жінки, Шахі Крістел. Яку взяв за дружину, звісно, без її згоди. Дарбі був тираном, який запроваджував жорстокі закони в місті і у власному будинку. Крім цього, Дарбі, будучи послідовником вчення Міссо, крок за кроком відбирав у жінок Крістела права. Аж до того, що життя відьми зі знатної сім'ї цінувалося менше за життя чоловіка-раба, у якого було прав більше. Тиранія Дарбі тривала чотири з половиною роки, до того моменту, завдяки якому клан Крістел зветься «кланом помсти». Шахі Крістел вбила тирана Гарольда Дарбі і прокричала з тераси Крістелського палацу так голосно, що її слова було чути в кожному куточку міста, вона кричала «Смерть поневолювачам». У наступні кілька годин у місті не залишилося жодного чоловіка, а Крістел назавжди затаврували «кланом помсти». Шахі Крістел стала очільницею клану і міста, на яке через кілька тижнів відьми наклали закляття. Закляття, за яке дехто навіть поплатився життям, закляття, яке не пустить у місто жодного представника чоловічої статі. Крістелські відьми називали місто святою землею. Свята земля безсмертних відьом. Крістел це прізвище, клан, місто, це спосіб життя...»
Чернець Седрик Уолтерс із монастиря біля підніжжя Безсмертних гір.
******
Блек і Крістел вийшли з Головного Замку і попрямували до карети. Зараз вони вирушали в Доар, одну з чотирьох частин столиці. Айріс, Доар, Кона і Сіава такі назви носили частини міста Відьмині Володіння. А потрібно їм туди було з однієї простої причини, там в одному храмі зберігалася реліквія родини Блек, місячний кинджал. І ось питання: на біса волочитися в таку далечінь за місячним кинджалом, якщо Анна Блек має таку зброю як «проклята справедливість»? Це ж саме питання мучило сувору відьму відтоді, як вона дізналася про поїздку і була ненароком запрошена.
-Я все ще зрозуміти не можу навіщо тобі місячний кинджал, якщо в тебе є меч, до того ж такий меч?
-Не хочу бруднити його кров'ю Колдвейна.
Дуже цікава відмовка, з огляду на те, що забруднити меч кров'ю Колдвейна було тим, що і слід було б зробити. Усе-таки меч належав її батькові, і її батько просив убити Колдвейна.
-А як же всі ці промови «І нехай окропить кров ворогів моїх цей меч»?
-Крістел у мене є причини, і одну з них я вже назвала.-відповідь, звісно, була не надто різкою, але все ж змусила сувору відьму припинити розпитування.
Дивно що вбивця не захотіла ділиться своїми думками з практично найближчою людиною, тобто відьмою. Дивно? А це, мабуть, наштовхує на думку.
-Так що де зараз Колдвейн? -запитала Крістелська відьма, щойно подруги сіли в карету.
-Пам'ятаєш Похмурий Замок?
-Так. Але, якщо я не помиляюся, там зараз замість замку миленькі такі руїни.
-Так, так і є. І буквально вчора лорду Ройну вдалося продати ці миленькі руїни Колдвейну.
-Напевно, як і ти, любить антикваріат, точніше відверту старовину. - вимовила сувора відьма, попутно граючи бровами.
-Крістел припиняй. - Блек картинно закотила очі.
-Гаразд не дратуйся, у кожного свої таргани в голові.
-Ага.
-Особливо в тих, кому симпатизують мужики, що виглядають на шістдесят.
-Крістел. - уже вдруге спробувала жінка зупинити дискусію про смаки.
-Що? -відьма здивувалася як ні в чому не бувало.
-Давай тимчасово опустимо цю тему.
-Але тільки якщо тимчасово. Ти ж розумієш, не можу надто довго стримувати свій сарказм.
-Знаєш, що дивно?
-І що ж?
-Колдвейн з'явився на балу, купив якісь руїни, які, до речі, коштують цілий статок через свою історичну цінність. Він узагалі не ховається, навіть якось навпаки.
-Може він самогубець.
-О Великі! -Така раптова реакція була викликана спогадом про недалеку розмову.
-Що вже сталося?
-Та так дещо згадала.
«Навряд чи член правлячої сім'ї за тисячі миль звідси заявиться до Відьминих Володінь і скаже: “Анно Блек, вбий мене”.»
-Сподіваюся, частина про Верин не збудеться.
-Що-що? -Грейс чудово розчула те, що сказала Анна, от тільки сенсу сказаного не зрозуміла.
