Пролог...
Гуляючи біля озера, нічим непримітна дівчина, споглядала на перехожих, оцінювала та вигадувала сценарії їхнього життя. Легкий та прохолодний вітерець обнімав її плечі, а промінчики сонця цілували ластовиння.
Нічого її не відволікало, аж поки біля ніг не прокотився волейбольний м’яч, а компанія молодих людей не попросила подати його, що юнка і зробила. Опісля вона відчула як довга хода стомила її, тому дівчина вирушила до найближчої лавки.
Сівши вона випрямила ніжки та потягнулася до сумки за книгою, з якою бажала розділити цей пізній весняний ранок, але зробити цього не встигла. Її погляд затримався на конверті, що лежав на іншому краю. Заклеєний, білосніжного кольору, без адресата чи адресанта. Він манив так, наче був призначений саме для неї, рука вмить потягнулась за ним.
Хвилина вагань і дівчина поклала його до сумки й рушила додому.
***
Тільки зайшовши до квартири, навіть не роззуваючись вона сіла на стільчик біля дверей та акуратно відкрила лист…
«Любий, Бо…
Я все згадую кожну пору року, кожен місяць, тиждень, день. Я згадую всі моменти проведені з тобою. Кожну посмішку, щоразу гучний сміх, сльозинку з кожного спільного моменту.
Ти ввірвався у моє життя так незаплановано й так стрімко. Без вагань зробив гармидер і гордо заволодів моїм серденьком. Та знаєш, мені варто признати, що я таки, зовсім без супротиву, здалась.
Ти, як ніхто, впливав на мої емоції. Доводив до шаленства своїм впертим характером, до болей у животі своїми жартами, до втрати серця своїми невинними кепкуваннями.
Саме з тобою я так швидко подорослішала, поглянула на світ під іншим нахилом. Саме ти став моїм найкращим другом, найсуворішим наставником, найлегшими крильми та чудовим заспокійливим.
З тобою, я аж ніяк не боялась невдач, незграбності, не боялася бути собою. Більше того, ти бачив як я ставала собою!
Мабуть, як би прикро не було, та пора визнати, що твоя місія поряд зі мною підійшла до завершення, Ти, дав мені все, що міг. Тобі – стало затісно, а я нічим зарадити не змогла.
Ти здогадуєшся, знаєш. Як мені зараз боляче. Проте, хоч я на тебе й зла, ображена, я маю подякувати. Ти й справді багато для мене зробив, ти сотворив мене всередині, ти шалено вплинув на мене, і цим я тобі безмежно завдячую.
Я зовсім не хотіла, щоб все закінчувалося саме так, я й зараз не хочу…
Справді, досі чекаю коли продзвенить дзвінок у дверях, а згодом з’явишся і ти.
Тож про що це я… Не знаю, як все помістити у словах, на листі. Не уявляю.
Заберу з собою тільки все найкраще, що було поміж нами. І, хоч ніколи не казала тобі прямо і дивлячись у вічі, бо боялась, що надто голосно, скажу це зараз:
Кохаю тебе, Бо…
Я згадуватиму тебе з теплою усмішкою, хочу сподіватися, що ти теж.»
Дівчина ще пару разів перечитала лист з очиськами повні сліз, наче пережила цю історію та віднесла конверт далі. Туди, де йому місце…
Нічого її не відволікало, аж поки біля ніг не прокотився волейбольний м’яч, а компанія молодих людей не попросила подати його, що юнка і зробила. Опісля вона відчула як довга хода стомила її, тому дівчина вирушила до найближчої лавки.
Сівши вона випрямила ніжки та потягнулася до сумки за книгою, з якою бажала розділити цей пізній весняний ранок, але зробити цього не встигла. Її погляд затримався на конверті, що лежав на іншому краю. Заклеєний, білосніжного кольору, без адресата чи адресанта. Він манив так, наче був призначений саме для неї, рука вмить потягнулась за ним.
Хвилина вагань і дівчина поклала його до сумки й рушила додому.
***
Тільки зайшовши до квартири, навіть не роззуваючись вона сіла на стільчик біля дверей та акуратно відкрила лист…
«Любий, Бо…
Я все згадую кожну пору року, кожен місяць, тиждень, день. Я згадую всі моменти проведені з тобою. Кожну посмішку, щоразу гучний сміх, сльозинку з кожного спільного моменту.
Ти ввірвався у моє життя так незаплановано й так стрімко. Без вагань зробив гармидер і гордо заволодів моїм серденьком. Та знаєш, мені варто признати, що я таки, зовсім без супротиву, здалась.
Ти, як ніхто, впливав на мої емоції. Доводив до шаленства своїм впертим характером, до болей у животі своїми жартами, до втрати серця своїми невинними кепкуваннями.
Саме з тобою я так швидко подорослішала, поглянула на світ під іншим нахилом. Саме ти став моїм найкращим другом, найсуворішим наставником, найлегшими крильми та чудовим заспокійливим.
З тобою, я аж ніяк не боялась невдач, незграбності, не боялася бути собою. Більше того, ти бачив як я ставала собою!
Мабуть, як би прикро не було, та пора визнати, що твоя місія поряд зі мною підійшла до завершення, Ти, дав мені все, що міг. Тобі – стало затісно, а я нічим зарадити не змогла.
Ти здогадуєшся, знаєш. Як мені зараз боляче. Проте, хоч я на тебе й зла, ображена, я маю подякувати. Ти й справді багато для мене зробив, ти сотворив мене всередині, ти шалено вплинув на мене, і цим я тобі безмежно завдячую.
Я зовсім не хотіла, щоб все закінчувалося саме так, я й зараз не хочу…
Справді, досі чекаю коли продзвенить дзвінок у дверях, а згодом з’явишся і ти.
Тож про що це я… Не знаю, як все помістити у словах, на листі. Не уявляю.
Заберу з собою тільки все найкраще, що було поміж нами. І, хоч ніколи не казала тобі прямо і дивлячись у вічі, бо боялась, що надто голосно, скажу це зараз:
Кохаю тебе, Бо…
Я згадуватиму тебе з теплою усмішкою, хочу сподіватися, що ти теж.»
Дівчина ще пару разів перечитала лист з очиськами повні сліз, наче пережила цю історію та віднесла конверт далі. Туди, де йому місце…
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(2)
Пролог...
text
Відповісти
2022-02-03 12:08:57
2
Пролог...
@Michael Barker text
Відповісти
2022-02-06 00:43:43
Подобається