3361 рік з часу виверження вулкана Холімір
12 рік Епохи Відновлення
— Ооооось... ТАК!
Айліс вклала всю силу в удар і з розмахом обрушила його на супротивника, впевнена, що цього разу проб’є його захист. Але чоловік спритно відхилився, і вона пронеслася повз, не в змозі зупинити інерцію. Непомітна підніжка — і ось вона вже котиться по землі, ледве не насадившись животом на власний дерев’яний меч.
— Ти дуже сильна, цього в тебе не відняти. Але користі з цього буде мало, якщо ти не навчишся дивитися під ноги. Бери приклад не з ведмедя. Бери приклад з ягуара. Він атакує лише тоді, коли точно знає, що переможе, залишаючись при цьому і сильним, і спритним.
Лайзек із хрускотом відкусив від яблука. Крапля соку впала на траву, і Айліс мимоволі ковтнула слину. Не те щоб їй хотілося їсти чи пити, але дивлячись на його задоволене обличчя, вона відчувала заздрість.
— А з кого приклад береш ти? Дістав уже крутити свої фінти!
Вона витерла з підборіддя бруд тильною стороною руки — тією ж, у якій усе ще стискала короткий тренувальний меч. Потім підвелася. Вона вже навіть не обтрушувалася, бо знала, що це без сенсу.
— Не розумію, навіщо ти досі носиш при собі зброю, якщо можеш просто вбити будь-кого за допомогою магії.
Лайзек покрутив яблуко в руці і знову відкусив. Довелося чекати, поки він прожує, щоб почути відповідь.
— Не кожен заслуговує, щоб на нього витрачати магічний ресурс. Щоб прихлопнути комара, достатньо й долоні, — глибокодумно промовив він, розглядаючи серцевину плоду.
— Ведмеді були, ягуари були — тепер дісталися до комарів. Хто наступний?
Айліс знову прийняла бойову стійку, як її навчали — зігнувши коліна та рівномірно розподіливши вагу тіла.
Лайзек викинув недогризок, а обличчя його стало якимось незвично серйозним. Він глянув їй прямо в очі, і Айліс мимоволі опустила меч. Зрештою він зітхнув, пройшов повз неї та сів під деревом, де лежали їхні сумки.
Легкий вітер ворушив соковите листя. Сонце, пробиваючись крізь нього, кидало на гладко поголене обличчя чоловіка мерехтливі відблиски й підсвічувало золотом шовковисте волосся. Айліс завжди мріяла мати таке волосся, а не нудне чорне, як у неї. Лайзек поманив її жестом, і вона сіла поруч, схрестивши під собою ноги. Вона вже здогадалася, що він збирається поговорити з нею про щось важливе.
— Ти справді дуже сильна, Айліс. Не лише фізично, а й характером.
— Знаю. Ти вже тисячу разів казав, що характером я вся у свою матір. Вперта й гостра на язик, — вона закотила очі.
— Саме так, — з усмішкою погодився Лайзек. — І ці риси допоможуть тобі долати труднощі, коли мене не буде поряд.
Ці слова насторожили Айліс.
— Що значить — тебе не буде поряд?
— Саме це й значить. Я не зможу бути з тобою завжди. А одного дня може статися так, що я просто помру. Люди смертні, тобі це добре відомо. Тому ти маєш навчитися виживати самостійно.
Айліс ще не зовсім розуміла, до чого він хилить, але відчувала, що він намагається її морально до чогось підготувати. І от-от вона мала дізнатись, до чого саме.
— Мені доведеться поїхати на якийсь час. Ти залишишся під наглядом Аші.
Айліс напружено мовчала. Навряд чи Лайзек говорив би про це з такою обтяжливою інтонацією, якби мова йшла про декілька днів чи тижнів. Передбачаючи її запитання, він продовжив:
— Сила твоєї другої сутності зростає. Я відчуваю це навіть зараз, у цю саму секунду.
І він мав рацію. Вона теж це відчувала і часом лякалася, коли її кров ніби починала закипати всередині.
