1
Запах цигарок ставав нестерпним.
Голоси людей, шум від моторів автобусів, об’яви на саме вухо про те що: «Автобус рейсу Житомир – Коростень відправляється о п’ятій!…» а далі спробуй розшифрувати; голова ось – ось лусне!  Чесно вам кажу, ось що я не люблю в містах так це трамваї (якщо вони є) і надмірну біганину. Відчуття що кожен житель зранку випив по п’ять чашок міцної кави, і тепер готовий на все. Чесно вам зізнаюсь… інколи і сам випиваю три, але ні на кого не наїжджаю коли він спокійно переходить дорогу на зелений, перед цим глянувши в один бік потім в інший, і простоявши ще сім – вісім секунд перед тим як піти!...
Важко зітхнувши, перед цим добряче увібравши у ніс палений запах я вийняв телефон і глянув на години.
— Сім тридцять. — сказав я в слух не боячись що хтось прийме мене за божевільного. Я певен що такі ж самі душі як і я, точніше ті які теж чекають цей автобус, зараз почнуть ще й матюкатися в слух, а не те що спокійно повідомляти собі факт. — сім тридцять. — повторив я застогнавши після цього і повільно закидаючи голову назад, — ну скільки ж можна?... блін, коли ти вже прийдеш?!
Автобус мав прийти рівно в сім. Я прийшов приблизно в шість сорок, купив квиток, став чекати, і прочекав як бачите майже пів години.
— І що ти будеш робити? — сказав я до себе в слух і присів на лавку.
Сумку з лотками і пустими пляшками поклав з одного боку, портфель собі на коліна з якого дістав блокнот. Перегорнувши декілька перших сторінок зі своїми «каракулями» на чистий листок і діставши олівець я уважно став придивлятися до людей. Потрібно тільки зберігати межу між декількома короткими поглядами і поглядом маніяка. Цю межу не складно порушити. Так от! Я став малювати. Декілька ліній і фігура людини готова, ще трішки тону і готовий об’єм.
Закінчивши бабусю з сумками я взявся швидко накидати дівчину біля неї. Серед усієї маси людей її золотаве, кучеряве ніби в ньому сплетені сотня кілець  волосся , підстрижене рівно по плечі виділяло і кричало настільки про себе, що не звернути уваги було неможливо. Тендітна дівоча фігура з яскраво вираженими широкими стегнами вражала.  Одіта красиво. Не знаю що там по моді зараз, але те що було на ній сиділо чудово. Шкіряний піджак, чорні джинси, білі кросівки та сумочка, теж чорна, висіла на маленькому плечі.
Я довго розглядав її ніяк не наважуючись почати малювати. Я не хотів зіпсувати її красу своїм невмінням. Якщо з бабусею краса була неважлива то тут з’явилося бажання намалювати цілий портрет.
Закривши блокнот і заховавши назад в портфель я знову увібрав у груди диму від поряд сидячого чоловіка і  важко зітхнув. Піднявши голову, озирнувся і відразу помітив чорний автобус який під’їжджав до четвертої, тобто моєї платформи.
«Невже він?» — з надією подумав я встаючи.
І тут всезнаючий, але явно глузуючи над тими які від нього залежать, голос промовив: «Автобус Жихомел Белгецев пгибув на!…» я вже не слухав куди він там прибув, а взявши сумку швидко пішов до нього.
Дістаючи з гаманця квиток радів неймовірно. Нарешті сяду, включу музику, розслаблюся і здвинуся з мертвої точки. До речі, мене сильно здивувало що золотоволоса дівчина, яку я хотів малювати, стояла разом з іншими людьми перед входом.
«Вона що теж в Бердичів? Класно, нічого не скажеш».
Круглий в усіх відношеннях водій взяв мій білет, насупившись глянув на нього і монотонно мовив:
— П’ятнадцяте.
Я зайшов в салон і перше, а точніше першу на кого кинув погляд була та сама дівчина. Вона сиділа біля вікна задумливо дивлячись в нього. З неї я перевів погляд на самі вікна де зверху були вказані місця.
— Дев’яте – десяте. — говорив я тихо в слух, — там чотирнадцяте…
«Хм... це мені подобається».
Над головою золотоволосої дівчини було п'ятнадцять – шістнадцять. Я зрадів що сиджу поряд з нею і поклавши сумку з лотками на верхню полицю сів біля неї. Портфель поклав знизу, став виймати з кармана наушники як мій погляд непримусово сковзнув на неї. Зблизька її волосся і тендітна фігура вразила мене ще сильніше. Красива дівчина. Я ще не бачив обличчя але наперед знав що яким би воно не було, воно усе одно не зможе зіпсувати моє враження щодо її загальної миловидності. Помітивши що вона обертається я швидко відвів погляд вниз аби вона не подумала що я якийсь ненормальний. Тим не менше, аби побачити її лице я коротко кинув на неї погляд. Це було пряме влучення…
Наші очі зійшлись. Мені знадобилася лише одна мить аби зрозуміти про що до мене писали поети. Усі ці Шиллери, Гейне, Вальтер Скотт, Блейк і інші. Момент під час якого процеси всередині тебе… якісь нерви у головному мозку замикаються чи навпаки розмикаються, не знаю, але відбувається те що в народі називають закоханістю. Хм… дивовижно. Ще дивнішим було те що коли погляди зійшлись я відчув явний струм який пробігся від голови до грудей і мимоволі розхвилювався (певен що в цей момент мої щоки почервоніли).
