Розмови поза реальністю
Розмови поза реальністю

Із власних спостережень, спогадів, думок…


Йшов урок.

– Усім вистачило книжок? Кому не вистачило?..

Я несміливо підіймаю руку…

– Усім, так? Важ же у класі 28, а книжок 14, отже, мало би вистачити…

Я тягну руку сильніше. Та мене наче ніхто не помічає. Ловлю на собі косі погляди однокласників. Ніхто нічого не каже. А вчителька вперто продовжує не помічати мене.

– Вибачте… – бурмочу, та вчителька не чує і різко мене перериває:

– Так, розгортаємо на сторінці 140! Виконуємо усі задачі підряд.

Я сиджу одна за партою. І взагалі, нас у класі двадцять дев’ять учнів…

Прошу в однокласниці спереду сфотографувати завдання. Вона косо на мене дивиться і бурмоче:

– Так попроси у вчительки, у неї є ще книжка…

Я ледь чутно важко зітхаю. Незручна ситуація. У класі вже тиша, усі щось роблять… а, нехай. Я тоді подрімаю. І так про мене весь час забувають. І так мене ніхто не помічає.

Неначе я не існую.

***

Прийду я додому одразу після уроків, чи за кілька годин – ніхто не візьме до уваги. Я тихо увійду в квартиру, піду в свою кімнату. Ніхто може навіть і не помітити, що я прийшла… добре, вони хоч знають про моє існування. Бо у школі складається протилежне враження.

– Е-е… Романюк Катерина присутня? Щось я не бачу її…

Погляд у вчительки розгублений, неначе вона вперше побачила це прізвище і навіть уявлення не має, як я виглядаю.

– Присутня… – кажу.

Тоді її погляд зривається і не одразу вловлює мене.

– Де?

– Я тут, – піднімаю руку.

У класі лунає тихий смішок. Це вже не вперше таке повторюється. Ніхто не може запам’ятати, як я виглядаю, де сиджу. І хто я взагалі така… до дошки майже ніколи не викликають, нічого не питають. Хоча раніше намагалися.

– Настя, йди до дошки, – казала вчителька, а клас із недорозумінням дивився на неї.

У нас немає у класі Насті…

– Ну-у… не Настя, а… як тебе там? Ти, із останньої парти… Аня?

– Катя… – бурмотіла я, підводячись.

Кажуть, це ім’я мені не пасує. Романюк Катерина… таке «гаркаве» ім’я, а я така тихенька й спокійна. Уявлення не маю, чому батьки вирішили мене так назвати… Аня мені підійшло би більше, чесне слово.

Кілька разів за семестр таке траплялося, коли плутали моє ім’я. А більше мене до дошки не викликали. Вчителям значно приємніше працювати із активними дітьми. Або ж викликати до дошки тих, хто говорить і не слухає вчителя. А я ж на уроці я сиджу тихенько, іноді сплю. Все одно ніхто уваги не звертає. І голос у мене тихий…

Та я ні на що не нарікаю. Мені комфортно. Я й не намагаюся якось виділитися, привернути до себе увагу. Мені подобається бути такою, непомітною…

Але факт мого напівіснування трохи засмучує. Іноді це складає певні незручності, коли про тебе забувають.

Мені подобається гуляти містом. Вештатися без цілі. Наодинці. І більш за все я полюбляю гуляти ввечері, коли стемніє. Коли сяють ліхтарі, миготять фари машин, яскраві вивіски… люди усе йдуть і йдуть мимо мене. І тоді я почуваюся справді такою малесенькою, мізерною частинкою величезного світу. Багатоповерхівки здіймаються високо наді мною, яскраві ліхтарі прорізають темряву. А я – маленька та непомітна дівчинка. Така дрібненька піщинка Всесвіту…

Йду тихим кроком. Гуляю шумними вулицями, щоб відволіктися від думок. Далі завертаю на пішохідний міст, що всіяний доріжкою ліхтарів. Тут людей уже менше… внизу хлюпотить вода. Я дістаю телефон і навушники, вмикаю музику. І почуваю себе ще менш вагомою… у цьому світі.

Неначе переміщаюся далеко-далеко від цієї реальності…

Я зупинилася. Дивлюся з моста на місто. Яке ж воно… велике. Громіздке.

– Красиве місто?

Я здригнулася від того, що голос роздався прямо біля мого вуха й долинуло до мене крізь музику. Від несподіванки я повернула голову. Це якась парочка підійшла неподалік й дивилися на місто… я відійшла убік.

