Все почалося в 2019 році та не довго до нього в  голові все більше виживала мене сутність на ім'я КА. Це практично була я, але ідеалізована, в неї були такі самі думки, але Ка - це окрема особистість. Дівчина з карими, практично чорними очима, невеликим носиком та пухкими губами, які часто були сухими. Худі ноги і сильні руки робили її витонченою. Ка було років 16 і протягом життя вона мала різні імена. Лише зараз змогла себе реалізувати.

   Моє оточення все більше думало, що я дивна.Не потребуючи співрозмовника, вирішувала складні питання, розмовляла з Ка  і була повністю задоволена. В неї було все те чого жадала я, мої мрії, бажання, вміння, все найкраще…

І хочеться зізнатися, що навіть цей твір пише вона - втілення моє уяви. Сидячи на широкому підвіконні, закутана в багряне покривало злегкістю друкувала рядок за рядком. КА нікуди не квапилася, хоч в неї було чимало справ. Пила глінтвейн і насолоджувалася Свободою,не заважаючи мені сидіти на уроці історії. Зазвичай вона кружляє в моїй голові та недає сконцентруватися, а тут раптом починає жити своїм життям.

Хто вона? Скажіть мені! Я втрачаю здоровий глузд. Ка це мій недолік, який спонукає прагнути кращого. Маленький чортик, який каже мені, - “Попробую те, попробуй се, не бійся говорити, кричи, роби, твори, тобі це не зашкодить ”, а сама сидить в суворих рамках  і відточує професійні навички, щоб потім дорікати мені. Життя було нудне, таке як в більшості підлітків. Зранку школа, потім ще якісь заняття і домашні справи. Ка ніколи не мала часу, але завжди встигала втрапити в халепу. Та й в звичайний день не давала собі сумувати. Сьогодні вона встала о 6:00 і як всі збиралася на навчання, не застиляючи ліжко бігала по квартирі в пошуках речей, як завжди запізнюючись вийшла з дому. Вона змушувала мене не йти на урок без причини. Таки не дійшовши, ми стали блукати по місту. Я йшла в невідомому напрямку, щось так манило. Опинившись біля покинутого будинку в заростях мені стало моторошно. Тут зі мною стала сперечатися Ка - “Давай зайдем там нікого не може бути, так цікаво”. Ну що ж звісно я погодилася. Вікна всі були заколочені, ніби то саме місце шепотіло мені - “йди звідси, що ти тут забула ”, але ніколи страх не зупиняв мене, тому обійшовши будинок з іншого боку, знайшла не велике віконце.Беру цеглину, яка лежала неподалік, кидаю. Такий голосний звук розніся навколо. Залізти було не легко, людина без фізичної підготовки взагалі б не змога. Я опинмлася в середині, нічого особливого : в  куточку стояли маленькі ікони в дерев'яній рамці, було багато сміття, на землі чорно-білі фотографії. Хотілося виходити, але Ка спонукала мене пройти далі і постійно повторювала - “все таке цікаве, хто тут жив, а хто вмер, такі фото гарні, а що там? ”

“Я йду в школу мені тут не подобається, звичайний будинок, прості люди “з острахом відповіла. Все ж пройшла в другу кімнату. На стільці сиділо маленьке біле кошеня з червоними налитими кров'ю очима, воно не видавало жодного звуку, мов не живе і уважно слідкувало за моїми рухами. Раптом з стелі впала штукатурка, я різко стала вилазити  з будинку і об гострі краї вікна розсікла ліву руку. Рана мене не збентежила я витягла уламок протерла кров і все ж вирішила повернутися в школу. Звісно ж я відчувала провину за пропущений урок і так як не виконала домашнього завдання мені залишалося імпровізувати. Сиджу тихенько, здається нікого не чіпаю і раптом чую своє ім'я - "Так, а що ти нам підготувала на урок" - вчителька дивилась з цікавістю на мене. Я оглянулася, вже хотіла зізнаватися, що нічого не робила, але Ка не дала мені спокую "Я, да я готувалася, прочитала весь матеріал, а там стільки багато, кожнісеньке слово намагалася розібрати, читала, а воно не читалось, старалася " зі сміхом відповідала я і водночас шепотіла однокласниці - "а що нам хоч завдавали? " Вчителька явно нервувалася, але я не зупинялася. Нарешті хтось дав мені зошит, я непомітно стала читати з нього. Лариса Олексіївна стала задавати, якісь, взагалі не зрозумілі питання - "Ну і щож трапилося з головним героєм в кінці? "
-"Як що? Ну тут є два варіанти давайте мислити - це драматична поема, явно закінчена не щасливо, значить персонаж вмер! Всі рано чи пізно помруть, а він вже "-говорила я і нервово терла долоні
-"Так, як же він вмер? Дай конкретну відповідь "
Дивлюся я на годинник і бачу що залишилося декілька хвилин.
-" Та це знають всі, а ось Пушкіна застрелили, вгадайте хто "
Лунає дзвінок і я з радістю говорю Любов Михайлівні - "Що ж, дякую за урок, ви гарно працювали "
-" Стривай! Так хто ж?.. "
-" Допобачення, потім продовжено"
З дверей вигукнула я.
Далі нічого цікавого, сиділа на уроках за партою підперши голову рукою, поглядаючи на годинник. Шкільний день закінчений, але ще не вечір, Ка завжди готова втягнути мене в якусь халепу. Якимось чином виявилося, що в мене сьогодні немає музики і замість того, щоб відпочити, чи повчити уроки,я різко вдягнулася і вибігла на вулицю. Йшовши на велетенських підборах по слизькій дорозі, Ка кортілося повернутися до того покинутого будинку, а ось я взагалі не бачила сенсу. Так ми прийшли до багатоповерхівки. Знову заліза в середину, але на цей раз обережно. Мені здавалося, що ніби тут ніколи й не була. Я набралася сміливості піднятися на третій поверх і там я зрозуміла, що ця будівля зазнала пожежі. Стіни ледь стояли, а я навіть не задумалася, що на мене може, щось впасти, авжеш тому що Ка керувала моїми мізками. Знову промайнуло те котеня, я побігла за ним і не побачивши великої щилини, провалилася в неї. Так було боляче, не могла навіть поворухнутися. Вже починчло темніти, а поблизу навіть нікого не могло бути. Голосні звуки, які лунали від падіння каменів були моторошними. Я дьоргалася від найменшого шороху. Я щодуху почала виймаити ногу, мене охопила паніка, сильно травмувавши кінцівку, вдалося її звільнити. Я б вже хотіла скоріше покинути це місце, але ледь могла йти. Вдома я нікому не казала про свої проблеми. Заздалегідь знала, що можуть ще й насварити. Взяла бинтик, перекись водню, обробила рану, перемотала і ніби то й нічого не було. Не зважаючи на те що нога дійсно боліла, я впевнено неї наступала на підлогу і намагалася мімікою не видавати почуттів. Так було завжди вигадує, щось вона, а неприємно мені.