-Нічого.
Блек знала, що якщо скаже те, про що думає, то сарказм і жарти подруги буде вже не зупинити.
****
Тоді як Блек і Крістел прямували до Доару, у Головному Замку залишився той, до кого кожна цивілізована людина була просякнута ненавистю, пес. Чоловік сів за стіл і взявши перо в руку, почав писати. Писати звісточку своїм господарям, яку він, звісно, не стане передавати за допомогою Шарлін.
«Моріс вітаю вас. Посилаю вам звісточку, після переговорів з відьмами і прошу передати її Альфі. Переговори були невдалими і несерйозними, чого ще можна було очікувати від купки нерозторопних жінок, які правлять королівством. Неріс, здається, сказала, що не допустить терпимості до нашої культури в цих землях. Утім, коли все станеться, питати її ніхто не буде. Після переговорів мені погрожувала її онука Анна Блек, використала меч «проклята справедливість. Ця сука вважає, що змогла налякати мене, але вона лише показала, що має цінну зброю. Мені сподобалася ця дівчина і, якщо ви не заперечите після нашої перемоги, я б забрав її собі, хоча за те, що вона робила, її слід було б стратити. В іншому можу сказати лише одне, все як ми і припускали, при владі божевільна баба, а поруч із нею купка слабких аристократів. Перемога буде за нами.
З повагою, Гарріс Шейд.»
****
Старовинний храм Лакон, що потопає в містичному тумані в глибинах лісу на околиці Доара. Кам'яні стіни його вкриті плющем, що трохи приховував руни, які, здавалося, випромінювали легке світло. У повітрі витав аромат землі після нещодавнього дощу, і тільки шепіт вітру порушував тягучу тишу.
-Ось ми й на місці.-промовила жінка, відчиняючи двері карети й ступаючи на мокру землю.
-Так, хрін знає де. - пробурчала сувора відьма, покинувши карету слідом за подругою.
-Тут така атмосфера...
-Жахлива.
-Крістел, я зрозуміти не можу, чого ти така дратівлива сьогодні?
-Не знаю, п'ять годин волочиться до дідька на роги... -Крістел уже було почала стару пісню про незручність поїздки, але була перервана.
-Цікаво, а навіщо ти погодилася їхати тоді?
-А я за тебе турбуюся, - відьма підійшла ближче до співрозмовниці і трохи тихіше проговорила. - хочу бути поруч.
-Так? То будь, подруго. -Блек сяк-так стримала сміх, і змогла зберегти серйозне обличчя.
Але за лічені секунди жінки вже не змогли стримати сміху.
-Підемо, любов моя.
Блек постукала по кам'яних дверях, і ті відчинилися, показалося бліде втомлене чоловіче обличчя.
-Coi jan u noru bai? -монотонно вимовив чоловік.
«Ви хто і навіщо завітали?» - переклад з Йаорін.
-Anna Mary Black-Santwood.
-Grace Crystal.
-Li ba nisse ka, zaan qui liara lixarei. Koun adeo.
«Я прийшла забрати те, що належить моїй родині. Місячний кинджал."- переклад з Йаорін.
-Ru enia lin?
«Чим підтвердите себе.»- переклад з Йаорін.
Анна розірвала зубами вену на зап'ясті й шість крапель крові впали на сходинку храму. І щойно блеківська кров торкнулася сходинки з нічного каменю, руни почали промальовуватися. Руни, за якими ховалася відповідь на запитання про те «Чи справді Блек стоїть на порозі священного храму Лакон?». Рана на руці Анни миттєво затягнулася.
-Bano.
«Проходьте»- переклад з Йаорін.
Не дуже привітний, одягнений бідно і сіро чоловік відчинив двері, і відьми зайшли до стародавнього храму. Зізнатися, зсередини він виглядав нітрохи не краще, ніж зовні. Запилено, старо, забуто. Світло ледь просочувалося крізь маленькі віконця, як слід храм висвітлювали лише смолоскипи. Кам'яні полиці з древніми пошарпаними книгами і забутими реліквіями зниклих родів. Не це тут цікавило вбивцю та її вірну подругу, чоловік повів відьом за собою вниз напівзруйнованими сходами. І ось вони були на місці за два кроки від постаменту, де самотньо лежав місячний кинджал. А навколо нього куполом іскрилося синє світло, вічна охорона вічної реліквії. Одна Блек колись наклала захист, а інша Блек зніме. Настав час Анні похизуватися своїми знаннями магії, і стародавньої відьомської мови Йаорін теж.