Мабуть, мене вони не помітили.

***

– Красиве місто?

Мені здається, це вже дежавю. Я зібралася відійти, щоб не заважати черговій парочці розглядати місто, то хтось притримав мене за руку.

– Ей? Куди ти?..

Я здивовано витягнула навушник із вуха. Прямо на мене дивилася якась дивна дівчина. Дивна, бо помітила мене. І чомусь заговорила.

А ще у неї було дивне волосся. Таке біле-біле… рівне і довге. Усе у ній було дивне. Великі сірі очі були дивними, адже попри свою сірість були яскравими та палали якоюсь… таємничістю. І дивний одяг. Сукня фіалкового кольору й кросівки. Хоча, здається, зараз так модно… але все одно, це дивно.

А ще дивний голос. Здається, такий м’який і мелодійний, але водночас звучний.

– Ти до мене? – спантеличено бурмочу я.

– Ага, – вона усміхається. – Ти музику слухаєш? Яку?

Не встигла я й оговтатися, як вона вихопила у мене навушник. Послухавши кілька секунд, знову заговорила:

– Красива… слухай, а як тебе звати?

– Катя…

– Катя? Хм, тобі це ім’я…

– Не пасує, знаю.

– Та ні ж, навпаки, – вона посміхнулася. – Тільки його потрібно по-іншому вимовляти. Катря – буде красиво. Таке ж ніжне та замріяне.

Я лише могла здивовано дивитися на неї. Оце дивачка…

Потім вона попрощалася й пішла кудись, залишивши мене знову одну.

***

Наступного вечора я знову повернулася на те саме місце. Але тепер не могла дивитися на місто. Я розглядала людей.

Може, тут десь знову буде та дивачка? Вона… цікава. І вчорашня зустріч так і не виходила у мене з голови. Ще ніколи люди ось так несподівано просто говорили до мене. Хоч про місто, хоч про музику чи просто запитати ім’я… не пам’ятаю, щоб зі мною хоч хтось так говорив. Я лише чула ці розмови серед інших людей. Так говорили між собою подруги, однокласниці… але ніхто так не говорив зі мною.

І що головне – чому ж саме на мене вона тоді звернула увагу?

І раптом…

– Привіт!

Її очі сяяли різнобарвними вогниками. Неначе у них відображалися усі вогні міста… дивна дівчина.

– А я знала, що ти знову тут будеш, – вона весело посміхнулася.

– Знала? Звідки?..

Та у відповідь лише загадкова посмішка.

– Ти виділяєшся з-поміж інших людей, – раптом мовила вона.

– Виділяюся? – я щиро здивувалася. – Я би сказала навпаки…

– Ні, виділяєшся. Стоїш осторонь, ні з ким не розмовляєш, нічого особливо не робиш, просто гуляєш тут без цілі… зазвичай люди щось роблять заради мети. А ти просто тут… існуєш. Виглядаєш не такою, як інші, неначе з іншої реальності. Цим ти і виділяєшся.

– З іншої реальності, так?.. – я тихо посміхнулася.

Який цікавий оборот. Можливо, тому мене і не сприймають…

– А ти хотіла би бути звичайною? Такою, як інші люди? – дівчина пильно глянула мені у вічі. – Хочеш, щоб тебе помічали?

Я на хвилю замислилася.

– Ні, не хочу.

– Хм, справді?.. Ти подумай добре, адже я могла би зробити так… – вона хитро усміхнулася, – щоб усе змінилося.

Я стиснула плечима.

– Таке життя мене цілком влаштовує.

– І невже не хочеться щось змінити?

– Та ні… я звикла.

Я глянула на сяйливе місто. Вогні заворожували.

Коли я відвела погляд, то побачила, що дівчина уже залишає мою компанію. Я підхопилася.

– Зачекай… – пробурмотіла я своїм звичним тихим голосом, не наважуючись окликнути голосніше.

Але вона мене почула й обернула голову.

– Що?

– Як… як тебе звуть?

– Міра, – усміхається. – Вибач, що не назвалася одразу. Зустрінемося тут ще?

Чомусь моє серце радісно забилося. Я кивнула. Буду рада зустрітися й поговорити… ще раз.

***

Сьогодні писали контрольну. Хтось із однокласників роздавав зошит. Коли йому на очі трапився зошит із підписом «Романюк Катерини», він замислено втупився в нього, а потім розгублено забігав очима по класу. Тоді несміливо поклав його під низ.

