Софія стояла на вершині пагорба, дивлячись на місто, яке нагадувало її рідний.  Вона знала, що в тім місті нема нічого для неї.  Війна забрала все, що їй було дорого.

Її брат помер від бомбардувань, коли Софії було лише 10 років.  Вона залишилася одна з батьком та матір'ю.  Вони жили разом у маленькій квартирі.

Батько був солдатом і постійно перебував на передовій.  Софія пам'ятала, як одного дня батько пішов на війну і не повернувся.  Вона не знала, що сталося з ним, і поки що не було жодних новин про його долю.

Софія з матір'ю жили ховаючись під час бомбардувань.
Одного дня Софія стояла за дверима шафи, тремтячи від страху.  Її мати, Олена, була поруч, стискаючи її руку і кажучи тихо: "Все буде добре, доню. Ми скоро повернемося в наше звичайне життя".

Але Софія вже знала, що нічого не буде гаразд.  Війна вже прийшла до них, і вона бачила, як націоналісти вбивали та руйнували все довкола.  І тепер вони були тут, у їхньому домі, і шукали всіх, хто був проти них.

Софія чула крики та постріли за дверима.  Її серце билося так сильно, що вона боялася, що її почують.  Але Олена тримала її тісно та шепотіла слова втіхи.

Однак раптово все стихло.  Була тиша.  І тут Софія почула важкі кроки, що наближалися до кімнати.  Вона спробувала вирватися з руки матері, щоб залізти ще глибше у шафу, але було вже пізно.

Двері були відчинені з силою, і в кімнату увійшли три націоналісти.  Олена підняла руки, але один із них тільки засміявся і сказав: "Тобі вже пізно молитися, жінка. Ваша родина буде знищена, як усі, хто стоїть на шляху до Слободана".

Софія побачила, як мати була застрелена перед її очима, і вона навіть не встигла закричати.  Вона була як паралізована, охоплена жахом.  Але тут щось раптово сталося.

Один із націоналістів помітив відкриту шафу і підійшов до неї.  Але щось відворушило його, і він пішов, не помітивши Софію.  Вона залишилася там у шафі, не рухаючись, не видаючи себе.

Три дні вона просиділа там, не їла, не пила, боячись вийти.  Вона думала про свою сім'ю, про те, як її матір і брат були вбиті, і про те, що сталося з її батьком.

І нарешті вона почула голос батька.  Вони поховали матір поруч із могилою брата і покинули місто.  Софія знала, що ні вона, ні її батько ніколи більше не повернуться до Сребрениці.

***

Вона обернулася і подивилася на свого коханого.  Він стояв поруч із нею, дивлячись на неї з ніжністю.

"Твій шлях такий самий, як у мого батька", сказала Софія.  "Я не бажаю собі і тобі цього. Прошу піди звідти."

Її голос тремтів, коли вона вимовляла ці слова.  Вона боялася втратити ще одну людину, яка була їй дорога.  Але вона знала, що вона не могла ухвалити жодних інших рішень.