Жінка підійшла ближче до постаменту і, повернувши долоні в бік кинджала, стала шепотіти заклинання. Вдумливо і впевнено, вимовляючи кожне слово зі сталлю в голосі, як справжня відьма з великого роду Блек. Так само як і її благородна бабуся Нерісс тисячу років тому. Купол світла навколо кинджала почав іскриться червоним, чорним, зеленим і жовтим...і нарешті зовсім зник.
-Вдалося? -запитала сувора відьма, що стояла неподалік спадкоємиці.
-Так, вдалося. -Анна взяла зброю в руку й дістала кинджал із піхов.
На це блискуче лезо тисячі років тому були нанесені руни. Місячний кинджал проклинали і освячували сотні відьом і чаклунів Місячних земель, ним вбивали вампірів, магів, русалок, демонів і перевертнів. Він просякнутий ненавистю, зрадами і ворожнечею. Найцінніша зброя, яка колись дісталася сім'ї Блеків.
-Настав час повертатися в Кону, Крістел. Повертатися і виконати обов'язок.
****
Вбивця стояла на порозі Похмурого Замку. На порозі свободи від боргу. Ось і настав цей момент, момент, коли Анна Блек-Сентвуд виконає клятву, дану своєму батькові. Таке змішане почуття вона відчувала, складно навіть описати. Гордість, упевненість, смуток за батьком, відчуття перемоги, і щось ще, щось дивне. Щось незрозуміле, і таке нове. Як же це описати... У мене, мабуть, не вийде, слів не вистачить.
Лише крок уперед і ось перемога, ось вона прямо тут і зараз. У житті Анни Блек-Сентвуд було багато порожніх обіцянок і брехні, багато порожньої брехні, але ця клятва, ця клятва була ніби виткана з крихт чесності, що залишилися у вбивці. Клятва завжди буде вищою за просту обіцянку. Балансуючи між брехнею і правдою, жила Анна Блек-Сентвуд, жила, чи, може, просто існувала. Блеки і Сентвуди, оплот аморалі і жорстокості, але в той же час якоїсь праведності і співчуття. Два найсуперечливіші роди на світі, і вбивця була спадкоємицею обох. Що таке правда? Що таке брехня? Правда оголює рани, нанесені брехнею, а брехня вилікує душу після кошмарної правди. Не втратити б грань між ними. Як би там не було, сьогоднішній день змінить багато чого, так думала Анна, вона це знала.
Жінка переступила поріг руїн Похмурого Замку. Пройшовши напівзруйнованим коридором, вона опинилася у великому залі, мабуть, колись він був бальним. Колись тут кружляли в танці пані зі своїми джентльменами, грала вишукана музика і хтось напивався до втрати пам'яті. Але зараз про колишні часи нагадували лише потерті вицвілі килими, розвалені колись розкішні меблі та розкидані канделябри. Величезна діра в стелі і зруйновані стіни з чорного каменю, руїни залишилися на місці, колись одного з найкрасивіших замків королівства. І навіщо тільки Колдвейн його купив? Анна покинула зал і почала блукати руїнами замку, розшукуючи того, кого має вбити. Тільки от ніяк не знаходила. Пробираючись обережно, немов дика кішка, вона, здавалося, майже не дихала. Її зайва обережність, однак, у пошуках їй не допомагала. Зайшовши до чергової напівзруйнованої кімнати, відьма озирнулася на всі боки і нарешті за весь час своїх пошуків гучно вимовила:
-Колдвейн? -жінка все дивилася на всі боки в очікуванні того, як з'явиться її жертва.
-Так принцеса. Доброго вам вечора... - почувся голос звідкись із боку, тільки Блек не могла зрозуміти, з якого саме.
-Вітаю.-беземоційно сказала вбивця, вона впізнала голос, голос того самого незнайомця, з яким танцювала на балу, того незнайомця.
-За чим приходив? На бал. - запитавши, вона різко обернулася, подумавши, що Колдвейн за її спиною, але там його не виявилося.
-Коли дізнався, що мене хочуть убити, то подумав, що варто зустрітися з убивцею. Віч-на-віч. - секунда і чоловік з'явився просто перед нею.
-Віч-на-віч значить... Просто заради інтересу, чого танцювати поліз?
-По-моєму, я вже говорив, на тому самому балу. А ви не пам'ятаєте? -брюнет підійшов трохи ближче.
-Так, здається, пригадую, -жінка миттєво дістала кинджал і всадила його в серце Колдвейна, той навіть опиратися не став. Утім, а навіщо йому?
