Хто, як не я? Хто, як не я?

Хто, як не я?

Цю історію я писала у часи спокою і в часи завивання сирен.

Слава ЗСУ! Слава Україні!

Життя - цінний дарунок, щастя, дар.

Життя - неоціненний скарб.

І кожен вдих надає сили для нового кроку вперед, для здійснення власних мрій...

Моє ім'я Адріан і родом я зі Львова - міста з вузькими вуличками, та багатою архітектурою, де поряд з національною, успішно прижилися польська, єврейська, та вірменська культури. Місто, яке вражає численними музеями, величними соборами, неймовірними рестораціями, та людьми.

Хоча історія мого життя починалася на берегах Адріатичного моря, а саме в Італії, куди двадцять чотири роки тому приїхали мої батьки у шлюбну відпустку. Це місце, де моя мама, з посмішкою на вустах та сяйвом в очах повідомила батькові: "Любий, я при надії."

***

Спокійне життя несподівано швидко закінчилося для кожного з нас. Ворог прийшов, він бажає забрати наші землі, культуру, людей. Цей ворог наче нечисть, що тримається над усім світом.

Три роки свого життя я віддав армії. Це було моїм бажанням - бути солдатом, захисником своєї сім'ї і батьківщини. Пам'ятаю, моя мати зі сльозами в очах відпускала мене на службу, я міцно обійняв її і сказав: "Люба матусю, хто, як не я?". А тато з дідом з посмішкою на вустах і повагою в очах бажали мені всього найкращого.

Дідусь завжди казав мені слова Марка Твена, одного з його найулюбленіших американських авторів: "Сміливість - це спротив страху та панування страху, але не безстрашність". Ці слова завжди допомагали мені, робили мене сильнішим. От і тепер, дорогою до Києва, я згадую цю цитату і дідусеву усмішку.

- Кажуть, там справжнє пекло. - Хлопець витяг мене з вирою думок. - Але я готовий битися за свою землю. Кляті москалі!

Я посміхнувся, дивлячись на солдата. Це був мій друг Богдан. Ми знаємо одне одного ще з дитинства: разом пішли до школи, пізнавали життя, захищали природу та іноді билися з іншими, бо не любили брехні і відстоювали свою думку.

Богдан - високий парубок з світло-карими очима і темно-каштановим волоссям. Іноді він здається дуже серйозним, але в душі цей хлопець носить сонце, здатне зігріти кожного. Це сміливий, хоробрий юнак, здатний спокійно оцінити найстрашнішу ситуацію, діяти спокійно і логічно.

- Моя мама так репетувала, коли дізналася, що я пішов у добровольці,- пролунав голосний сміх у плацкарті. - Та я ж впертий, як бик: захочу - зроблю.

Я дуже любив цю його відвагу. Пам'ятаю, колись я поцікавився: чи не страшно йти на фронт, витрачати свої молоді роки на армію, а не, наприклад, на розвиток своєї музичної групи від якої львівська молодь була в захваті і завжди пророкувала популярність по всьому світу та великі гроші. Відповідь друга була така: "А нащо та популярність, якщо в країні буде війна? Усі забудуть про тебе і єдиною ціллю кожного буде збереження власного життя. Кошти можна перевести на допомогу армії або на волонтерство, але ж ти мене дуже добре знаєш - я не можу сидіти на місці і тупо слухати про якісь негаразди в моїй країні. Я хочу бути в центрі цих негараздів, щоб ліквідувати їх.

Спокій, радість, щастя, сміх, мир - ось що хочеться чути і бачити кожен день, навіть якщо заради цього я віддам своє життя."

- Моя мама та Маруся теж не хотіли мене відпускати, а от тато і дідусь підтримали моє рішення.

Мій тато - минулий воїн АТО. Він би і зараз з радістю пішов на фронт, та, на жаль, на війні 2014-го втратив ногу. Як і дідусь, він завжди говорив мені: "Сміливий не той, хто не боїться, а той хто боїться, але робить". Ці слова не виходили у мене з голови дорогою до воєнкомату, коли я йшов у добровольці разом з Богданом. Чи нервував, боявся? Так. Але сидіти в стороні і дивитися як моя країна перетворюється в попіл я собі не дозволив, це проти моїх правил.

Визирнувши у вікно я помітив, що ми підїжджаємо до потрібної станції. Серце калатало від адреналіну і люті. Час настав.

Нас, солдатів, було багато і всі зі Львова. Кожен був напоготові і уважно слухав накази старшого сержанта. Ми будемо ділитися на групи і їхати в різні частини Києва.

Як же тихо було навколо нас. Мертва тиша. І постріли.

- Ну, Адріане, як настрій? - спитав Богдан. Я поглянув у його очі і вони блищали, а легка посмішка не сходила з губ. Він завжди виглядав так, коли був в очікуванні чогось.

