Видалити публікацію?
IRMA_SKOTT
2025-03-03 08:11:44
СЕЛО, ЦИБУЛЯ І КОМБАЙН
Гумор, Особисте, Цікаве
Граючись у затінку старої яблуні, Іринка вдивлялася в маленьке люстерко, зосереджено хмурячись. Після спекотного літа на її блідо-рожевих щоках розсипалося ще більше ластовиння — коричневі цятки, що, здавалося, з’явилися нізвідки. Вона слинила пальці й стирала їх, але вони уперто не бажали зникати. «Може, виросту – і вони самі пропадуть?» – подумала вона, трохи сердито. Але раптом пригадала, як бабуся казала, що ластовиння – то поцілунки сонця. Ну і нехай, але ж вона не просила стільки! Трррр… трррр… Почулося здалеку. Іринка завмерла, прислухаючись. Цей звук вона б упізнала будь-де – дідусева «НИВА». Глухе гарчання двигуна, скрип ослаблених дверцят, навіть той особливий ритм, з яким машина підстрибувала на вибоїнах. Вона підвела голову. Сонечко вже сповзало до горизонту, фарбуючи небо у відтінки червоного й помаранчевого. На тлі надвечір’я старенький комбайн виглядав наче велетенське чудовисько, що тряслося по нерівній польовій дорозі, здіймаючи за собою куряву. Іринка уявила собі, як жниварка клацає іклами, а замість фар блимають злі очиська. Дідусь повернувся! Капці в руки – і гайда назустріч! Дівчинка побігла босоніж, відчуваючи, як гарячий пил лоскоче п’яти. Їй подобалося це відчуття – ніби земля під ногами теж раділа разом із нею. Вітер гнав її вперед, волосся вибивалося з кучерявого хвостика і лоскотало щоки. Вона мчала так швидко, що ледь не спіткнулася об камінчик, але втримала рівновагу й побігла далі. Курява ставала густішою, і з неї, мов із туману, нарешті виринула «НИВА». Дідусь, побачивши онучку, загальмував, і машина слухняно загарчала на місці. Дверцята скрипнули так, як завжди – трохи втомлено, трохи ліниво, наче старий пес, що потягується після сну. — Ого, як тебе вітер гнав! — весело промовив дідусь. Іринка спритно подолала східці й заскочила всередину. Машина пахла пилом, металом і чимось знайомим, теплим – може, дідусевим тютюном, може, сонцем, що цілий день обпалювало кабіну. Дідусь був у своїй улюбленій картатій сорочці – тій самій, яку, здавалося, не брала жодна спека. — Дай-но я подивлюся… Невже ще більше ластовиння стало? Іринка невдоволено надула губи. — Діду, ну скільки можна? — Отакої! Я ж не дражнюся, а милуюся, — підморгнув він і легенько вщипнув її за ніс. Іринка пирхнула, але вже не сердито — Ну що, — сказав він, озирнувшись на поле, де ще виднілися золотисті хвилі незжатого жита. — Ідемо додому! Іринка вмостилася до нього на коліна й уважно стежила за кожним його рухом. Їй потрібно було запам’ятати все: як дідусь тримає кермо, як змахує рукою пилюку, як зосереджено нахиляється вперед, ніби розмовляє з машиною. Їй здавалося, що дорослі знають якесь таємне чаклунство, яке передається тільки тим, хто спостерігає уважно. «Я теж так колись буду…» Вона навіть потирала губи, уявляючи вуса, щоб хоч трохи бути схожою на нього. Дідусь підняв брову, помітивши її маневри, і засміявся: — О, бачу, моя онука вже на посаду шофера мітить! — А що? — гордо заявила Іринка. — Я вже майже вмію! — Ну-ну, — хитро примружився він. — Але спочатку треба підрости бодай до педалей дотягтися. Вона хмикнула й сперлася ліктями на кермо. Дорога перед ними тягнулася вдалину, гублячись у вечірньому серпанку. Здавалося, що попереду лежить цілий світ, сповнений пилу, сонця і нескінченних можливостей. І так кілька днів підряд, доки дівчинка все не вивчила на пам’ять. Вона навіть намалювала кольоровими олівцями у зошиті інструкцією з керування. Сьогодні – ідеальний момент. Дідусь прийшов на обід і, крекчучи, пошкандибав до хати. Поле, де жнивували, було зовсім поруч. А комбайн – просто перед нею. Величезний, мов залізний мамонт. Іринка проковтнула хвилювання, зиркнула на дідусеву постать, що зникала за дверима, і навшпиньки, мов справжній шпигун, пробралася між дерев'яними дошками паркану. Без вагань малеча залізла в середину й вмостилася на кріслі. На ньому лежала стара куфайка, яка просякла пилом та соляркою. Кермо обтягнуте гумою, виглядало так, ніби його вночі поточили миші. А з замка запалення звисав ключ, на якому теліпався дармовіс із вицвілим написом: «Ялта». Іринка ніколи не бачила моря, але це слово звучало, як щось чарівне. Море... воно манило її, так само як і цей величезний агрегат. Вона спустила праву ніжку і намацала педаль. Тримаючи міцно ключ, прокрутила його на один оберт. Нічого… Комбайн навіть не ворухнувся. Тільки клацнуло щось у середині, ніби він ліниво прокинувся й вирішив подумати, чи варто взагалі заводитися. Вона спробувала ще раз. Раптом машина здригнулася, а з глибини металевого черева вирвалося глухе ГРРРРРР! Комбайн загарчав, як сердитий пес, розігнавши горобців, що сиділи на дереві. Все згідно з інструкцією. Ось цей важіль – газ, ось цей – передача… Вона легенько штовхнула важіль уперед. І комбайн рушив. Іринка схопила кермо обома руками, її очі округлилися від захвату й жаху водночас. — Ой-йой… Тільки б не в город… тільки б не в город… — прошепотіла вона, бо десь там, за кілька метрів, починалися бабусині грядки. — Ти що тут робиш, окаянна?! Голос пролунав так грізно, що Іринка аж підскочила на місці. Вона різко обернулася — і в ту ж мить побачила, як до кабіни стрімко видерся дідусь, тримаючи в зубах хвостик зеленої цибулі. Клац! Дідусь спритно витягнув ключ із замка запалювання, і комбайн тут же замовк, ніби нічого й не було. Настала гнітюча тиша. Десь далеко цвірінькали горобці, а з труби комбайна ще лінійно вивергався останній клуб чорного диму. Дідусь мовчав. Глянув на онуку. Глянув на комбайн. Потім знову на онуку. Зітхнув. — Ох і дасть тобі баба… — сказав він, витягуючи цибулю з рота. І не помилився. Того дня Іринці добряче дісталося капцем. — Я тобі покажу комбайн! Я тобі покажу шофера! Іринка бігаючи подвір'ям, намагалася утекти від бабусиної справедливості. Але капець знаходив свою ціль. Дідусь сидів на лавці, дивився на все це видовище й покусував ту саму цибулю. Коли бабуся нарешті втихомирилася, пробуркотавши останнє: — Щоб я ще раз таке побачила! Дідусь підкликав Іринку до себе. — Ну що, шофер, — підморгнув він. — Перше хрещення ти пройшла. Іринка надула губи й потерла свій битий зад. — То що, я вже майже справжній водій? Дідусь усміхнувся. — Ще трішки потренуєшся… і точно будеш.
33