Ранок німця видався не кращим від вечора, і на те було декілька причин: По-перше, через чорні хмари ранкова зоря не пробивалась. По-друге, тіло від втоми мало відрізнялось від свинцю, важке і непідйомне. По-третє, власне, бажання прокидатися ніякого не було. Тому прихожанин лежав на спині і споглядав закручені візерунки текстури дерева на стелі.

У головному залі шинку дівка жваво юркала між столами приводячи їх до ладу. Трактирник проводив облік тих самих загадкових напоїв, що їх подають увечері. Надворі хтось поспіхом ляпнув на землю містиме нічного горщика і зник за трухлявими дверима, з яких майже зліз шар обсмолу і фарби.

Десь в півмилі від трактиру пролунав глухий і тихий дзвін. Сама дзвіниця була у землянці. Два роки тому прилив дістався високої споруди, і та не встояла – дерево розкисло, фундамент розмило – і мідні дзвони попадали до землі. Менші переплавили на більш потрібні речі, як, наприклад, серпи чи петлі для дверей, а найбільший, нездужавши донести до ковальні залишили коло церкви та обставили стінами, підкопавши трохи, щоб дзвін повис на балці. На саму сповідь, звісно, ніхто не поспішав. Це скоріше було, як обов'язком – вдарити дзвін і йти по своїм справам. Проте дехто приходив сам і молився до синяків на лобі. Божевільними їх ніхто не вважав, тому що кожен в містечку не без гріхів.

Легкий ранковий бриз від насунутих хмар перетворився в чималий буревій. І, ніби пороблено всім жителям містечка, пішов дощь. Краплі розганяв вітер, і ті били в обличя під досить крутим кутом. Через цю ранкову витівку природи з вулочок почали зникаті ті рідкісні бродяги, які все таки вийшли з затхлілих домівок.

Німець проте тільки відчинив двері трактиру,  оглянув вулицю, по якій брів вчтора, і примітив, що вона просторніша, коли не охоплена суцільним мороком. Хоча зі звичними французькими вулочками не зрівняється у розкішності, а тим більше у чистоті. Через невеликий дах над ґанком дощь досягнув тільки чобіт прихожанина.  Не зважаючи на погоду, чоловіка до прогулянки спонукала потреба обмінати пфеніги на тутешню монету, а інакше він був приречений залишитися не тільки без сніданку, але і без компаса і ситного обіду.

Ідучи мимо заколочених вікон, на яких вже не залишилось сухого місця ні дюйму, він задумавіся про компас: пригадав, як ця дрібниця втрапила йому до рук. Він приганав і викладача, який сидів на проти нього в гейденбургському трибуналі і звинувачовав студента. Нібы-то німець поцупив цей компас у професора зі столу. Студент заперечував це, пояснюючи, що просто розглядав цікавинку, про яку читав у працях професора. І в знак виправдання заволів очолити експедицію туди, де цей компас виготовили. Хто ж знав, что він буде єдиним учасником цього дійства? У цей момент німець знову озирнувся. "І тут його зліпили?" – подумав він, і вже збирався опустити очі, як примітив невелике відкрите віконце.

Стіна була гола і обдерта, а саме вікно грубо оббите поламаними дощечками, і єдина деталь, яка свідчила про характер послуг, це вишкрябана у кутку міточка. Такі залишають крадії, не залежно від королівства, щоб їхні колеги знали по певні деталі місцевості. В частності ця вказала німцеві на підпільного лихваря. Хоча у цих краях він мабудь цілком легальний.

Німець вже тримав в руках невеликий шкіряный мішечок, під зав'яз набитий геллерами, які прихожанин от-от обміняє.

Дівчина ходила від столу до столу іноді зникаючи за важкими дверима кухні. Старий гнилуватий дідок, шо сидів за столом біля входу у трактир, нібы вицілював її одним оком. Інше було міцно защурине, і тільки згодом можна зрозуміти, що ока правого дідок зовсім не має. Трактирник іноді позирав на нього, знаючь, що саме він може чіплятися до його працівниці.