Її обличчя мов зійшло з портретів Андрія Маркіна чи Маковського. Великі втомлені очі над якими мов орел, розправив крила в нерухомості,чорні брови, малий, дещо задертий ніс, пишні але не налиті живістю і кров’ю губи; обличчя скоріше кругле ніж витягнуте, з м’якими переходами світла й тіні, де освітлена сторона краще виражає очі та губи за рахунок рожевої білизни, а тіньова — узагальнює але, її проколюють золоті волосинки зіпсованої зачіски.
Перед тим як відвернутися я помітив…, а можливо мені здалося, блиск в її очах який саме – саме  загорявся. Я включив музику, розслабився, але тепер у голові стали крутитися думки, а можливо мої фантазії, аби познайомитися з нею. Проте досить скоро очі стали самі собою закриватись і я не встояв аби не поспати.
Розбудила мене одна з вічних українських проблем, а саме яма в яку автобус ледь не на повній швидкості «вскочив». Мені здалося що я підлетів на метр, а очі відкрив коли приземлився. З просоння і через здивування я став крутити головою і зрозумів по усмішці людей що вони теж цього не очікували. Дехто з дядьків ззаду сказали: «Оце постаралися!». Протягом дороги таких ям траплялося ще декілька, але саме ця переконала мене аби я відклав сон, тому що автобус таке собі місце для нього.
Поглянувши мимоволі на мою супутницю, побачив як її бідолашна голова стукається раз за разом об скло. Вона спала.
Я дивувався як її голова витримує. Автобус як скажений гнав по дорозі ловлячи усі ями, а вона ніяк не відхилялася від скла ніби прилипла до нього. Мені стало її відверто шкода.
«Можливо розбудити її і запропонувати щось підкласти під голову. Я можу кофту зняти? Чи взагалі сказати їй аби поклала голову  на моє плече. Ні чи просто розбудити її? Ну в будь якому разі її треба розбудити. Потім проснеться і голова буде боліти». Але поки я думав вона прокинулася і з просоння глянувши на мене і у вікно відкинулася в кріслі. Усі варіанти над якими я думав і які так і не здійснив відпали самі по собі.
Відкинувшись назад я важко зітхнув і спробував заснути, проте моє тіло перебувало у бадьорості. Я відкрив очі і став тупо дивитися на крісло попереду мене. Таке собі заняття, проте чогось іншого придумати не зміг. Через декілька хвилин моя сусідка по місцю прокинулася і стала щось дивитися в телефоні. Від нічого робити я заглянув в її телефон. Там були якісь тести. Коли я став розглядати детальніше то помітив три картини: «Що є істина?» «Дівчинка з персиками» і «Над вічним спокоєм» (як я зрозумів то потрібно було оприділити яка картина якого художника). Моя цікавість виросла вдвічі. Я став пильно спостерігати що вона обере.
Варіанти відповіді були такі: Шишкін, Левітан, Куїнджі, Ге, Сєров.  «Що є істина?» вона віднесла до Ге.
«Правильно»
Далі «Дівчинку з персиками» вона з’єднала з Сєровим.
«Супер!»
І «Над вічним спокоєм» з’єднала з… вона задумалася. Я як благородний лицар не міг допустити аби вона помилилася, а ще я доволі азартна людина і не люблю програвати навіть коли граю не я. 
— Бери Левітана. — сказав я впевнено. 
Вона повернула до мене голову і відразу ж відвернула. Аби не викликати у неї негативної думки чи не налякати її я швидко додав:
— Просто я вчусь на Живописця вже на третьому курсі тому ці картини і їх автори мені добре запхали в голову.
Вона усміхнулась.
— Ну побачимо.
Вона зробила так як я сказав і з’єднала «Над вічним спокоєм» з Левітаном. Вона нажала кнопку «відповісти» і тест був зданий на відмінно. З радісним і дещо здивованим обличчям вона знову повернулася до мене.
— Значить Живописець. — сказала вона жартуючи.
Її усмішка ввела мене з собою в небо. Кудись далеко — далеко так що на хвилину я забув де я знаходжусь. Я не вірив що нарешті з нею заговорив і був неймовірно щасливий.
— Так. Хіба ви не знали такого художника як Бартошевський Ігор. О ви багато чого втратили.
Вона тихо засміялася і на мій подив стала мені підігрувати.
— А хіба ви не знали такого історика і археолога як Атаманюк Олю?
— Та ні знаю. Це ж ви розкопали «Чортомлик»
Не ховаючи усмішки вона нахмурила брови і запитала мене дивлячись прямо в очі.
— Що?
Тепер вже я засміявся і вона зі мною.
— Це скіфська могила.
— А, ясно. — відповіла вона і включила телефон.
Я відчув що якщо розмову не продовжити тоді наше знайомство стане лише незручним непорозумінням, а цього допустити я не хотів (тим більше хоч поговорю з кимось).
— Отже Оля. — порушив я мовчання.
Вона виключила телефон (повірте я не просто це так сказав, адже якщо людині її співбесідник не цікавий вона не стане виключати телефон, а потім знову його включати. Отже як співбесідник я їй цікавий) і легко усміхаючись повернулась усім тілом, (наскільки це було можливо) до мене.