— Я повинен знайти спосіб стримувати її. Поки що він мені невідомий, тому я мушу вирушити туди, де зможу знайти потрібні знання. Я не знаю, скільки часу це займе — можливо, місяці, а можливо, й роки — але зволікати не можна. Тим паче, що це одна з умов ордену. Ти ж знаєш, що буде, якщо я не виконаю її вчасно.
Айліс згадала той день п’ять років тому. Як її хотіли розтерзати, як дивилися на неї, ніби вона була втіленням абсолютного зла. І тільки завдяки заступництву Лайзека і його авторитету їй дозволили жити.
— Чому б мені просто не поїхати з тобою?
— Землі, куди я вирушаю, охоплені міжусобними війнами. Крім того, там нещадно лютує інквізиція. Якщо щось піде не так, я боюсь, що не зможу тебе захистити. Тому краще, щоб ти залишилася з Ашею.
— Вона не зрадіє, коли дізнається, — сумно зауважила Айліс.
— Аша вже в курсі. І вона підтримала моє рішення.
— Ще б пак. А коли вона взагалі тобі заперечувала? Не пригадую такого, — Айліс змінила позу, обійняла гострі колінця руками і втупила підборіддя між ними. — І взагалі… Довго ти ще будеш її мучити? Дивитись жаль на те, як вона за тобою увивається.
Якийсь час тому вона пообіцяла собі, що ніколи не дозволить почуттям до чоловіка керувати собою, як вони керували Ашанією. Навіщо взагалі любити когось, якщо тебе не люблять у відповідь?
Лайзек несподівано клацнув її пальцем по носу, і вона обурено втупилася в його усміхнене обличчя.
— Маленька ти ще, щоб лізти в справи дорослих.
Айліс надулася, потираючи ніс.
— Що ж, якщо ми все обговорили, повернімося до тренування.
Лайзек легко підхопився з землі й знову взяв до рук дерев’яний меч. Відійшовши на кілька кроків від дерева, він розвернувся до Айліс обличчям, рухаючись немов блискучий фехтувальник. Блискучим фехтувальником він і був. І це було далеко не єдине з довгого списку його блискучих умінь.
Айліс залишилась сидіти. Бажання махати палицею й гойдатися по землі у неї геть відбилося.
— Ну ж бо, дитинча ягуара! Покажи, як ти вмієш гарчати! — з бадьорою усмішкою заохочував він. І, як не дивно, на неї це спрацювало. Завжди спрацьовувало.
3368 рік з часу виверження вулкана Холімір
19 рік Епохи Відновлення
В обличчя бризнула тонка цівка крові, коли Стригун натиснув скальпелем на артерію. Напрочуд рідкої, зважаючи на термін смерті піддослідного. Як він і припускав, його серце відрізнялося від людського не лише тим, що розташовувалося з правого боку. У нього було всього три клапани.
Стригун відділив останню вену і нарешті зміг витягнути серце з грудної клітини, в потім помістити його на чавунну тарілку. У майбутньому він планував дослідити його детальніше.
— Тааак, тепер подивимось на твої легені.
Він уже збирався зробити в тілі мерця ще один надріз, коли в кімнату, порушивши священну тишу, вихором увірвався вчитель. Поштовх повітря, коли двері різко зачинилися, ворухнув волосся над його спітнілим чолом. Стригун розчаровано цокнув язиком, ніби його відволікли від дегустації заморської страви, випростався і відклав скальпель.
— Вони знають, що ми тут, — схвильовано повідомив учитель, стягнувши каптур і знявши маску цілителя, що приховувала дефект його очей. — Феантрійці чатують на всіх виходах із міста. Обшукують будинки. До ранку вони, скоріш за все, знайдуть це місце. Нам потрібно тікати вже цієї ночі.
Стригун обтер обличчя ганчіркою, а потім почав по черзі протирати пальці.
— А як же він? — кивнув він на тіло інакшого. — Ми так довго намагалися знайти й захопити одного з них. Шкода буде просто так усе кинути.
— Можеш забрати його з собою, якщо він поміститься до твоєї кишені, — запропонував учитель. Він не часто вдавався до іронії, тож цього разу, мабуть, і справді був не в гуморі.
