***
Не пам’ятаю, коли це почалось.
Момент, коли все, що  знала,
— зникло.

Коли опинилась серед людей у білому та чорному — формах,
без облич.
Вони не питали, не пояснювали.
Вони просто взяли.

Тоді мені було шість.
А може, вісім.
Не знаю.
Час завжди минав повз мене —
чужий,
байдужий,
непомітний.

Вони дали мені номер.
D-02.
"Так зручніше", — казали.
"Так не прив’язуєшся.
Стратегічний об’єкт — не дитина".

Тут  постійно лунали крики.
Чужі.
Мої.
Наші.
Іноді все зливалося в одне.
Це був ансамбль стогонів, сліз, болю та відчаю.
Й звучало щодня.
Без пауз. Без надії. Без тиші.

Мені було тринадцять…
чи шістнадцять.
Я вже давно перестала рахувати дні.
Не мало сенсу.
Не знаю, коли саме Вони вирішили, що роги — зайві.
Ще одна частина тіла, яку можна відокремити й дослідити.

Їх відрізали, як зайву кістку.
Без зайвих слів.
Холодно.Точно.Науково

Це боліло.
Більше, ніж дозволено показати.
Наче знівечели не тіло, а саму суть.
Я плакала мовчки.
Всередині.
Вони казали: "Сильна".
Помилились.
Я — зламана.

Вони хотіли створити зброю.
Вони створили.

Якось знайшла Павука.
Він мешкав у вентиляції.
Слухав. І  говорив у снах.
Іноді павуки — єдині,  хто справді чує.

А потім...
З'явився Він.
Просто відкрив двері.
Без слів.Без питань.
Чому? Не знаю.
Можливо, побачив у мені ще когось, крім номера з браслетом.

Після втечі  потрапила до протестантського селища.
Тиша. Спокій. Їжа.
Але я не знала й не розуміла, як з цим бути.

Навколо мене були інші.
Не тільки люди.
Інші раси з їхніми звичаями, мовами, поглядами.
Тут кожен мав своє місце, свою роль.
А я…
Чужа.
Знівечена.
Демон без рогів.

Я ховалась.
Їла на самоті недоїдки.
Носила маску;
боялась  —  знайдуть.
Вдягала одяг,
що приховує усе:
Шрами,
Понівечену шкіру від голок ,
Та результат “вдосконалень” —
чорні жилки.

Чорні...
Я завжди гадала: це мій єдиний колір.
Колір душі.
Колір думок.

Але в той момент, коли побачила океан..
Синій. Нескінченний. Живий.

Вперше зрозуміла, що таке бути вільною.
З того моменту, синій став моїм кольором.

І все ж  продовжую носити чорне.
Звичка. Маскування. Безпека.

Мешканці прозвали  мене Тінню.
Я не заперечувала.

Вони дивилися на мене так, ніби я прокажена.
Не знаю, що саме їх лякає:
вигляд,
відмовчування,
холод,
чи, може, одразу все...

Але попри це…
Біля дверей завжди знаходжу те, що  потребую:
їжа,
ліки
та навіть одяг.

Гадки не маю що таке допомога.
Не звикла до цього.
Але її важко не помічати.

Вони не намагались мене "вдосконалити".
Не змушували говорити.
Просто були поряд.

І, можливо, це перше, що навчило мене — я не зобов’язана залишатись тінню.

Я ніколи не шукала помсти.
Лише…
щоб більше не чути
крики,
сльози,
біль
та відчай.

Усі повинні знати правду.
І я розповім.

Я не герой.
Я — зброя.
Я — монстр.
Я — Тінь.

--------
Джерело інформації: невідомо,
є припущення, що це зі слів D-02 , що іменує себе Тінню.

Примітка від Спостерігача №12
"Ми створили монстра. Але чи не були ми самі ними?"