Сповідь Старої
Я пам’ятаю той вечір, наче він був учора.
Хоча минуло вже понад три десятки років,
він усе ще живе в моїй пам’яті — до найменших дрібниць.
Гроза була така, що аж стіни дрижали.
Вітер ламав дерева, наче сірники.
Дощ лив, ніби небо прорвало.
А блискавки шматували небо на сиві стрічки.
Світло зникло раптово —
і ми, ще малі, розгублено позирали одне на одного.
Мама запалила свічки, й ми всі зібралися в одній кімнаті.
Сиділи й слухали, як лютує Світ.
Бабця сиділа у своєму кріслі — стара, як буревій за вікном.
Вона щось пробурмотіла — мовляв, природа бунтує проти тих,
хто не шанує життя… чи душі…
Я досі не розібрав її слів,
але голос — старечий, потрісканий —
він пройшов крізь мене, мов струм.
Я був ще хлопцем,
але саме в ту ніч я відчув:
існує щось більше за нас.
І бабця знала про це більше, ніж здавалася.
В ту ніч, вона розповіла нам свою останню казку.
***
— Колись, — прошепотіла бабця, саме в ту мить, коли блискавка розірвала небо, — світ був повен різноманітних голосів…
У темних лісах співали дерев’яні духи.
У воді жили срібні жінки з порожніми очима.
Демони і крилаті бродили містами, не ховаючись.
Світ дихав життям.
— А потім… — її голос тріснув. — …прийшли Вони.
Ті, хто не мають імен.
Ті, хто керують з-під землі.
Ті, хто керує життям інших.
Вона замовкла на мить.
Дивилася не на нас — у полум’я, у попіл, у глибини.
— І я… я була там…
Вони сказали:
Пиши.
Записуй.
Мовчи.
Ніхто не має знати.
Слідкуй.
Спостерігай.
Пиши…
(Грім. Далекий. Повільний.)
— Я… мовчала… Ми всі мовчали…
І ми теж мовчали. Слухали, ніби щось у повітрі напиналося, як тятива.
А потім її пальці вп’ялись у підлокітники.
Очі, затуманені, раптово стали гострі, блискучі, і вона прошепотіла:
— Але не всі…
Їм було боляче, занадто боляче, щоб мовчати…
Вона хотіла сказати ще щось —
але в кімнату зайшла мама, обережно накрила її пледом і буркнула:
— Мамо… що ти несеш? Не лякай дітей своїми байками…
А бабця — наче не чула — тихо, дуже тихо знову заговорила.
Але вже не до нас. Можливо, не до себе.
— пиши…
…все добре…
…мовчи…
…тихше…
…не плач…
…записуй…
...слідкуй...
І ми так і не зрозуміли — то вона до себе,
чи до когось.
***
Тоді я ще не знав,
що це не були вигадки старої жінки.
А її сповідь.
Її правда.
Її останнє слово.
--------------
Джерело інформації: невідомо.
Коментарі