Старий підізвав дівча до себе, так по рідному, ніби вони в одному домі живуть, но було зовсім не так, хоча знайомі вони давно, і, напевне, щось замовыв. Тільки но дівчина обернулась, він смачно ляснув її по повненькому задку і розплився у задоволеній беззубій посмішці. Франуженка йокнула, але проігнорувала таку зухвалу витівку і пішла по кухні. на все це досі дивився трактирник, осудливо і злісно. Потім він провів дівчину поглядом і почав:

– Старий! У мене під прилавком дринок для тебе зостався. Один-однісінький! Я тобі такий дринок запхаю до отого місця, куди ти Шеллі вдарив. І не почешу, коли свирбітиме! – його загроза прозвучала рокотом звіра через пропитий і просмалений голос.

Либина з дряхлого обличча зникла, як падаюча зірка, а брови звелись до купи, і, здавалося, ще тохи, і вони відваляться і западуть у одну із зморшок на п'яній пиці.

У дальньому кутку темна кострубата постать роздалась заливним реготом. Можна впізнати в ній солдата, зважаючи на офіцерський темно-синій камзол з надірваним плечем. Та орденів чи видимих ознак служби чоловік не мав. Та й весь зовнішній вигляд мав застарілий для сучасної францулької армії. Мабуть, це був офіцер у відставці, гроші він пропів всі, а дріб'язку на іншу сорочку не залишилось, от він і вимушений стирчати у трактирі у сірій лляній сорочці, комір якої обагрянілий від чужої крові. А мождиво і від власної, зважаючи на потворні шрами, що вкривали шию і груди.

Лихвар не квапоиво перерахував пфеніги і по одній переклав у цей таки кошель, але вже спустошений, з два десятка ліврів. А може трохи більше... Німець ледь помічав рухи чоловіка крізь мале віконце. Потім важка рука просунула крізь віконце знову повний шкіряний мішечок і тут таки впустила його до землі. За пізно зреагувавши прихожанин опустився до помосту і вибираючи з багнюки поодинокі монети промовляв брудну лайку, немов бы мантру до лихвара.

Коли він підвівся, на нього вже витріщалися дві криві пики. Бугаї, що його обступили, мали чималі дрючки, на кінці грубо надламані, але досить важкі, щоб перерахувати ребер німцеві.
От він не довго думаючи дременув у бік трактиру, зберігаючи при цьому здорову думку, що у інтересах трактирника захистити його ж кошти.

На головорізів, котрі зажадали зайвої копійки у гостя відібрати, полетіли шматки багна з-під чобіть утікача, від чого їхні пики стали ще зліснішими. Проте рухались вони помітно повільніше, тому через якихось п'ять хвилин запиханий німець знов ввалився у трактир припавши спиною до дверей.

Трактирник, негайно звернувши на нього увагу, зрозумів що відбувається, і вже тримав у руках свого дрючка. По його незвично відважній морді можна було зрозуміти, що такі розбої тут частенькі і відвідувач у цьому не винен.

П'яний дідок, проте, вмить зник із залу.  Німець кинувся до темного кутка збоку від дверей. Вмить двері відкрилися, вимальовуючи у просторі дугу зі свистом і тріском, й за поріг заступив розбійник. Ще мить і гуркнув постріл, так, що у німця позакладало вуха і потемніло в очах. Розійник зкорчився і відступився. Кров, що проступила з його плеча, побігла по темній, певно, конячій, шкірі куртки.

Трактирник вже йшов до дверей зі словами:
– Всрались звідси, щоб духом вашим не смерділо! Хай копне вас гусак, да так, щоб шкутильгали, а то й зовсім по землі цій не бродили!