Це я зрозуміла потім, коли мені не роздали зошита. Дуже часто таке трапляється. Мене просто не бачать.

На фізкультурі мені не вистачило пари, щоб тренувати пас-передачу з м’ячем. Вчителька не одразу помітила. А потім сказала, щоб я тренувалася зі стіною. Правильно… стіна – найкращий напарник на фіз-ру.

На обід мені забули поставити порцію. Подумали, що нас двадцять вісім у класі… завжди так. І крайньою залишаюся я. А нас і справді було колись двадцять вісім учнів у класі, от лише ще позаминулого року до нас перевелася двадцять дев’ята людина. Але чомусь це я почуваюся цією двадцять дев’ятою… неначе лишньою.

Доки владнали усе з тим обідом, перерва закінчилася. Мені сказали прийти на наступній перерві.

Питається – невже мене і справді все влаштовує?..

Думаю, так. Ці незручності я потерплю. Мені гірше буде, якщо мене усі помічати будуть… тоді буде незручно.

Коли увага прикута до мене, я почуваюся як не у своїй тарілці. А так, трапилася зі мною якась неприємність – ніхто уваги не зверне. Не будуть обговорювати, не будуть сміятися… мені ж краще.

І голос у мене тихий. І звикла я поводитися скромно. Не пристосована я до загальної уваги…

Тому, ні, не хочу я, щоб мене стали помічати й запам’ятовувати. Якщо щось і станеться, то одразу усі забудуть. Я можу на рахунок цього не хвилюватися.

І спати на уроках…

Вона сказала, що я виглядаю так, неначе я належу до іншої реальності. Така… відсторонена від людей. Часом, я і справді так себе почуваю. Неначе я знаходжуся десь у паралельному світі, а моє тіло помилково опинилося тут. Інші люди мені чужі. Я не можу знайти з ними спільної мови. Та я й не надто умію розмовляти, чи як це сказати… коли намагаюся заговорити, мене затьмарює галас довкола. А ще я не можу підібрати потрібних слів. Вони губляться…

Не знаходилося ще такої людини, яка могла б зі мною вільно говорити. Зі мною, мабуть, важко знайти спільну мову. І я переважно люблю слухати… тоді утворюється незручна тиша. Співрозмовник думає, що я не хочу підтримувати розмову. Так, зі мною важко спілкуватися… можливо, тому, що я десь витаю у своїй реальності?..

Тому легше зі мною просто не говорити. Легше мене не помічати.

Зі мною ще ніхто вільно не говорив… окрім Міри.

***

– Що у тебе за ім’я таке? – поцікавилася я наступного вечора.

Ми знову зустрілися. На цьому ж самому мосту. У цьому ж самому місці.

– А що таке?

– Не зустрічала раніше такого… від чогось скорочення?

– Та ні, здається. Це повне.

Як і все інше, ім’я також дивне. Біловолоса задумливо усміхнулася.

– Здається, має походження від «міракл» – чудо. Але думаю, це тут ні до чого…

– Зрозуміло, – я замислилася. Хотілося більше дізнатися про цю дівчину. – Ти… десь навчаєшся?

– Хм… ні, – вона грайливо заусміхалася. – А ти у старшій школі, так?

– Угу… одинадцятий клас.

– Як навчання?

– Нормально…

– Які відносини з однокласниками? Друзів маєш?

– Ні.

– Чомусь я так і думала… ти виглядаєш дещо одинокою.

– Справді?.. – я розгублено глянула на неї. – Невже я справді так…

– Трохи. Та не думаю, що у цьому є щось… погане. Звісно, друзів мати треба. Але… іноді краще їх не мати, аніж вважати за друзів тих, хто насправді ними не являється.

Я гмикнула. Поняття дружби для мене взагалі було… невизначеним.

– А ти? Маєш друзів?

– Я?.. – Міра чомусь засміялася. – Можна сказати… але я не часто з ними бачуся. І час від часу все одно почуваюся самотньою. Іноді… немає навіть з ким поговорити.

Я секунду промовчала.

– Але ж зараз, – повільно говорю, – але ж зараз ти говориш зі мною. І… здається, тобі не склало проблеми тоді зі мною заговорити. Хоча, це було раптово і несподівано… і трохи дивно. Але ти тоді чомусь зі мною заговорила.

– Просто ти тоді виглядала такою замисленою та самотньою. Прямо як я, – вона заусміхалася. – От я і не стрималася… тобі ж також немає з ким поговорити?