-Щось явно пішло не за планом, так? -брюнет легко підняв брови й усміхнувся, перед тим як ні в чому не бувало одним різким рухом витягнути кинджал.
Його свіжа рана миттєво затягнулася, звичайна практика для такого як він, точніше навіть для таких як вони, відьом і вампірів, демонів. Але незвично для місячного кинджала, від нього будь-які тварюки з життям попрощаються, ну і зі смертю теж. Очевидно, події розвиваються зовсім не так, як очікувалося.
-Та що ти? -Вбивця вирвала знаряддя «недо вбивства» з руки того, хто стояв поруч, і знову всадила кинджал, тільки цього разу трохи лівіше.
Цікаво чому вона подумала, що це спрацює вдруге?
-Слухай мені, звісно, нічого не буде, і не те, щоб я скаржився, але відчуття не з приємних... -промовив чоловік уже вдруге, витягуючи кинджал зі своєї грудної клітки.
-А я що, не влучила, так? - Анна легко звузила очі, запитуючи.
Досить неординарна бесіда, аж надто спокійна.
-Ні чому, влучила, обидва рази. - Колдвейн віддав кинджал власниці. Чи то йому було до душі відчуття кинджала в серці, чи то він просто повний ідіот, чи то... щось іще.
-Кошмар.-жінка легко похитала головою.
У її голові зараз крутилася одна думка, «Або потягнути час і втекти, або сміливо прийняти свою смерть. Все одно воскресну.». І так справді, перстень Теарей на руці Нерісс, глави роду, повернув би кожного померлого Блека назад до життя. Поки жива була Нерісс, були живі всі Блеки. Нехай краще сміливо померти і воскреснути, ніж втекти як боягуз, третього не дано. Меча в жінки із собою не було, вона не побажала взяти його із собою, лише місячний кинджал. Убивство Колдвейна, яким би важливим воно не було для виконання її клятви, не здавалося їй гідним способом використати таку цінну зброю. Втім, місячний кинджал набагато сильніший за Прокляту Справедливість. Тож навіть якби меч і був з нею зараз, він був би абсолютно марний.
-Точно. - як би не дивно чоловік був спокійний, особливо для того, кому довелося двічі витягати з серця кинджал.
-А ви тут на довго? - жінка мала на увазі замок і столицю теж.
Якщо вже він її вб'є, але вона знову воскресне, зайва інформація не завадить.
-Замок нічого, непоганий і місто сповнене таємниць, тож так, залишуся на довше.
-Всього дах трохи тече? - саркастично натякаючи на готичний і трохи старовинний замок-руїну говорила жінка
-Невеликий ремонт не завадить. - чоловік прийняв такий спокійний тон бесіди.
-Так.
-До того ж це не всі причини.
-Правда?
-Правда. Ти прийшла поговорити, мені здавалося ні?
-Ні, я прийшла вбити тебе.
-Думаю, у тебе трохи не вийшло.
-Думаєш, я не знаю? - запитавши Блек, трохи посміхнулася.
-Так чому ж ти все ще тут, Анно Блек?
-Я відповім питанням на питання, але все ж таки. Я намагалася вбити тебе двічі, а ти стоїш і спокійно зі мною розмовляєш, у чому річ?
-Ти вирішила, що я тебе вб'ю? - вампір намагався тримати голос рівним, але якась чуттєвість пробивалася назовні.
-А хіба ні? -відьма ж звучала цілком упевнено, її голос не тремтів.
Колдвейн багатозначно подивився на вбивцю, а потім приклав свою холодну долоню до її плеча. Жінка запитально підвела брови, але, не встигнувши нічого зрозуміти, опинилася в... у своїй вітальні, почувши лише одне слово у своїй голові «Ні».
*****
Вона покинула Похмурий Замок, не виконавши клятву і не віддавши життя. Дивно, коли той, кого ти намагаєшся вбити, так спокійно й миролюбно реагує, і нічого тобі не робить. Адже він міг її вбити. І на балу теж, міг, але не став. Від чого ж? Навіщо ж він підійшов до неї на балу і почав танцювати, чому не назвав своє ім'я? А чи знав сам Колдвейн відповідь на це питання? Так... так він безумовно знав, ще на тому клятому балу він усе чудово зрозумів. Стоячи на напівзруйнованій терасі Похмурого Замку і викурюючи сигарету, він думав про неї і про те, що усвідомив про себе.