Не поспів він дійти, як дві туші зчухли с проходу, залишивши мокре від дощу місце з багряними розводами. Всі видохнули і розслабилися. Загадкова постать у старомодному мундирі, що ледь помітно рухалась у кутку під сходами, кинула вже розряджений пістоль на стіль, супроводжуючи все це дійство надтріснутим реготом. Шеллі швиденько пройшлась по порогові ганчіркою, дідок вернувся до свого столику, а німець, досі часто дихаючи, звалився на найближчий сілець і кинув перед собою на стіл злощасний кошель. Трактирник повернувся до прилавку, звертаючись до гостя:
– Грошей їм легких захотілось? Бісові діти. Зграбно бігаєш, німчику. Тут це корисна здібність.
– Danke за порятунок, сеньйор, – промовив прихожанин, взявшись за діло: він висипав дрібьязок на стіл і прийнявся лічити, що йому лихвар наміняв. Потім відсипав жменьку і відклав. Подумав якусь мить і доклав до жменьки ще монет з мішечку. Тоді кинув кошель у камзол і відріс жменю до шинквасу.

– Тут, сеньйор, за вчора і за обід... і чтогось випити, перевести дух.
– Та вже ж годі, налити можу! – радо відказав трактирник забравши гроші. Тоді він вручив німцеві компас.

Мідний пристрій ледь блиснув у світлі смолоскипа, котрий слугував тут поки єдиним освітленням, так тут же почувся надламаний голос, дещо схожий на сміх, що звучав до цього.

– Також вип'ю! – Подав він до трактирника і пошкульгав до шинквасу, не зводячи очей з помпасу. – Де ти це дістав, хлопче?

Чоловік цей видався хоч і широким, проте вкрай вимученим і змарнілим на тіло. Мав западини у щоках і очах, а волося більше походило на посатану білу ганчірку, гарно вимочену у чомусь нечистому. Очі, немов у мерця – пусті і мутні, але жадібні, з іскрою воєнного.

– Хлопче, де ти цю штукцію знайшов, – з нещирою невимушеністю протріщав солдат до німця.
– О, ця річ належить моєму професорові.
– А він де її відзнайшов?
– Певне, знахідка з кургану якого-небуть... А чому ви цікавитесь?
– Та не звична то річ у сих краях.
– Та як же? Щоб компас був незвичним у прибережному містечку? – Німець розумів, що йдеться не про комкаси у цілому, а про конкретно цей.
– Ні, з компасами тут знайомі, проте цей, напевне, веде кудись у інакшу місцину, аніж інші.
– Чому ви так вирішили?
– Ти, хлопче, сидиш спиною до західного берега, і стрілці у такому положенні налечить вказувати ліворуч до півночі, а не впиватись тобі у груди. 
– Виходить, він на захід вказує?


Солдат не відповів, бо випивка йому здалася важливішою за відповідь, проте німця вразила така цікавість до компасу. Можливо цей чоловік знає про нього. Усе, що було відомо з праць професора, якщо ігнорувати занадто богобоязкі здогадки: мідний компас зі збитим показником, знайдений у кургані зпаленого селища на заході німецьких земель, виготовлений близько XII століття майстерними руками. Та саме дивовижне було не це, а те що, трава, котра росла на кургані, прямісінько над цим аксесуаром, здавалось, росла швидше. Чи то просто в'яла так. Хоча професор перевірив і з'ясував, що трава на тому місці швидше і росла і в'яла. Лише потім він розкопав ямку діаметром у фут і в два фута глибиною і знайшов там цей самий компас. Гравіювання на одній з його тонких деталей вказувало на "гріхи земні й підводні". Лише на одній карті знайшлось щось схоже (не зрозуміло, чтому професор був певен, що це місце, але він не помилився) – карта Пірі Реіса, де вказані невідомі землі на півночі. На цій самісінькій карті, на французькому березі океану була позначка з підписом "обитель гріхів". Треба відмішити, що напис цей був старанно витертий, але професорова настирність не дозволила йому втратитись, і ці два слова були відновлені і перекладені з єгипецької.  І місце це співпадало з сучасним Шарроном.

Та чому професор певен, що між містечком і артефактом є зв'язок, ніхно не знає, а сам чоловік вперто відмовляється витрачати час на "дурні докази його правоти".

Цікавість офіцера, натомість, може підсвітити темні закутки таємниці цього компаса і його зв'язок з містом, якщо їх таки щось поєднує.