— А ти Ігор.
— Хм… Отже ти історик і археолог? — запитав я.
— Ну вчусь поки.
— На якому курсі і де? Якщо не секрет.
— Хм… — усміхнулася вона, — ем… в Житомирі в інституті Івана Франка на другому курсі. — повільно сказала вона і знову глянула на мене, — а ти де? Якщо не секрет.
Ви не повірите як приємно коли ти говориш з красивою дівчиною з якою ти тільки що познайомився, а відчуття що ви давні друзі. Те що ми з нею так швидко перейшли на «ти» це справді неймовірно. Навіть не віриться. Відверто кажучи я доволі влюблива людина і… зараз говорячи з нею і розглядаючи її зовнішність, обличчя, яке ще на вокзалі мене вразило, я став відчувати до неї симпатію.
— В коледжі культури і мистецтва Івана Огієнка. — відповів я.
— Це тобі скільки?
— Сімнадцять.
— Хм… на рік старший.
— Тобі шістнадцять? — здивувався я, — так зразу і не скажеш. Навпаки виглядаєш ніби тобі дев’ятнадцять.
— Дякую. — сором’язливо відповіла вона, — а тобі можна дати цілих двадцять.
— Чому? Через цю борідку чи що? — двома пальцями я став скубати декілька волосин на підбородку.
Вона відвернулась і засміялась а коли обернулася її очі блищали.
— Ні ти просто такий… такий веселий ем… задаєш питання і взагалі ведеш себе по дорослому. — закінчила вона.
— Дякую – дякую. — мені була дуже приємна її похвала і я вирішив відповісти їй тим же, — а ти дуже красива. — тільки я це сказав її щоки почервоніли усмішка розширилася, а вона відвернулася, — я, до речі, хотів намалювати твій портрет. Коли автобус ще не приїхав я від нудьги став робити замальовки. Намалював якусь бабусю з торбами і побачив тебе. — вона обернулася. У неї червоніли щоки а очі усе частіше стали прилипати до моїх, — Хотів тебе замалювати але думаю що… ну замальовка це таке собі а от портрет це краще ніж декілька сухих штрихів. Але тут вже під’їхав автобус і… і. А коли я зайшов і побачив що ми сидимо разом… — вона засміялася, — я був м’яко кажучи здивований.
Наша розмова продовжилася і тривала до самого приїзду в Бердичів. За цей справді чудовий час я дізнався що у неї не має хлопця. Це справді була важлива для мене інформація. Ще дізнався що їде вона приблизно туди ж само куди і я. Тільки зійде раніше, а ще ми з нею сфотографувалися і ці фотки вона відразу ж кинула в свій інстаграм. Коли до Бердичева залишалося декілька кілометрів вона вирішила поспати і місцем для сну обрала моє плече. Я не скажу що сильно здивувався такому, адже до цього все йшло. Я не про щось погане, просто ми тепер говорили як хороші друзі.  Але це нічого, адже, як на мене, те що вона просто лежить на моєму плечі краще ніж буде битися головою об холодне й тверде скло.
Так вона пролежала до самого приїзду. Як хлопцю, на чоловічому плечі якого слабка дівчина знайшла свій відпочинок, мені було приємно і водночас якось незручно. Ми знайомі грубо кажучи годину з половиною а тут таке.  Проте враховуючи сучасний світ в якому усі стосунки розвиваються за однаковим сценарієм, а якщо бути точнішим, то це власне знайомство, ем… інтимна близькість і розхід, — це не дивно (хоча Оля здалася мені більш — менш адекватною, я усе одно попри це і її миловидність не збирався аби з пункту «знайомство» ми перейшли на другий). Тай взагалі як це було можливим якщо ми просто разом їдемо і так вже співпало ледь не в одне й те саме місце.
Поки вона спала я пильно вдивлявся в вікно і обережно відхилявся аби глянути на дорогу й о приділити де ми їдемо. Вона сама попросила аби я розбудив коли ми приїдемо. Але тут на дорозі з’явилася пробка і я зрозумів що їхати до вокзалу нам ще як мінімум хвилин тридцять.
Я став прислухатися до розмов людей яким так само не терпілося нарешті вийти з автобусу.
Два старих по голосах чоловіка перед нами говорили:
— А в Чорнобилі давали спирт. Від тих мікробів всяких. — говорив один, — отак і пив днями.
— Який спирт! — заперечив другий, — який спирт? Давали цю… як ж її… о! кусок металу на яйця. Шоб не відпали. А спирту ніякого не було.
— Як це не було як був!
— Не було кажу тобі! — ледь не крикнув один з них, — то радіація. Який тобі спирт поможе? Заразився і все. Отоді і пий. А це може ти десь напився добре і тобі скрізь спирт і спирт. — загудів сміх.
— Тож давали горілку пити і я…
— О! — перебив інший, — оце ти в барі якомусь горілки напився і зараз думаєш що так було. А не було нічого. Повторюю від радіації тебе і горілка і спирт і ще щось там не спасе. Здохнеш як собака і все і то собаку хоч жалко а людини нє. Людина той чорнобиль построїла і от… а собака шо? Собака нічо. Живе тай добре. Нікому не мішає а люди один одному ще й як.
