Ніч, така зоряна та ясна, як ніколи, ось-ось здавалось би уже й світанок. Сонце повільно вставало із-за обрія та виднілося те рожеве світло. Цвіркуни цвірчали та тихо поквакували жаби. Але цю чарівну тишу порушив гучний булькіт в річку. Вже майже світанок і півні обізвалися раннім співом.
— Сашко! Йди сі корову напувати—крикнула мати Марічка з кухні.
— Та зара біжу— від недосипу пробормотів Сашко. З кожною хвилиною сонце все вище підіймалося та освічувало село Перекотижитівка. Після роботи, Сашко попоївши поспішав до сільскої Перекотижітівської бібліотеки. Був Сашко не великого зросту, але читати любив сильно. Бувало до діда забіжить, коли малим був тай як почне книги читати, ну як читати, більше малюнки роздивлятися,а дідуньо бува прийде так каже:" Що, Сашко, книжки цікаві?"
— так діду дуже! — відповідав радісно Сашко. Тай потім вляжется на весняній травичці та фантазує без зупину. Сашко зайшов в бібліотеку. Тобіж файна споруда була, знатніша тільки Сільрада та клуб сільский.
— Доброго дня, Миколо Павловичу— привітався він.
— Доброго Сашко— з посмішкою відповів вусатий бібліотекар. — Що цього разу читати будешь? — запитав той.
Сашко почав розглядати на поличках різні книги та журнали.
— А що то за книжка? — спитав хлопець, кивнувши головою.
— То детектив із міста привезли новий " Блукаюча душа" називаєтся— сказав Микола Павлович, підішовши до книги.
— Оцю й візму — сказав юнак.
— Значить Невилупайченко? Так? — говорив бібліотекар, роздивляючись стовбчики.
— Так се є я— відповів Сашко.
Після полуденної роботи та інших клопотів, яких Сашкові вистачало, він пішов на свій улюблений пагорб, де проводив час в тиші за книгами або ж фантазуванням. Захопився книгою з головою, тай не помітив як треба йти додому.
"У вечорі дочитаю" — подумав Сашко, попетлявши до хати. Після вечері, батьки хлопця зморившись працею одразу лягли спати, в той час як Сашко залівши під ковдру з ліхтариком, захоплено дочитував останні глави детективу. Дочитавши, хлопчина не відразу заснув, а ще довгенько прокручував все в своїй голові від вражень. Незабаром ранок близився. Сашко ще спав. Але сонце хутко освітило невеличке селище. Хлопчина вибіг на подвір'я аж раптом почув розмову бабусь, котрі сиділи на лавочці:
—Ти чула, Параска, що діда Степана, що жив на Кобилищи нестало?
— Та ти що, Панасівна? Як не стало? — здивовано запитала бабуся Сашка.
— А ось так, минулої ночі нестало. Втопився в озері. — Відповіла та. Сашко все чув, але нікуди не поспішав. І яких тілько слухів по Перекотижитівкі не ходило. І говорила бабська спільнота, що його соми з'їли, хтось сказанув, що поп'яні в озеро шубовхнувсь, а дехто взагалі мовив, що діда Степана русалки заворожили тай втопили. Що за чортівня з ним трапилась точно знати ніхто в селі не знав.
—Сашко! —роздався галас із-за хвіртки— Гайда грати! — продовжував він.
Побачивши, Сашко посміхнувся, бо то галасував його кращий друг і сусід Олег.
—Та зара йду, чого галасуєшь? —казав хлопчина, закриваючи хвіртку.