— А як щодо серця? Воно досить компактне.
Учитель затримав погляд на щойно вирізаному органі, що лежав на тарілці, немов фірмовий десерт на званій вечері.
— А як ти поясниш його наявність, якщо нас затримають?
— Ха-ха, дійсно. Вийде трохи… ніяково. Але як ми збираємось улизнути, якщо, як ви кажете, всі виходи під охороною? Невже прориватимемось з боєм?
— Виключено. Вб'ємо одного феантрійця, і замість нього надішлють десятьох. Підкупити їх теж не вийде, — нагадав учитель, риючись на столах і поспіхом збираючи записи з результатами досліджень. Найменш корисні він одразу спалював. Для цього йому було достатньо лише торкнутися їх пальцями — навичка, що лишилася з ним ще з часів служби в ордені. — Але я зміг домовитись із баронесою фор Кастро. Нас чекатимуть біля каналу, поруч із її товаром.
Стригун не зміг стримати широку усмішку.
— Панночка Кастро? Цікаво, чим ви з нею розплатилися? Сумніваюся, що цього разу вона обмежилася простим закляттям для міцного сну.
— Менше знаєш — менше видаш на допиті, якщо попадешся.
— Іноді ви буваєте напрочуд цинічні, учителю, — зауважив Стригун, хоча сам він породжував ще більший цинізм з тих самих пір, як навчився ходити. А чого ще чекати від вихованця банди найманців? — Якщо в нас є ще кілька хвилин, дозвольте продемонструвати вам дещо цікаве, що я виявив.
— У нас немає кількох хвилин. Якщо ми спізнимося до каналу, ніхто нас не чекатиме, — заперечив наставник, продовжуючи сортувати записи.
— Запевняю вас, це вартує будь-якого ризику.
Стригун відчув задоволення, межуюче зі збудженням, коли вчитель зрештою зупинився і подивився на нього з цікавістю.
— Слідкуйте за тілом, — попросив він і підійшов до столу, на якому лежала голова вбитого інакшого. Власне, відтяти голову – єдиний спосіб його вбити. Стригун узяв залізні щипці й вставив їх у роззявлений рот мертвяка. В цілому вираз його застиглого обличчя був таким, ніби той хотів покрити їх добірною лайкою. Цілком заслужено, варто визнати.
Він м’яко натиснув на корінь синюшного язика, і тоді обидва почули тихе постукування. Стригун відчув ще більше блаженство, побачивши розгубленість на обличчі вчителя.
Пальці на правій руці мерця ворушились. І що сильніше він натискав на язик, то гучніше його нігті тарабанили по столу.
— І справді цікаве відкриття, — зачаровано визнав учитель. — Яким чином відтята голова передає сигнал тілу?
— Можливо, ми знайшли б відповідь на це запитання, якби нам не доводилося робити ноги. Але заждіть! Це ще не все. Найцікавіше я приберіг наостанок.
Стригун відклав щипці й узяв тонкий металевий прут, призначений для лоботомії. Нахилившись, він обережно ввів його у внутрішній куток ока й почав повільно прокручувати. Як він і очікував, блідий член мертвяка спершу сіпнувся, а потім став повільно вставати. Вислів «повстати з мертвих» раптом набув більш широкого значення.
Учитель мовчки спостерігав за цим дивом. Його стриманий, прищурений погляд усе ж таки видав нотку ніяковіння.
— У мене б ніколи не вистачило уяви це виявити, — нарешті сказав він, подивившись на свого учня з певною насторогою. Втім, Стригун уже не вперше ловив на собі такий його погляд. На жаль, поки що наставник не був готовий довіритися його зростаючому генію. Але нічого. З часом він доб’ється його визнання.
***
Стригун нарахував десять багать. Він ніколи не розумів одержимості людей круглими числами, але частково розумів їхнє прагнення спалювати все їм чуже й незрозуміле. Вогонь завжди вважався символом очищення. Вогнем припікають рани. Вогонь перетворює шмат сирого м’яса на шмат їстівного м'яса. Якщо закип’ятити воду — вона очиститься. Як лікар, він прекрасно розумів такі тонкощі.