- Бойовий настрій, друже,-посміхнувся я у відповідь. - Та трішки хвилююся.

Богдан засміявся, хоча я відчував, що він теж хвилюється.

- Спокійно, любчику, ми тих фашистів швиденько у землю зариємо. Давай, більше позитиву, - хлопець постукав мене по плечу і я зробив те ж саме.

Старший сержант назвав наші імена.

Господи, що ж коїться?! На моїх очах ведуть поранену дівчину з дитиною на руках, летять ракети у хмарочоси і чути лайку.

Я озирнувся назад - там Богдан застрелив одного солдата.

- Будеш знати, сучий сину, як на нашій землі воювати, - і плюнув на того, вже мертвого, чоловіка.

Зліва чую крики пораненої дівчини і плач дитини, яка міцно трималася за мамину шию.

Постріл, ще один у голову - мертвий.

- Біжіть, скоріше, я вас прикрию! - кричу дівчині і, напевно, її чоловікові, що веде її за руку, прикриваючи ранене плече з якого аж до асфальту струмком текла кров.

На мить дивлюсь в блакитні очі дитини, що нагадували океан. Дитя не зводить погляду з мене. Скільки ж болю, жаху у цьому погляді… Все буде добре, дитинко, ти виживеш і будеш радіти життю. Я посміхнувся цій рудій дівчинці і сам про себе пообіцяв, що перемога буде за нами.

Російські солдати наступають. Ми стріляємо з усіх сил, не жалкуючи патронів, прикриваючи тих, хто біжить до сховища і одне одного. Але щось не так, я це відчуваю. Хочу кожну хвилину озиратися і шукати поглядом Богдана.

- Адріане, газова бомба! - чую голос друга.

Повертаюсь у його сторону і встигаю прикрити рот. Нічого не бачу, все в тумані. Постріл. Крик. Ще один постріл. Я стою нерухомо, дивлячись в сторону звідки було чутно ці страшні звуки, і чую як серце калатає у вухах.

Дим поступово розсіюється. Бачу Богдана, що стоїть на колінах із раною у грудях; він переводить погляд світло-карих очей на мене, тяжко дихає від болю і стискає руки в кулаки. Хлопець посміхається і викрикує:

- Слава Україні!

- Сдохни, сука! - третій постріл. - Это тебе за брата моего.

Біль. Хочу кричати. Сльози в очах. Спогади у голові.

- Твоє місце у пеклі поруч з братом! - викрикую я, вистріливши рівно п'ять разів у солдата з червоною пов'язкою. Він падає поруч з Богданом без жодних ознак життя.

Я підходжу до друга, невідривно дивлячись. Він лежить обличчям донизу, під ним - червона, навіть темно-бордового кольору, кров.

- Богдане! - не стримуючи сльози, кричу я. Руки тремтять не в змозі втримати автомат. - За що?! Господи, за що?!

- За всё хорошее, - не встигаю прийти до тями як відчуваю щось гостре у себе в тілі з лівого боку. Мене різко розвертають. Перший удар в живіт, за ним - другий, останнім був сильний удар в обличчя. Я падаю на землю, відчуваю присмак крові у роті. Згадую родичів, що так пишаються мною і мою кохану Марічку: її дзвінкий сміх, ніжні поцілунки та міцні обійми. Удар автоматом - світ зник з моїх очей.

***

Хтось плаче і, здається, тримає мене за руку. Чутно неперервні звуки апаратів, а значить серце б'ється.

Намагаюсь відкрити очі. Спочатку все як у тумані, світло б'є по очах.

- Синку! - знайомий жіночий голос.

Декілька людей з'явилися переді мною, перевіряючи мій стан. Через декілька хвилин зір поступово повернувся, тих людей вже не було.

- Де я?

- У лікарні, синку. - Мама. Вона цілує і прикладає до щоки мою руку. - Бог почув мої молитви. Ти живий. Ти живий.

Дивлюсь у стелю, намагаючись згадати останні події. Постріли, дим, мертвий друг... На мить закриваю очі, намагаючись не нервувати.

- Богдан мертвий, так? - Дивлюсь в мамине обличчя і, Господи, яка ж вона замучена: русяве, місцями вже сиве волосся, заплетене в незграбну косу, сині круги під очима і сльози. Точно не спала ночами, молилась, напевно.

Вона кивнула і стиснула мою руку ще сильніше. Мама завжди робила так, коли хотіла заспокоїти.

- Його вже поховали,- мамин голос тремтить.

- Хотів би я провести друга, але…

- Любий, ми так хвилювалися за тебе. Але ти живий. Скоро батько з Марічкою приїдуть, вони так раді будуть коли побачать тебе при тямі, - мама посміхалася і плакала. - Мій відважний солдате.

- Слава Україні! - злетіло з обпечених вуст.

Коментарі