З запалом закінчив свою річ один з них.
— Ех… це да. — підтримав другий, — що ти не роби а люди мішають один одному.
— Та людина це взагалі!... погань якась!...
Тут я відволікся тому що з мого плеча знявся тягар. Я глянув в бік і побачив заспане обличчя Олі яка в ту ж мить позіхнула і запитала чи ми ще не приїхали?
— Вже скоро а ти виспалася? Наскільки оціниш ліжко на якому спала?
Вона легко усміхнулась ще раз позіхнула і сказала:
— Трішки тверде але я виспалася нормально.  Дякую.
— Будь ласка. Зате я от так і не поспав.
Тут автобус зупинився. Я відхилився і глянув вперед. Як виявилося ми вже приїхали. Я встав, надів рюкзак на плечі, забрав з верхньої полиці сумку з лотками і збирався виходити. Переді мною встав масивний старий чоловік а на сидінні залишився старий худий його співбесідник.
— Ну все. Не поминай лихом. — сказав той сидячому і пожавши руки став виходити.
За мною йшла Оля і от ми вийшли з автобусу й ступили на бердичівську землю.

II

— Ну і куди підемо?
Це питання не застало мене зненацька адже мій соколиний зір відразу ж помітив неподалік працюючий магазинчик а оскільки я до того ж ще й хотів пити то відразу ж пішов туди. Олі нічого не лишалось як піти за мною.
На вікні біля дверей магазину було приклеєне оголошення. Написане ручкою: «квас на розлив». Далі, не дивлячись на те що знизу, я впевнено зайшов в магазин і поки якийсь чоловік щось купляв став розглядати полиці з продуктами.
— Що будеш купляти? — запитала Оля пристально дивлячись на мене.
— Візьму два літра квасу. А ти щось будеш?
— Також. — відповіла вона відвертаючись.
Взявши квасу ми вийшли. Вже було доволі темно а глянувши на годинник виявилося що вже рівно дев’ять. Аби не витрачати час дарма, я вирішив відразу йти на вокзал купити білет і спокійно сидіти й чекати, але раптом до нас підійшов чоловік. Це була велика несподіванка як для мене так і для Олі.
На вигляд він був не приємної зовнішності. Чорне закручене волосся, почорніле лице та шкіра і сірий піджак накинутий на нього ніби кимось, аби зм’якшити перше враження про нього, так сказати — хоч трішечки надати елегантності. Проте це відразу кидалося в очі і викликало відчуття фальшу. Коли він став говорити запах спирту і гарі мов хвиля води вдарила мені в обличчя.
— Я вибачаюся. Дуже вибачаюся молоді люди але не могли б ви дати мені двадцять гривень в обмін на… — він засунув руку в карман і вийняв звіти порвану сіру книгу. — в обмін на блокнот цього… як його? А! Рєпіна!
— Рєпіна? — перепитав я явно сумніваючись в такому сказаному факті.
— Рєпіна, Рєпіна. — повторив він намагаючись в цьому переконати.
Він розкрив блокнот і мушу визнати що там дійсно були намальовані деякі малюнки. Серед них портрети, пейзажі олівцем, інколи аквареллю чи вугіллям. Це точно не малюнки Рєпіна як він казав, але малюнки, як мені здалося, доволі якісні. Більшу частину цієї не домальованої книги займали пожовклі інколи порвані сторінки. Насправді це зацікавило мене ще більше коли він вийняв з карману ще й кусочок якоїсь вуглини.
— Ось. Готовий продати це з ним разом. За двадцять гривень. Кажу — самого Рєпіна блокнот. Просто мені не хватає двадцяти гривень на дорогу. Разом з вуглиною продам…
— Добре, добре. — погодився я, — двадцять гривень?
— Блокнот Рєпіна я тобі кажу. — продовжив він доводити своє. — він ще дорожче коштує. Бери поки даю.
Я вийняв двадцять гривень дав йому і взяв блокнот з вуглиною. Він взяв гроші і зжав їх в руці. Він так пристально подивився на мене а потім на блокнот що мені навіть страшно стало, а раптом він зараз вдарить мене забере свій блокнот і з грошима втече. Навіть Оля стояла і боязко дивилася на мене і на нього. Проте цей дядько нічого не зробив, а нерішуче обернувся і повільно закрокував до якогось магазину, скоріше до бару, аби пропити мої двадцять гривень.
Відразу ж як він відійшов я швидко взяв речі і сказав Олі:
— Ідемо звідси.
Ми швиденько побігли до рейс.
— Так страшно. Я так злякалася що він зараз візьме і вдарить чи нападе. Він ж п’яний був да? — пошепки говорила Оля.
— Да. Чесно сам злякався коли він став дивитися на мене. Думаю що зараз візьме і вдарить чи нападе.
Ми прибігли до вокзалу і розсміялися. В той момент коли ми обернулися один до одного мені хотілося її обняти і судячи з її блискучих очей їй мене також, але я втримався і просто сказав:
— Ось так зустрічає нас Бердичів.
Вона посміхнулась.
— Ну що підемо купимо квитки?
— Давай.
Ми зайшли в жовту, з виду не особливо привабливу будівлю, хоча і видно що стару. Всередині усе теж доволі просто і стримано. В той час я переживав аби купити квиток і нарешті доїхати до дому, а не щоб щось там розглядати чи чимось милуватись на це не було ні сил ні бажання.