— Як думаєте, скільки з них насправді були відьмами або чаклунами? — запитав Стригун, помітивши серед обвуглених тіл одне маленьке. Дитяче, скоріш за все. Хоча тепер неможливо було визначити навіть його стать.
У повітрі досі стояв запах гару. Певно, їх стратили лише кілька годин тому, до настання темряви.
— Не виключено, що жоден. Але це й не важливо. Вони роблять це задля залякування справжніх відьом і чаклунів, — відповів учитель, глибше натягуючи каптур. Його голос із-за маски звучав приглушено й трохи моторошно.
Вони трималися подалі від ліхтарів і відкритих просторів. Йшли не надто швидко й не надто повільно, щоб не привертати увагу. Дістатися до каналу було непросто. Оскільки цей квартал мав велике комерційне значення, його охороняли з особливим завзяттям. Попередньо вони мали зустрітися з людиною баронеси, щоб той провів їх через склади.
Провідник, вдягнений у все чорне, вийшов із тіні провулка. Навіть під каптуром Стригун чітко розпізнав його метушливий, злодійкуватий погляд. Мабуть, дуже схожий на його власний.
— Це може бути пастка, — прошепотів учитель, притримавши його за лікоть. — Я піду першим і подивлюся, куди він збирається нас вивести. Якщо все гаразд, попрошу його повернутися за тобою. Так, у разі чого, ми хоча б не попадемося удвох.
— Тоді дозвольте мені йти першим, — запропонував Стригун. — Краще вже я попадусь, ніж ви.
Учитель хотів щось заперечити, але Стригун випередив:
— Не подумайте, що я роблю з себе героя. Просто... я боюся, що ви мене тут кинете. Ось і все.
Це була неправда. Стригун ніколи б не повірив, що учитель здатен його залишити. Але йому треба було так сказати, щоб той перестав сперечатися і дозволив йому виконати свій обов'язок. Обов'язок відданого учня.
Він не бачив його обличчя за маскою, але буквально відчув, як учитель хмуриться. Вагається.
— Гаразд, — нарешті погодився він. — Іди.
І Стригун пішов. Наблизившись до людини баронеси, він коротко привітався.
— А він? — кивнув той йому за спину.
— Спочатку я, потім він. Заходи безпеки, самі розумієте.
Провідник невдоволено стиснув губи поверх бугристого сірого підборіддя.
— Як забажаєте. Але майте на увазі, що в нас залишилося не так багато часу.
Стригун знизав плечима.
Вони пройшли вздовж вулиці ще трохи і нарешті опинилися біля входу до величезного складу.
— Немає охорони? — здивувався Стригун.
— Їм добре заплатили, щоб вони відійшли на перерву. Але, як я й сказав, у нас мало часу до їхнього повернення, тож поспішаймо.
Провідник відчинив залізні двері, і вони опинилися на складі, побудованому в три яруси. Тут нагромаджувалося безліч ящиків і мішків різних розмірів. З балок і крокв під стелею звисали довгі ланцюги з гаками. Уздовж стін стояли вози та криті парусиною фургони. І все тут було пофарбовано в темні сіро-сині тони мороку.
— Дайно вгадаю. І за відсутність замку на дверях хтось теж непогано заробив?
Провідник не став відповідати на запитання, яке передбачало очевидну відповідь.
Вони рушили вперед, обережно дивлячись під ноги. Склад здавався нескінченним. Очі Стригуна ще не встигли звикнути до темряви досить добре, щоб він зміг розгледіти інший кінець.
— Він виведе нас прямо до каналу?
Коли людина починає даремно багато балакати - це ознака страху. І, чорт забирай, він дійсно боявся. Це почуття, немов мураха, що заповзла під сорочку, змушувала його щулитися й смикано озиратись. Бачити у навколишніх предметах силуети умовних ворогів. А може, не таких уже й умовних.
— Так, прямо до каналу, — відповів провідник, явно не налаштований для балачок.
