Химера Зеленоока

2019-02-28 21:17:31

Знаєш...

Особисте, Думки вголос

Знаєш, іноді мені здається, що якщо ти про мене забудеш, я розпливуся чорнильною плямою долі, чи розсиплюсь паперовою крихтою, як невідомі чорнові персонажі із невідомих творів відомих авторів, які так і залишись ув'язненими на сторінках ненадрукованих рукописів. Бо мені іноді здається, що ти мене вигадав, хоч насправді все було навпаки. Хоч насправді це ти вийшов з-під мого пера того холодного квітневого вечора, коли на тому кінці дроту мене лаяли за пізню годину, а ми гуртом минали бруківку вкриту вечірньою росою. Тоді я так гостро відчула, як кінчик пера дряпнув сторінку шкіри - і на ній татуюванням закарбувалось твоє ім'я. Такі татуювання не виводить часом навіть Час. От такий каламбур... Можливо, ти написав мене раніше, ніж я тебе, цього я мабуть не дізнаюсь. Мабуть, в твоїй історії я так само несмілива і над міру розумна, а, може і зарозуміла. Дівча, яке прагне довести собі, тобі та рядку інших простих особових займенників, які відіграють значну роль у її житті, що вона чогось варта. Що вона - це не просто чорнило і подрібнене дерево. Що вона - Автор. Мені було б цікаво прочитати в твоїй книзі про себе. А краще, аби ти прочитав мені вголос. Я не сподіваюсь якихось бурлескно-пафосних зізнань, мені просто цікаво, яка я насправді, та, що існує в твоїй уяві. Та, яку ти певно і не згадуєш, якщо немає потреби. Ти помилився - немає тих, кого не можна стирати і переписувати - завжди знайдеться більш доречний образ для контексту. Більш дорослий та менш сентиментальний. Але, знаєш, я справді боюсь, що коли ти мене забудеш я перестану існувати. І моя біда полягає в тому, що зрештою я сама припинила вірити в свою реальність.