Купивши квитки ми знову вийшли. Душа трішки заспокоїлася і дозволила очам помітити місток через рейси та вагони.
— Давай заліземо туди. — запропонував я Олі вказуючи на місток.
Вона усміхнулася і запитала:
— А туди можна?
— А чого туди не можна. Он люди ходять зверху отже і ми теж можемо. Ходімо.
Ми пішли. Зайшли за будівлю вокзалу пройшли по невеличкій галявині і ось сходи на верх. Стали підніматися.
— Що таке? — запитав я у Олі яка мені здалася сумною.
Вона промовчала.
Така поведінка змусила мене насторожитись. Було очевидним що вона чимось незадоволена, проте чим?
«Образилася на мене за те що не обняв? Та яке обняв! Не буду я обніматися з ледь знайомою мені дівчиною. Да, красива і хороша на перший погляд, але навіщо ображатися на мене?! Хіба сама не розуміє що ми знайомі лише тут і зараз!»
Я вирішив на пряму запитати:
— Оля, що таке? Злишся? На що?
— Ні – ні, я не злюсь. Просто задумалася.
Я глянув на неї і спробував роздивитися чи це дійсно так. Вона сама глянула на мене і я, окрім зараз зробленої швидко фальшивої усмішки, встиг помітити страх в очах. Відразу ж в голові усе склалось… ні! нічого у ній не склалось, адже дівочі думки і те що нам здається очевидним значно глибше і водночас лежить на поверхні проте чоловікові потрібно усе роз’яснити і показати, адже не зрозуміє.
— Боїшся висоти? — запитав я. — тут ж зовсім не високо. — заспокоював я сам себе адже сам її боявся.
— Та ні, ні просто задумалась. — категорично запевнила вона мене.
Я вирішив помовчати до того як ми піднімемось. В її голосі були чутні нотки дратування, а немає нічого жахливішого чим роздратувати дівчину.
Ми піднялися. Оля рукою поправила кучирі, які завдяки ліхтарям і прожекторам засяяли і пройшовши трішки вперед нахилилася до металевого забору і глянула вниз. Я пройшов за нею і аби не здатися боягузом теж глянув вниз на рейси вагони потім підняв погляд поглянув на темно – синє небо без жодної зірки глянув вдалечінь де теж світили якісь помаранчеві ліхтарі, а ще далі можна було розглянути дрібненькі яскраві цятки домів де зараз тепло та затишно. Якийсь смуток став поволі заповзати до мене в серце. Хотілося додому. Поскоріше і відразу. Мимоволі стали з’являтися думки які навпаки говорили що чудово подорожувати. Чудово не знати свого дому, а завжди приймати за дім те місце в якому ти зараз. Цікава думка, проте так завжди буває що коли тобі хочеться щось одне, з’являється на противагу інше. Обидві думки хороші, але і від них стає сумно. Можливо Оля відчувала те саме а можливо і ні.
Я відійшов на середину дороги і глянув на неї. Вона стояла рівно і фотографувала вид вокзалу. Світло дивовижним чином лишній раз підкреслювало її фігуру і волосся. Я навіть зупинився і став розглядати її доки вона не повернулась до мене і не стала мене фотографувати. Я став їй підігрувати і ставати в усякі різноманітні кумедні пози що викликало в неї сміх.
Я радів і вона раділа. Що може бути краще коли красива дівчина сміється дзвінким щирим сміхом. Дивлячись їй в очі я бачив там світло, — світло від вокзальних ліхтарів (Бердичівське світло яке зустріло нас). Тут повз нас пройшла ще одна пара. Вони трималися за руки і пройшли аж до того кінця де стали обніматися. Я повернувся до Олі яка теж поглянула на мене.
— Закохані пари Бердичева. — визначив я підходячи до неї, — ну показуй що там нафоткала.
— Не покажу. Це буде мені на пам'ять. 
— Та покажи. Просто хочу побачити як я виглядав збоку. А раптом в мене талант зовсім не художника а моделі. — наполягав я.
Вона усе одно не показала. Ми ще трохи походили і до неї хтось подзвонив. Мене здивували перші слова якоїсь пісні встановленої на дзвінку. Вони були приблизно такими:
Я дякую Тобі мій Спаситель
За те що по землі іду з Тобою я
За радість що з небес даруєш мені в…
Вона нажала і стала говорити. Виявилося що дзвонила її мама судячи по їхній розмові.
— Ні мам я ще в Бердичеві… да – да вже купила… буду приблизно в одинадцять… все буде добре не хвилюйся… да можеш, але не хвилюйся скоро буду. Ага, добре, мам, давай… Ага,  з Богом.
«Ну гаразд» – подумав я, — «православна. Подумаєш зараз більшість наших православні. Усе нормально».
Проте слова пісні на дзвінку в неї були зовсім не православні. Якісь самі звичайні і що саме головне з сенсом як на мене.
— Мама дзвонила?
— Так. Питала чи усе гаразд. Де я і коли приїду. — спокійно відповідала вона щось клацаючи в телефоні.
Я глянув на години. Приблизно через п'ятнадцять хвилин має під’їхати наша електричка.
— Будемо спускатися? Скоро наша електричка під’їде.