Вона мала рацію. Часом хочеться поговорити… але часто немає з ким. Тоді я придушую ці почуття роздумами наодинці. Говорю сама з собою. Неначе божевільна… та я просто була самотня.

Була.

***

Поняття дружби для мене, як я вже казала, невизначене чітко.

Що таке дружба? Взаємовигідний «контракт» між певними особами? Співпраця з людьми заради якоїсь мети? Щоб просто було, з ким провести час? Щоб було, до кого звернутися у важкі часи? Щоб було, у кого попросити допомоги? Чи… просто щоб було?

Усі мої однокласники з кимось тусуються. Хтось по двоє. Хтось по троє. Хтось у більших групах. Вони розмовляють, сміюся… допомагають одне одному. Часто хлопці посилають свого друга, щоб він їм купив снеків у буфеті. Дівчата разом ходять у туалет… та в чому прикол? Щоб щось обговорювати? Щоб не було нудно?

Та загалом, одному не так і погано. Навіщо тоді ця дружба?..

– Ходімо разом? Я сама не хочу…

– Та ні, я не зможу.

– Але чому? Ми ж подруги!

Аргумент? Для цього потрібна дружба? Для того, щоб кимось користуватися за підставою «дружба»? Для того, щоб маніпулювати людьми? Спершу ти проводиш з ними час, даруєш гарні слова… а потім вимагаєш чогось для себе. Ти даруєш другу подарунок, нібито вітаючи його зі святом, а сам же чекаєш чогось взамін. Чому люди завжди так чинять?.. Дружать, аби отримати потім щось для себе… якусь вигоду.

Така дружба мені не потрібна точно. Адже я не потребую нічого від інших людей. А це призведе до того, що лише мене одну будуть використовувати під причиною «друг».

– Міро… ти сказала, у тебе є друзі. Які вони? Яка між вами дружба?

Вона не відповіла одразу. Дивилася кудись далеко, а тоді перевела погляд на мене:

– Скажи, а ти колись взагалі мала друзів?

– Та ні…

– Хм… то ти не знаєш, що означає дружба?

– Ні. Хоча, здогадуюся, спостерігаючи за іншими. Багато хто з моїх однокласників дружать між собою.

– Я тобі, можливо, відкрию секрет – вони також не знають, що таке дружба. Збоку виглядатиме, що вони дружні, але насправді усе може бути не так. І вони поняття не мають, що таке справжня дружба.

– То… що ж таке ця справжня дружба?

– Була би я в школі, то сказала би, що це якесь почуття до близької тобі людини, заради якою ти ладен щось робити, не чекаючи чогось взамін. Але ж насправді… – вона замріяно глянула на місто, – це не зовсім так. Адже таких людей дуже мало, які роблять щось, не чекаючи від інших нічого. Все одно ми про це думаємо. І навіть друзі одне одному допомагають, сподіваючись, що й інший його колись підтримає, це так. Але… зазвичай дружать не заради цього. Дружба – не зобов’язання.

Одразу виникало питання – а що ж тоді? Навіщо тоді люди дружать? Хіба не заради взаємовигоди? Хіба не заради того, щоб було чиєсь плече, на яке можна спертися у важку хвилину?..

– Для мене друзі це люди… зі спільними інтересами. Коли вони разом проводять час, а він пролітає зі швидкістю світла. Коли ви можете розуміти одне одного і без слів. Коли перебуваєте на одній хвилі. Про дружбу не можна просити, ні… вона виникає сама собою. Коли ти з людиною… неначе в одній реальності, відірвані від усього світу.

Ці слова змусили моє серце забитися гучніше. І мені хотілося глянути на світ по-новому. Невже…

Невже існує якась така людина, що належатиме до моєї реальності?

– Ось, що для мене дружба, – Міра заусміхалася. – Звісно, добре, якщо на цю людину можна покластися у важкий для тебе час. Але це не обов’язково. А якщо ця людина для тебе друг – вона сама запропонує допомогу. Ось…

– Зрозуміло… – лиш змогла вичавити із себе я.

Слів не залишалося. Настільки я перейнялася словами дівчини, що…

– Тепер я хочу знайти людину зі своєї реальності.

***

Я тиха. Я непомітна. Іноді виникає таке тривожне відчуття… ніби я не існую. Люди не помічають мене. Чи то випадково, чи навмисне… але це неприємно, визнаю. Хоча я переконувала себе, що у цьому лише плюси, глибоко в душі я хотіла, щоб хоча би хтось один обернув до мене голову, заговорив.

