"Я пам'ятаю, як мій батько сильно бив мене за погані оцінки в школі. Я ж в свою чергу, нічого не могла з цим зробити. Я завжди боялась сказати щось проти, і мати, на яку я сподівалась, теж була скована страхом. Я хотіла бути тією самою татковою донечкою, та стала лише грушею для биття... Після того як мати загинула від передозу алкоголем, батько ще сильніше почав зловживати, і тим самим сильніше мене бити. Єдине, що мене заспокоювало - це мій кулон, що колись подарувала мені моя бабуся. Там був напис "Не забувай минулого - не загадуй майбутнього". Для мене це був сильний текст, який давав надію на краще майбутнє, та хто я така, щоб це вирішувати..."



2149 рік, околиці міста Скайвілль.

Звичайний ранок, звичайна погода, та абслолютно звичайна дорога до школи. Сонце частенько ховалось за хмарами, та це єдине, що могло якось затьмарити настрій маленької Аліси, адже у неї сьогодні - день народження! Навіть в такому світі, де справедливість лише на папері, свята дають надію на гарний настрій. З піднятою догори головою вона йшла, оглядуючи все навколо, та згадуючи, як колись вона ут ходила з бабусею. Вона показувала їй все поспіль, частенько купляла різні солодощі в маленьких крамничках, водила її в парк, де могли зустріти доволі рідких пташок. Вона завжди казала: "Птахи - то вільні істоти, їх не тримають в камерах, не вдягають наручників, якщо ті захотіли десь погуляти. Ми не птахи -  та вільними завжди старались бути".

Аліса не мала друзів, крім одного - хлопчика який жив недалеко від неї. Такий малий та трохи придуркуватий, але зі своїми дурними жартиками. Відверто кажучи, він сильно подобався героїні, але та, ніяк не могла йому в цьому зізнатись, адже боялась його реакції. Одного разу вона зробила для нього паперовий кулон, але так і не подарувала, бо подумала, що це надто маленький подарунок для такої цілі. Аліса вивчила абсолютно всі повадки хлопця, що той любить, де ходить та яку музику слухає. Навідмінну від неї, той був активний та енергійний, повний сил та мотивації рухатись далі. Він ніколи не боявся йти далі, пробувати щось нове, експериментувати. Цим він доволі сильно впливав на Алісу, й та бачила, що буває геть інший світ, геть інші ідеї та радість від найменших подій.

-Гей,- окликнув той,- ти вже біля школи, а я тебе чекав біля крамнички, так не чесно.

-Ой, я геть задумалась про своє, пробач...- відповіла Аліс.

-Та нічого, я швидко бігаю, та і мізки варять, я зрозумів, що ти вже біля школи,- веселим голосом сказав той,- до речі, у тебе ж день народження! Вітаю! Ось тримай подарунок, розумію, що можливо трошки криво, та я це робив сам, без допомоги!- Він протягнув їй маленьку коробочку в якій лежав кулон з паперу. Він розмалював його в червоний колір, та залишив напис "Ніколи не здавайся!". У дівчинки виступили сльози, вона розуміла, що готова була зробити те саме, а такий подарунок заставив її закохатись ще сильніше. Вона вдягнула його на шию, руки тряслись від емоцій, в голові купа думок, та жодних адекватних ідей. Вона нахилилась до нього, тримтячим голосом сказала навушко тому "Дякую!", а після поцілувала того і щоку. Обидва завмерли в ніяковій паузі, та геть трошки посміявшись, вони рушили далі до школи. 

"Схоже, що цей момент я вже ніколи не забуду... Це був єдиний момент, де я відчула силу кохання, та справжні емоції, а сльози, були не від горя, а від радості..."



2158 рік, місто Скайвілль, ассоціяція мисливців.



На тренувальний полігон, перед новим зваданням вийшла нова сформована команда гвардійців. Кожен з них мав свої вміння, а особливо номер 11999. Цей солдат від народження має неймовірні рефлекси, холод в голові, силу волі та характер звіра. Він ніколи ще не порушував накази, бувально кожна місія закінчувалась ідеально для ассоціації. Окрім маленьких банд, які несли террор в місті, гвардієць 11999 ліквідував ще пару своїх же напарників, і все це, заради вдалої місії. Цей солдат буде виступати першим номером в новій команді, бо має великий досвід в боях, та ту нерушимість, яка так необхідна мисливцям. В її арсеналі є один доволі довгий меч, та одни пістолет. Та цей меч не такий вже і простий. Він має прямокутну форму леза, що вже робить його дивним та індивідуальним. Кожна грань неймовірно гостра, та за необхідністю може розкрити лезо, з якого потім виходить так звана гармата. Вона стріляє концентрованою енергією, згустком, який може запросто пробити дірку в п'ятиметровій стіні. Сам полігон має вигляд так званної смуги перешкод, де в ролі ворогів виступають манекени з штучним інтелектом. Головна ціль - дійти до кінця не отримавши жодної рани та виконати місію. Сьогодні, команда має задачу захопити прапорець та занести його на базу. Задача команди діяти разом, навіть якщо вони один одого не знають в обличчя. Сам полігон мав форму "міста" зі своїми будівлями, та вуличками які імітують реальний світ. Коли був поданий сигнал, всі п'ятеро вирушили вперед: двоє на дахах, двоє внизу, а лідер рухався між будинками контролючи ситуацію в усіх напрямках. Основа задача - виконати місію тихо, без бою та втрат. Та одна з проблем, це психологічна атака на самих солдатів. Кожен має свої слабкості, про які знають ті, хто робив це тренування. Психологічна частина - одна з найбільш важких для воїна, саме вона може прямо вплинути на виконання завдання. Весь шлях до прапорця було пройдено ідеально, оминаючи всіх ворогів, вони забрали прапорець, та різко, той хто його тримав зустрів перед собою манекен який імітував зовнішність, голос та характер молодшої сестри. Гвардієць геть застиг на місці, він не міг поворухнутись, його ніби схопили в кайдани. Та гірше того, він почав підходити до "сестри". Лідер помітив, що відувається щось дивне. Оскільки ціль забрати прапорець та повернутись назад, він не мав інакшого вибору.