— Да, зараз, але чекай. Хочу дещо запитати в тебе.
Я підійшов до неї і приготувався до питання. Вона мовчала усе дивлячись в телефон але потім відклала його в карман і глянула на мене. Обличчя її було серйозне. До цього я таким її не бачив. Буде дійсно якесь серйозне питання. Можливо настільки серйозне що я не дам на нього відповіді.
Вона набрала чим більший ковток повітря випустила його поволі і сказала опустивши очі на низ:
— Скажи, ти б хотів змінити своє життя?

***

— Ем… а для чого? — усміхаючись запитав я.
І тут я зрозумів, що зараз буде «жорстко». Доволі різко наша звичайна прогулянка і розмова повернула не в те й бік. Як мінімум таке питання мене насторожило. Як я не хотів передбачити те що вона у мене запитає, але питання таких масштабів передбачити я не зміг.
— Ну, в твоєму житті хіба усе гаразд? Хіба усе як ти хочеш? Чи не буває в тебе таких моментів коли щось хочеться залишити чи змінити. Я знаю тебе зовсім не давно… Хм, лише пару годин, але хотіла ось так про це тебе запитати.
Я подумав не довго і відповів:
— Принципі… принципі мене усе влаштовує. Звісно ж бувають там різні моменти коли хочеться щось змінити чи коли щось набридло, але… але загалом на мою думку в мене все гаразд. Живу собі, як інші і все. Є друзі, рідні, навчаюся, живу… ем, тому не бачу причини щось змінювати. — чесно відповів я.
Я дійсно не розумів що саме мені потрібно змінити. Як на мене то все було гаразд.
— Як ти думаєш, ти грішний?
— Думаю так. Усі люди грішні. Це чисто моя думка. — відповів я серйозно і на подив самому собі ця розмова справді зацікавила мене.
— А як ти думаєш, буде якесь покарання за ці гріхи?
— Ну, я не знаю. Можливо ат? Я десь чув що є рай і ат, і що усі грішники будуть там. — я усміхався аби трішки пом’якшити  серйозність розмови, але ці речі про які ми розмовляли чомусь дедалі більше змушували мене задумуватись.
—  В Біблії написано що: «покарання за гріх смерть, а дар Божий вічне життя в Христі Ісусі Господі нашім». Ти знаєш таку книгу Біблія? Читав її колись?
— Знаю то знаю, але не читав.
— Знаєш що означають ці слова?
— Ем… ні, а маю?
— Просто дивись. Ти казав на початку розмови що не хочеш нічого змінювати, так?
— Ну да. — обережно відповів я.
— І ти визнавав що ти грішний?
— Так, а…
— І ти також підтвердив думку про те, що за гріхи має бути покарання, да?
— Да, але…
— Отже — перебивала вона рішуче ніби сама тільки зараз додумалася до чогось, — ти грішний судячи з твоїх же слів і визнаєш що за ці гріхи має бути покарання, і навіть сам визначив яким саме має бути це покарання. Ти сказав що це ат. Ти знаєш що таке ат?
— Оля, давай про це потім, інакше зараз електричка піде.
— Ні – ні, кажи і ми йдемо. — наполягла вона.
Мені хотілося плюнути і піти. Навіть розсміявся від того що приходиться так сказати «грати на ножах». Ризик дуже сильний.
— Ат це… вогонь! Демон! Там… чортики всякі, оце ат! Все пішли! — крикнув я і швидко підійшов до неї та рукою легенько штовхнув.
Рука мов прилипла до її плеча, і що саме жахливіше хотіла опускатися до поясу. Я з страху її забрав, і швидше закрокував по сходах вниз.
— Давай швидше інакше… — я прислухався і в мене стало серце. Чітко чувся свист електрички. — Оля швидше, він вже близько! — крикнув я і по скоріше побіг до рейс.
Озирнувшись і побачивши що Оля біжить за мною, усміхнувся від відчаю та страху, і лишній раз крикнув:
— Давай, давай! Хочеш тут лишитися!?
Ми вже підбігали, як з боку біло – синя з квадратними жовтими вікнами  стіна, повільно заслонила стоячі на іншій стороні вагони. Електричка зупинилася і коли відкрилися двері ми з розбігу вбігли всередину, і через десять секунд двері закрилися. Ми глянули один на одного і щиро розсміялися. В мене тоді серце ледь не зупинилося. Якщо б ми пропустили електричку я б… я б не знаю що зробив би тій Олі за ті дурнуваті питання. Але на щасття все добре закінчилося і ми всередині.
Пройшовши у вагон, сіли біля дверей. Я сів біля стіни, а навпроти мене Оля. З полегшенням зітхнувши мабуть вже сотий раз відколи ми зайшли в вагон, я дістав куплений блокнот, відкрив його і став розглядати намальоване. До речі лампочка зверху світила тільки над нами, інша частина вагона була темною.
Портрети дівчат і деякі пейзажі. Портрети особливо вразили мене, тому що були так майстерно намальовані і майстерно не тому що реалістичні, хоча це теж, а майстерні, тому що декількома лініями вловлена форма і без лишнього «вилизування» вловлена і передана живість.  Пейзажі теж хороші. Особливо хороші штрихи. Дерева на них мов живі. Маленькі та акуратні штрихи, мов сітка лягала на контур дерев і створювала об’єм, який разом з деталями вражав своєю реалістичністю. Мимоволі в мене навіть майнула думка, а якщо він говорив правду і це дійсно блокнот Рєпіна? Хоча це навряд. Проте малюнки справді якісні і якщо не Рєпіна тоді точно, якось іншого художника, я певен.