Стригун вирішив, що дарма накручує себе. Баронеса була зобов'язана вчителю, і навряд чи вона його зрадить. Але з іншого боку він чудово розумів, як улаштований цей світ, і саме тому замість того, щоб заспокоїтись, накрутив себе ще більше. Сержант Брем – його перший наставник, зробив би саме так – наїбав би обидві сторони й заробив би вдвічі більше.
Нарешті попереду замаячив вихід. Двері були відчинені навстіж, а перед ними лежала пара човнів. Стригун, почувши, як дзюрчить вода, зітхнув непомітно для свого супутника. Але тут провідник раптом зупинився.
— Виходь назовні і чекай. Я піду назад за твоїм другом.
— Постривай… Я думав, ти…
Але чоловік не став слухати його заперечення і вже квапливо йшов назад.
— Срака… — прошипів Стригун і сплюнув. Не лишалось нічого іншого, як іти далі самостійно.
До виходу лишалося всього кілька кроків, коли з-за стіни амбара вийшов кремезний чоловік. Він став просто посеред розчинених дверей і, наче фатум, повернувся обличчям до Стригуна.
Стригун заціпенів. Ковзнув поглядом по його обладунках і зрозумів — це не звичайний міський вартовий. Спершу він зробив крок назад, потім незграбно розвернувся, щоб кинутись навтьоки, але натомість врізався носом у нагрудник іншого чоловіка й відлетів назад, мов зіткнувся зі стіною.
— Це не він. Очі нормальні, — промовив феантрієць, у якого врізався Стригун. Його голос звучав, як шматок скелі, що відділився від основи й тепер котився вниз схилом. Можливо, це всього лише страх, що шумів у його вухах, видозмінював навколишні звуки.
— Бачу, — відгукнувся інший і, зробивши кілька кроків уперед, теж опинився під дахом складу. Обличчя в нього було широке, суворе, мов цеглина, а погляд — безжальний. Без сумніву, він був повністю відданий своєму ремеслу й ордену. — Хто ти такий і що робиш на складі?
— Я… Мені сказали, тут роздають безкоштовну рибу, — випалив Стригун перше, що спало на думку.
Обличчя феантрійця залишилось кам’яним. Лише в очах палало призирство.
— Де “тут”?
— Тут. Мені сказали пройти через склад до каналу, і там буде… ну, риба.
— Риба, кажеш? Свіжа чи солона? — спитав другий. Хоча його голос був грубішим, натомість обличчя — приємнішим.
— С-солона, пане.
Той усміхнувся, продемонструвавши на рідкість рівні білі зуби.
— Тоді тебе надурили. Ми щойно були там і ніякої дармової риби не бачили. Але натомість я чомусь чую сморід інакшого. Тільки не розумію, як він може йти від такого кволого створіння.
На цьому моменті Стригун усвідомив, що відбрехатися не вийде. Тоді він вирішив припинити вдавати з себе дурника.
— А, це… — він демонстративно понюхав свій рукав. — Це тому, що кілька годин тому я проводив розтин. Вирізав серце з грудей піддослідного інакшого. Пильна ця робота, скажу я вам. Важко не забруднитися.
Феантрійці мовчки обмінялися поглядами, не зовсім розуміючи – чи глузує він з них чи каже правду.
— Підеш із нами, — нарешті мовив той, що з обличчям-цеглиною.
Справедливості заради, Стригун хоч і був учнем свого учителя, користуватися міг лише найпримітивнішою магією. Проти двох здоровенних феантрійців цього було замало. Але він вважав, що краще померти, ніж потрапити в полон, а потім усе одно померти, але вже від тортур.
Він зітхнув, удав, що покірно приймає долю, й зашаркав до виходу. Коли феантрійці стали по обидва боки від нього, він непомітно витяг із кишені жменю сірчаної пудри, підкинув її в повітря і прошепотів коротке слово, а сам, пригнувшись, шмигнув назад.
Сірчана хмара спалахнула, на кілька секунд заливши все навколо сліпучим світлом. Встигнувши зажмуритись, Стригун метнувся за ящики й, наче ящірка, почав пересуватись від укриття до укриття.