-Ти порушив наказ,- він замахнувся своїм мечем на того солдата, розкрив свій меч, щоб ліквідувати того, заради місії. Але той, схоже геть змирився з цією долею, навіть не старався прийти в себе,- гвардієць номер 11991, ти ліквідований за порушення наказу та невиконання місії.- холодно сказав лідер.

-Стоп!- мовив голос через гучномовці,- тренування заврешено, місія провалена, номер 11991 просимо пройти в кабінет доктора Ягмі, інші, до кімнат, з вами зв'яжуться після.

Гвардієць 11999 зайшов до своєї кімнати. Це була маленька кімната, чимось нагадувала готельний номер, але без вікон, лише їх імітація. Єдиний комфорт що був: ліжко, ванна кімната, стіл та холодильник. У кожного гвардійця в шухляді є блокнот, куди можна писати свої думки, результати за день та все інше. Солдат підійшов до дзеркала, що висіло на стіні, знявши свою маску, постала дівчина, років дев'ятнадцяти, з білим волоссям, та неймовірною вродою, та її очі геть не відповідають її обличчю. Таких холодних очей та порожнього погляду треба ще пошукати. Страх, біль, ненависть, порожнеча - все це об'єднується в очах дівчини. Вона сіла за стіл, відкрила блокнот, та почала писати:

"День 331

Мене звати Аліса Мілт, я стала лідером команди гвардійців, але перше тренування на полігоні закінчилось поразкою, що недопустимо для лідера та жодного гвардійця. Один з членів команди порушив наказ, він не забрав прапорець, та не відніс до бази. Психологічна атака була проведена ідеально, зіграна на основній слабкості соладата номер 11991. Я була готова його ліквідувати, бо це вже для мене - звична справа. Та тренування було зупинено командуванням зверху, хоча я розуміла, що зможу забрати цей прапорець сама.

Мабуть єдина їхня слабкість - вони не знають чого боюсь я. Ще жодного разу їм не вдавлось угадати, де ж моя боляча точка. Та ті не знають, що я власноруч вбила свого батька наркомана, а тіло розчинила в кислоті. Полійцеські які мене допитували не змогли зрозуміти, що я брешу, та просто записали мого батька як безвісти пропавший. Мене відправили в дитячий будинок, та він був і іншому місті, в протилежній чистині країни.

Цікаво, а він так само чекає на мене кожен ранок біля тієї крамнички..."

Звук оповіщення:

"Гвардієць номер 11999, негайно зайдіть в кабінет директора. Повторюю, негайно зайдіть в кабінет директора!"

Аліса одягнула свою маску назад, повільно вийшла з кімнати в порожні коридори, та повільно йшла до кабінету. Кожен крок віддався ехом на весь поверх. Дівчина завжди боялась викликів до директора, бо знала, що з шансом в вісімдесят відсотків, вона буде відправлена до доктора Ягмі. Це не звичайний лікар. Він геній і псих одночасно. Його шокотерапія переходить всі межі, та в цій ассоціяції, немає такого поняття як межі, тут все заради виконання місії. Ягмі вводить препарат який сильно подрязнює нервові клітини, роблячи їх сильно чутливими до різного типу болю. Головна задача гвардійця -  не загинути на столі. Завдяки сиворотці регенерації, що була введена всім соладам, що входять на службу, їх не вбити просто так. Звичайні рани загоюються швидко, а от глибоким треба час. Улублена іграшка доктора - циркулярна пила. Вона легко розрізає людське тіло, завдчаючи неймовірного болю та страждань. Та переживши ці операціїї, солдат стає сильнішим як моарльно так і фізично, все завдяки новому препарату, який перетворює отриманий урон в укріплення окремих частин тіла. Це все одна схема створення суперсолдата, який зможе не тільки бути сильний, але і міняти своє тіло, перетворючись в щось страшне, щось дійсно нелюдське...