Хоч хтось…

«І невже не хочеться щось змінити?..»

Хочеться… та чому я тоді сказала «ні»? Глибоко в душі я все ще почувалася самотньою… але не тепер.

– Міро, а ми можемо бути друзями?

Я думала, вона одразу щось відповість. Або хоча би загадково усміхнеться, як завжди… але її обличчя чомусь посмутнішало.

– А ти як думаєш? – запитала вона.

– Я… не знаю, – я все ще була спантеличена її реакцією. – Вибач, це питання вирвалося саме по собі. Просто… з тобою так добре спілкуватися. Я не почуваю себе не у своїй тарілці, як при спілкуванні з іншими людьми. Якщо вважати, що я знаходжуся десь в іншій реальності… то ти змогла знайти шлях до неї. Якось. Не знаю.

Чомусь стало ніяково. Чи то соромно за свої слова. Випалила, не подумавши…

– Усе гаразд, – Міра усміхнулася. – Якщо так… то думаю, ми могли би бути друзями.

На мить я зраділа, на душі стало легше.

– Але… – продовжила повільно вона. – Скоро мені доведеться покинути це місце. Можливо, ми більше й не побачимося.

Тоді усе обірвалося.

– Чому?..

Чому зараз? Чому тоді, коли я лише змогла вперше… мати друга. І чому вона каже, що ми більше ніколи не побачимося..?

– Не хвилюйся за це, – Міра знову усміхнулася, неначе намагалася заспокоїти мене. – Пам’ятаєш, я питала, чи маєш ти якесь бажання?

Так… але до чого тут це? Я все ще була спантеличена, тому не відповіла.

– Я дозволю собі вибрати за тебе, гаразд? Не сумуй за мною, – вона пильно глянула мені в очі. – І я не буду. Але буду знати, що десь там, у далекій іншій реальності у мене є гарний друг… з яким я гарно провела час за розмовами.

– Угу…

***

Було сумно усвідомлювати, що я ніколи її не побачу. Міра… вона справді була якимось чудом. І наші розмови… поза реальністю. Я тоді втрачала лік часу. Добре було з нею… мій перший друг.

Я сиділа за партою, опустивши голову. Хотілося спати… ні, поринути в іншу реальність. Якби ж так можна було спілкуватися з Мірою на відстані… чому я не здогадалася спитати у неї номер телефону? Точно… можна ж було б так спілкуватися, ми у якому столітті живемо?

Але чомусь мені здавалося, вона не має ні телефону, ні акаунту соцмережах… вона ж дивачка. І якби мала, сама би у мене поцікавилася на рахунок цього, а не казала би мені, що ми ніколи не зможемо побачитися…

За звичкою я ввечері приходила на те місце. Але Міри не було…

Так минула тепла осінь, прийшли холоди. У школі закінчився перший семестр, але мені якось було байдуже до цього. І було байдуже до святкового настрою довкола… я все ще марила думками про Міру, хоча вже стільки часу минуло…

Тепер я вже сумнівалася, чи не примарилася вона мені.

За вікном сніг. Я знову сиджу за останньою партою, схиливши голову на парту. На мене знову ніхто не звертає уваги, довкола шум… лунає дзвоник, заходить класний керівник. Я навіть не підіймаю голови.

– У нас нова учениця, – чую. – Прошу.

Це дивно переводитися на другий семестр в одинадцятому класі… та нехай. Хвилює лише те, що єдине вільне місце – біля мене. Та, я думаю, навіть сидячи біля мене, вона мене не помітить. Заведе собі подруг і буде з ними тусуватися.

– Я переїхала із сім’єю нещодавно, – це був тихий дівчачий голос. – Звати мене… Кіра.

Як? Спершу мені почулося інше ім’я… я аж підняла голову. І зустрілася з нею поглядом. Вчителька запросила її сісти, вказавши на мою парту. Не сказала би я, що вона виглядала якось цікаво чи дивно, але…

– Привіт, – вона заговорила до мене. – Сподіваюся, ми подружимося.

– Ага…

Дівчина усміхнулася. І щось у цій посмішці було мені знайомим…

І я також сподіваюся, що ми подружимося. Нехай і Міру я більше ніколи не побачу, нехай вона уже в минулому, але я відчуваю – ця новенька також особлива. Моя людина. У моїй реальності.

Кінець.

© Juli Pencil,
книга «Розмови поза реальністю».
Коментарі