Усвідомив, що вплутався, так міцно, як ніколи ще, все ж таки тяжко доводиться, коли жінка, яку покохав з першого погляду, бажає твоєї смерті. Ах, так він же її покохав, з першого погляду і з перших слів, що вони сказали одне одному. Голос, зовнішність, владний характер змушували Колдвейна божеволіти. Він бачив її два рази, з яких один був, коли Блек намагалася його вбити. Напевно, неможливо полюбити людину з першого погляду, Колдвейн думав так усе своє життя, вірно саме за такий скепсис доля піднесла йому такий подарунок. Неможливо... він любив її більше, ніж можливо любити. Чи може це була божевільна симпатія, п'янка одержимість, чи, може, жага забороненої пристрасті. Ні ні чорта, кохання це було саме кохання, заборонене, задушливе і, напевно, нерозділене. Нерозділене точно, Анна Блек хоче вбити його, виконати клятву, а він як останній ідіот у неї закохався.
-Здається, події набувають несподіваного оберту, - видихнувши дим, важко вимовив чоловіків.
Легко вже йому тепер точно не доведеться. У його завмерле вампірське серце проникла його власна вбивця.
Що ж до Анни Блек-Сентвуд, вона сподівалася, що сьогоднішній вечір змінить багато чого, і він дійсно змінив.
****
Мешканці Відьомських володінь давно вже зустріли світанок, який приніс із собою нові проблеми.
-Ти розумієш, що все, що є в Моргана, це гарна зовнішність, - кричала вбивця, стоячи посеред вітальні.
-Чому ви всі на нього наговорюєте, невже ви не можете просто порадіти за нас?
Олена, уперши руки в боки, не могла залишити згубну справу: довести сестрі, матері й бабусі, що її новоспечений наречений керується суто добрими намірами.
-Радіти за вас? За те що він користується тобою?
-Він не користується мною, він любить мене. Я це знаю. Я йому вірю.
-Ти молода і наївна Олена, Грейв задурив тобі голову, а ти і рада.
-Не говори зі мною так, я не дитина.
-Так, ти не дитина, але поводишся по-дитячому. Я не намагаюся тебе образити, я хочу тебе захистити. Шкода, що ти цього не розумієш.
-Захисти себе, Анно. Я знайшла своє щастя... -блондинка попрямувала до дверей, але в останню мить зупинилася. - А може ти просто заздриш? Поки до тебе виявляю знаки уваги тільки через твоє становище і золото, напевно, ти скрізь будеш бачити обман.
Двері за Оленою скрипуче зачинилися, не виключено, що в той момент також зачинилися двері, що розділяють сестер Блек-Сентвуд.
-А якого хріна? Невже ми її відпустимо? - Біллеан звернулася до доньки.
-Якщо не відпустимо, вона втече з ним і зненавидить нас.- брюнетка закурила і продовжила:
-А так нехай нарікає на себе.
****
Грейв говорив із кучером, поки поруч слуги під керівництвом Біллеан завантажували екіпаж, а неподалік стояли Анна Блек та її непутяща сестра.
-Вибач, за те, ну за те, що я сказала тоді.
-Нічого, це ж правда. -жінка важко зітхнула. - Я рада за тебе, сестро.
-Правда, ти не проти? -в голосі звучала надія.
-Так, я не проти.-пролунало настільки правдиво настільки, наскільки Анна могла це вимовити.
Вона могла майстерно брехати кому завгодно і коли завгодно, але зараз ніби втратила це грішне вміння. Нехай звучало не дуже переконливо, для Олени цього було цілком собі достатньо.
Вони нагородили одне одного щирими поглядами, одна сповненим щастя, а інша - жалю.
Олена сіла в карету. Кучер торкнувся віжками, і карета рушила з місця, відтоді на Олену Блек чекав новий початок, початок кінця. Притискаючись до свого коханого, вона вірно думала, що перемогла в битві за своє щастя, шкода, що, коли вона усвідомить, що насправді програла буде вже пізно.
-Вчиняй свої помилки, якщо хочеш, сестро.- видихнувши сигаретний дим, сказала вбивця.
Анна б замкнула її в палаці, зв'язала, примусила заклинанням... Але це не мало жодного сенсу, її блондиниста сестра б усе одно втекла. Може Анна іноді й була надмірно жорстка до Олени, але вона її любила. Любила і бажала їй усього найкращого в житті, тільки от Олена цього не розуміла або не хотіла розуміти. Важко це, важко, коли зв'язок руйнується. Але як сказав один філософ «Десь минуло, а десь прибуло.».