— Ах ти, чаклунська погань! — почув він і припав до підлоги між ящиками й якимось механізмом, імовірно призначеним для переміщення важкого вантажу. Він затулив собі рот обома руками і спробував заспокоїти дихання.
Почувся скрегіт мечів, вийманих з піхов, і Стригун відчув, як від цього звуку його нутрощі скрутило спазмом. До цього моменту світло від сірчаної хмари давно згасло, але вони створили своє власне, породжене ефіром.
Він вбачав у цьому певну несправедливість. Адже ефір по суті теж був різновидом магії, але його носії вважались благословенними богинею й не боялися бути публічно страченими через спалення. Навпаки — саме вони ці страти й влаштовували. Хоча, правду кажучи, Стригун поки що не наважувався називати себе справжнім магом. Хіба що третьосортним фокусником. Втім учитель цінував його не за це, а за хірургічний хист.
Він почув гуркіт ящика, що розлетівся в тріски. Феантрійці ніколи не вміли працювати акуратно, їм завжди було необхідно трощити все, що траплялося під руку.
— Краще б тобі не грати з нами в хованки, хлопче. Варто тобі ворухнутися, і ми почуємо. А тоді на тебе чекатиме ще більш весела гра. Називається "скільки дірок можна зробити в людині, перш ніж вона здохне", — загрозливо мовив низький голос.
О, Стригун точно міг би стати експертом у цій грі, але поки що вирішив утриматися від участі.
Він зрозумів, що феантрійці повільно просуваються вглиб складу, а це означало, що вихід із нього зараз був відкритий. Але варто йому чкурнути — і його одразу ж схоплять. Тоді він вирішив вдатися до старого примітивного трюку.
Поруч на підлозі щось лежало. То був шматок вугілля, який, напевно, викотився з якогось мішка. Тепер треба було обрати точку, куди його жбурнути, але для цього вимагалось визирнути з укриття. Серце в грудях гупало так, що він не розумів, як його місцезнаходження досі не виявили. Затамувавши подих, Стригун привстав, а наступної секунди його охопив крижаний жах. Обличчя-цеглина стояв просто перед ним, за ящиками. Їх розділяло два чи три кроки. На щастя, він стояв спиною.
Зібравши залишки хоробрості воєдино, Стригун шпурнув вугілля до протилежної стіни складу, і воно дзвінко вдарилося об щось залізне.
— Ага, попався, пацюк!
Феантрієць одразу метнувся туди, а за ним його товариш. На превеликий жаль, кидок виявився слабшим, ніж хотілося, і відстань між ним і цими двома ідіотами все ще залишалася надто короткою. Але іншого шансу вже не буде.
Стригун спершу поповз, потім став навпочіпки, швидко рухаючись до виходу. На мить йому здалося, що план спрацював. От-от він вибереться й загубиться десь серед будівель.
Та раптом щось гостре вп'ялося в його стопу, і він скрикнув.
Цвях! Бісів цвях пробив йому підошву!
Стригун уже чув квапливі кроки за спиною. Не бажаючи здаватися, він зашкутильгав далі, хоча сенсу в цьому вже не було ніякого. Хтось штовхнув його, і він впав на землю обличчям униз. Ще один спалах болю врізався в стегно, і він безпорадно захрипів, дряпаючи пальцями дощату підлогу.
Добре, що він пішов замість вчителя – з краплею полегшення посеред океану болю подумав Стригун. Але потім йому спало на думку, що, якби на його місці опинився учитель, той би зміг розправитися з цими покидьками всього одним помахом руки.
І кого він прагнув захистити в такий спосіб? Це було навіть смішно.
Хтось потягнув його за плече та перевернув на спину. З цього ракурсу обидва феантрійці здавалися тепер не просто кремезними, а справжніми велетнями з легенд.
— От і все, — сказав хтось із них. Він не зрозумів, хто саме, бо очі заволокло завісою зі сліз. А потім він розпізнав контур підошви, що швидко наближалась до його обличчя. Відчувся удар, а за ним нахлинула чорнота.