— А тепер не рухайся і дивись на мене. — звернувся я до Олі, обравши в блокноті чистий жовтий листок, і дістаючи з карману вуглину.
— Намалюєш мій портрет? — запитувала вона з радістю в голосі.
— Я ж хотів намалювати. Зараз саме час і місце. — відповів я і глянув на її обличчя. — Все, ось так, постарайся не рухатися.
— Говорити хоч можна? — жартуючи запитала вона.
— Можеш. — сухо відповів я і взявся до перших ліній.
Дивовижно що жовтизна листка і чорнота вуглини так пасувало одне одному. Самі по собі вони створювали настрій і цей настрій додавав мені азарту намалювати цей портрет на рівні з іншими малюнками намальованими в цьому блокноті.
— Ти сказав що не хочеш нічого змінювати, — говорила тим часом Оля, — але ти грішний, а за гріхи буде покарання, ат. А ти не хочеш нічого змінювати. А в Аду, ти хочеш бути?
Я глянув на неї.
— Зараз не рухай губами.
Її важке зітхання і дещо нахмурене обличчя сказало мені, що вона чекала від мене не цих слів. Аби не засмучувати її я сказав:
— Звісно ж не хочу. Хто хоче там бути?
— Тоді покайся в своїх гріхах перед Богом.
— А якщо я не вірю в Бога? — з відтінком дратівливості відповів я.
— А на твою думку усе це, і ти, і я, і усі інші самі собою з’явилися? Мені легше повірити в те що нас створив могутній і всезнаючий розум, чим в те що усе з’явилося саме по собі, а ми пішли від мавпи.
На деякий час запала тиша. Оля позувала, а я намагався швидко її намалювати з надією після цього хоча б в електричці поспати.
Нарешті робота була закінчена і я важко зітхнувши, здалеку не показуючи Олі сам глянув на портрет, усміхнувся і подумав:
«А можливо не віддавати? Непоганий вийшов».
Обернув малюнки до Олі і чекав що вона скаже. Вона взяла блокнот в руки, довго розглядала саму себе аби потім легко усміхаючись сказати:
— Гарно. Справді дуже гарно.
Вона вже хотіла давати його мені назад, як я сказав що це її портрет, отже має бути з нею. Вона зраділа, а я тим часом, підклавши портфель під стіну, ліг на бік і закрив очі.
— Хоча б тут посплю. — сказав я з закритими очима.
Інколи я відкривав очі коли електричка зупинялася чи щоб глянути на години, і аби не пропустити свою зупинку. Дивився і на Олю, яка або задумливо дивилася в вікно, або щось клацала на телефоні. В один момент я  заснув, і як я зрозумів згодом що надовго.
Розбудила мене Оля. З просоння я глянув на неї, озирнувся навколо і не зрозумів що таке?
— Наступна зупинка моя. — сказала вона мені хвилюючись. — Дякую за портрет, але залиш його собі. В мене наші фотографії, а в тебе нехай буде мій портрет, а ще ось… — вона дістала з сумочки чорну в м’якій обкладинці книгу на якій білими літерами написано: «Свята Біблія», — будь — ласка візьми. — вона подала книгу мені. Я взяв, ще досі мляво розуміючи що відбувається, і глянув на неї, — це тобі, подарунок. — продовжувала вона, — читай її і знайдеш відповіді на всі свої питання. Молися до Бога і він теж дасть тобі відповідь.
Тут над нами почувся голос, який по ідеї мав назвати станцію до якої ми під’їхали, але замість того промовив якісь «заклинання» і стих.
Оля піднялася.
— Все, це моя. — сказала вона і посунувши двері вийшла з вагону.
Я поклав книгу і вийшов за нею. Мене охопив смуток… ні, то був жах. Я чітко розумів що зараз нам прийдеться проститись, але я просто стояв. Як у сні, я бачив що електричка стала поволі зупинятись. Оля усміхнулася до мене, підійшла і обняла. Далі холод. Двері відкрилися, вона сказала мені: «Ну все, бувай. Рада була познайомитися» і вийшла. Електричка рушила, а я все стояв і дивився на двері.
Зайшовши назад у вагон, я відчув такий смуток і жаль, що мені хотілося заплакати.
«Невже я більше її не побачу?»

III

Декілька хвилин сидів непорушно. Дивився на сидіння перед собою. Відчував холод та біль всередині. Її фігура та золоте волосся ще стояло перед очима. А тепер єдине що залишилося від неї це її ж портрет і подарована Біблія.
Я відкрив блокнот і довго дивився на її портрет. Він вийшов непогано, навіть дуже непогано але це лише портрет, а мені хотілося дивитися на неї вживу. Важко тепер зрозуміти що цей час пройшов. Що ми з нею більше не побачимось. Звісно ж є відсоток що випадково нам можна зустрітись, але це дуже малий відсоток, якого майже немає.
