Тут, що всі померли?

Вітання, творча спільнота! Розпочато новий розділ до книги "МАРС ШЛЯХ ДОДОМУ" — Румінація. Це важливий етап не тільки для героїв, але й для мене як автора. Цей розділ про глибокі роздуми. Я ставлю питання, які, сподіваюся, не залишать байдужими кожного з вас: чи можна дійсно триматися за спогади? Чи може одна частина нас залишатися живою серед безжальних просторів, де час і простір здаються розпорошеними? І головне — чи дає Марс нам можливість стати частиною себе, чи він лише забирає все, залишаючи по собі порожнечу та біль втрати? "...Дакарі стояла на краю урвища, звідки відкривався вид на безкрайній каньйон Марінера, що губився за обрієм. Морозний вітер пронизував шкіру, немов мікроскопічні голки. Він тягнув за собою пісок, який тонкою плівкою осідав на її черевиках. Киснева небула щільно прилягала до обличчя. Попри сухуватий металічний присмак у роті, дихати було напрочуд легко. І це відчуття здавалося майже нереальним – ніби планета нарешті дозволила стати її частиною. З нагрудної кишені Дакарі бережно дістала червоний клаптик. Вона стиснула тканину в кулак, наче ховала, боялася втратити. Двигуни шатла гуділи за спиною, але їхній звук здавався далеким, як і все навколо. Порожнеча каньйону тягнула вниз, мов невидимий шепіт, що обіцяв спокій. Крок уперед… Ледь помітний, але такий важкий. Вперше за довгий час вона дозволила собі не ховати біль. Заплющивши очі, відчула, як сльози проступили на віках, обпікаючи шкіру тонким шаром, а потім сповзли по зморшках, залишаючи після себе холод. Спроба висмикнути кілька ниток, виглядала незграбною. Захисні рукавички, хоч і тонкі, не призначалися для таких маніпуляцій. Кожен рух тягнув за собою незрозумілий біль – не фізичний, а глибший, набагато важчий. Це було так, наче вона виривала частину себе. І ось, тонку ниточку, як павутину, висмикнув вітер. А клаптик тканини, залишився в руці – символ спогадів, які вона не наважувалася відпустити. — Ти б сказав, що я занадто сентиментальна, — тихо промовила Дакарі. Маска поглинула слова, перетворюючи їх на порожнечу. Мить... Мить, заради якої вона щороку приходить сюди — згадати чоловіка, якого втратила..." З нетерпінням чекаю ваших думок і відгуків! Ваша Ірма Скотт.

Вітання, творча спільното! З певних причин я на деякий час випала з творчого процесу, але тепер з радістю повертаюся! Продовжую працювати над своїм рукописом «Марс шлях додому». Це наукова фантастика, що малює картини майбутнього, і в ній закладено чимало наукових ідей, які сьогодні здаються фантастичними, але з часом можуть стати реальністю. Однак головна мета моєї історії — показати через призму майбутнього розвиток людини, такої, якою вона є, з усіма її страхами та амбіціями, мріями та невдачами. Особливо мене захопила тема дисоціативного розладу особистості, і я намагаюся дослідити її через образ одного з персонажів — Джонатана. “ — Це чиясь витівка? — Джонатан засміявся, але сміх звучав так, наче його смикали зсередини. — Ха… ха… Проєктор блиснув ще раз, і все зникло. Усі звуки, що до цього зливалися в невиразний фон, перетворилися на глуху тишу. Тільки пульс його серця, знову вибивав ритм. Довге вікно навпроти виходило в чорну безодню космосу, і Джонатан на мить подумав, що у відображенні скла бачить її. Але це був лише він — зіниці розширені, обличчя бліде, а з грудей виривався приглушений хрип. — Що за хрінь відбувалося на цьому ковчезі? — Джонатан підвівся, витираючи мокре чоло, намагаючись стерти все, що відбувалося останні кілька хвилин. — Дізнатися б чия це гра… Звуковий сигнал перервав самотній монолог. Капітан підняв голову і, не озираючись, дав команду: — Відчинити. Двері плавно з'їхали вбік. Відразу ж на тлі яскравого світла коридору з'явився силует, залишаючи на підлозі довгу тінь. Послужник був худий, трохи менший на зріст, а тонкі риси обличчя приховувала тінь від темного волосся. — Ваші ліки, капітане, — промовив він, не піднімаючи погляду. — Заходь. Послужник пройшов до середини кімнати. Він завмер на мить, втягнувши повітря, ніби щось відчув. Двері автоматично зачинилися. Капітан стояв у тіні, розстібаючи верхні ґудзики сорочки, скануючи втомленим поглядом юнака. Той ступив крок уперед, та не встиг він протягнути пакунок, як Джонатан опинився поруч. Його пальці обхопили шию послужника. — Капітане?.. — голос хлопця зірвався, перериваючись на вдиху, але не встиг він закінчити, як губи Джонатана різко зімкнулися з його. Поцілунок був глибоким й вимогливим, ніби капітан намагався вирвати щось приховане всередині юнака…” Що стосується відвертої сцени в моєму творі, то навіть фізична близькість героя до іншого персонажа — це більше, ніж просто емоційний момент. Це спроба взяти під контроль те, що неможливо контролювати в його житті. Пошук близькості, навіть якщо вона затьмарена агресією, є виявом страху та нездатності. Неадекватні люди — це не нове явище. Вони існували завжди й будуть існувати попри будь-який час чи простір. Тому мої твори — це не лише про футуристичні технології та життя на іншій планеті. Ви можете відчувати відразу до таких моментів у тексті, але це частина людської природи, якою б темною вона не була. І зрештою, якщо хочемо зрозуміти, чому цей герой поводиться так, а не інакше, треба поглянути на його шлях до цього моменту — як він отримав цю посаду, як формується його світогляд і чому він вибирає агресію як механізм самоствердження. Це не антиутопія, а історія про те, як людина зіштовхується з власними слабкостями. З нетерпінням чекаю ваших думок і відгуків! Ваша Ірма Скотт.