Видалити публікацію?
Fos_siL
2019-12-30 21:15:58
Особисте, Різне, Цікаве
Знаєте, іноді, зазираєш у свою захаращену, стареньку шафу й знаходиш такі ностальгічні й теплі речі, від яких просто хочеться скрутитись калачиком й поринати у них знову, знову й знову. Час-від-часу такі речі самі неочікувано виринають просто нізвідки, або ж їх підіймають, стираючи з них пил часу, інші люди, що колись розділяли їх з вами. Ці речі настирно лізуть у голову, викликаючи нестерпне тепло у грудях й змушують думати безперестанку, смакувати залишки чогось дуже хорошого, давнього й колись навіть рідного... Тому я просто мушу залишити тут цю річ, яку знову витягнули на цей світ. Недописані книжки й нерозказані історії, так би мовити... "-Крила,-втомлено видушила Фос, скидаючи плащ на підлогу. -Наві... -Я сказала КРИЛА!- голос зірвався, переходячи на крик. Різко, настільки неочікувано, що, здавалось, відлунням розноситиметься довіку, раз по раз струшуючи повітря навколо. Лише зараз стало помітно, що вона тремтіла, дрібно, мов у лихоманці, а очі, які будь-коли випромінювали істинну крижину порожнечу, наповнились, по вінця, подобою ненависті. Дівчина обривчасто видихнула, стуливши повіки. Вони завмерли, застигли над безмежною безоднею, з якої доносились крики і плач, яку пожирала Тиша. Це місце, обпалене, пусте і водночас наповнене стражданням, місце до якого не дістались навіть найменші відголоски нашого Світу, це місце... Воно було Знищеним, Роздрібленим, Спаленим. -Розплющ очі і дивись. Це те від чого всі тікають. Це кінець, мимолітне знищення всього. Цей світ ПАЛАВ і палає досі. А вони просто відвертаються, просто затуляють вуха і відводять очі. Чому? За що? Можеш відповісти?-Фос дивилась крізь Це. Вона не махала руками, лише кричала і дрібно-дрібно тремтіла. -А я можу! Вони бояться, ти боїшся, всі ви...Боїтесь що нічого не вийде, що ви програєте. А ти чуєш? Ти ж чуєш, як цей світ продовжує палати! Секунда за секундою. Тут і зараз... Мавро ковтнув, намагаючись запхати ті клубки спогадів, що вривались, розриваючи горлянку, кудись далеко, у недосяжні для нього кутки свідомості. Перелякані діти, які тікають навсібіч, сподіваючись сховатись від кривавих пелюсток, що розповзаються навколо, саме життя, сконфужене і розбите, горить. Відліку насправді не було, лише два нулі для цього часового проміжку, і все... Нічого. А тоді, згори посипався попіл, і йому захотілось кричати разом з Фос, стояти і надривати горлянку у безодню, сподіваючись, що вона почує. І нехай Світ по той бік паралелі почекає, сумирно, мовби знаючи, про те що тут. -Розчинись. Скажи, що не зміг. Визнай, що боїшся,-Фос охрипла. -Це не ваш шлях.... Мавро стих, він чув, бачив, відчував присмак тліючого повітря на кінчику язика. -Я... Я... Хочу це спинити. Будь ласка, я піду будь-куди, лише щоб це зникло, завершилось. Прошу." Цей крихітний шматок минулого, змусив мене сидіти й згадувати те що було до цього, й залишилось позаду. Вирваність з контексту привітно махає вам рукою. Колись навіть цей твір буде завершений. Колись... А зараз всім гарних снів й вибачайте, за такий трохи сумний блог))
3
43