Скоро я теж буду змушений вийти з віци. Скоро буде одинадцять, а отже потрібно зібрати усі речі і готуватися до зустрічі з холодом та темрявою. Проте мої думки не були зібрані. Вони взагалі, як пожмаканий папір були розкидані по кімнаті званою головою і зібрати їх докупи водночас потрібно, а водночас лінь це робити.
Важко зітхнувши я ще раз відкрив її портрет і оглянув його. Дивовижно, як красиво він вийшов. Я закрив блокнот, запхнув у рюкзак і взяв книгу. Ще раз її переглянувши теж поклав у рюкзак. Встав, і вийшов з вагону.
Зовсім скоро електричка зупинилася, відкрилися двері і я вийшов. Сумним поглядом я провів її доки вона цілком не сховалася за будинками. Це місце, як і Бердичів і так само, як і автобус до нього стали рідними мені місцями. Ви знаєте чому, а точніше через кого, але мені від цього зовсім не легше. Я справді в той момент хотів заплакати. Я не взяв у неї ні телефону, ні електронної пошти, ні її інстаграму, взагалі нічого і саме це у більшій мірі, саме те що ніякого зв’язку і ніякої можливості зв’язатися з нею у мене не має і не буде, саме це так засмутило мене. Воно давило і давило. Я дійсно скажу вам що прив’язався до неї! Вона стала мені рідною, ближчою і навіть дорогою. Я не хотів, не хочу і не буду хтіти відпустити її. Да, ви у праві сказати що: «Не будь плаксою!» або «Чого ти так переживаєш?! Є безліч ще кращих, ще розумніших ем… ще ближчих дівчат за неї» ні! Ні не має і не буде. Я ж казав що моя натура влюблива. Ось і маю проблему. Як вирішити її тепер, я не знав.
Забрати з вокзалу мене мав тато. Але чисто в голові я підозрював що він спокійно міг напитися і по мене не поїхати, або поїхати, але по дорозі заїхати і напитися, або не пити, а просто залишитися вдома. Тобто, я передбачав і такі варіанти, і в такому разі думав що ці одинадцять кілометрів, холодною ніччю під ясним зоряним небом в полі, пройду сам. Не раз мені доводилося так робити, тому, якщо зараз машини не буде біля входу я не здивуюся.
Проходячи через сам вокзал з середини на інший бік я відверто вам скажу молився. Так молився, тому що не міг це так залишити, як воно є. Я не міг змиритися що вже більше не побачуся з Олею і поступив саме так, як вона сама мені порадила. Попросив у Бога власними словами без усяких «Ібісі на нібісі», щоб хоч якось… ну якось, навіть не знав як це можна зробити зараз, щоб підтримувати з нею зв'язок. Не розлучитися ось так назавжди. Я ледь не з сльозами це просив, і не вірив і не вірю що справді може щось таке статися. Саме головне як? Ми вже розійшлися і ніяких контактів один одному не залишили. Тому я навіть не сподівався на якесь «чудо». Єдине на що я продовжував сподіватися, так це те, щоб тато все таки хоча б приїхав. Неважливо п’яний він чи тверезий, головне щоб мені не прийшлося катувати своїх бідолашних ніг.
Червоний Жигуль стояв!...
Я закинувши голову до верху, усміхнувся і в думках подякував усьому що посприяло, аби мій батя врешті решт за мною приїхав. Він посигналив мені аби я швидше йшов. Я підбіг, відкрив двері і…
— Одинадцята! Я спати хочу… можна швидше ногами ворушити а!!? — закричав він так, як кричить п’яниця.
«Вже набрав» — мстиво подумав я, — «Боже поможи нам хоча б не вбитися по дорозі». — просив я дивлячись у вікно.
Всю дорогу ми мовчали. Він деколи щось бурмотів собі під носа, інколи починав співати якусь пісню, слова якої розмиті так як його легені після горілки. Одним словом ми не ладнали. Їхав на подив він доволі рівно і акуратно. Навіть не знав з чим це було пов’язано. Ну точно не з тим що я приїхав і що їду з ним. Можливо новий бампер чи фари чи ще якась нова деталь в його «тузіка», як він сам називав свого жигуля, яку не хотілося зламати.
Коли ми в’їхали в село, мій настрій зовсім зіпсувався, а вже коли приїхали додому я був темніший ночі.
— А де мама? — запитав я в тата коли зайшов у хату і виявив що мами не має.
— А гуляє твоя мама! По кабаках всяких… шляється!
Він продовжив говорити всякі матюки і купа інших бридких для мене слів та речей, а я зайшовши до себе в кімнату, закрився, зітхнув і перше що зробив це став виймати речі з рюкзака. Перше що я вийняв був звісно ж Олін портрет. Я знову довго на нього дивився і тут не витримав та заплакав. Плакав тихо, аби батя не почув проте довго. Нарешті коли зміг опанувати себе то вийняв і інші речі серед яких подарована нею Біблія. Я ще раз її перелистав, ніби в надії щось знайти, потім відклав, знову важке зітхання і думки що робити далі?
— Боже поможи… — прошепотів я і взяв знову блокнот.
Став і його гортати. Раптом на одній із сторінок помітив цифри в ряд. Я перелистав назад і прочитав.
— Нуль, дев’яносто — шість, чотириста — одинадцять, двадцять — один, сорок. — і там нижче, — передзвони коли приїдеш.