Блог
Всі
Знаєш...
Особисте, Думки вголос
Знаєш, іноді мені здається, що якщо ти про мене забудеш, я розпливуся чорнильною плямою долі, чи розсиплюсь паперовою крихтою, як невідомі чорнові персонажі із невідомих творів відомих авторів, які так і залишись ув'язненими на сторінках ненадрукованих рукописів. Бо мені іноді здається, що ти мене вигадав, хоч насправді все було навпаки.
Хоч насправді це ти вийшов з-під мого пера того холодного квітневого вечора, коли на тому кінці дроту мене лаяли за пізню годину, а ми гуртом минали бруківку вкриту вечірньою росою. Тоді я так гостро відчула, як кінчик пера дряпнув сторінку шкіри - і на ній татуюванням закарбувалось твоє ім'я. Такі татуювання не виводить часом навіть Час. От такий каламбур...
Можливо, ти написав мене раніше, ніж я тебе, цього я мабуть не дізнаюсь. Мабуть, в твоїй історії я так само несмілива і над міру розумна, а, може і зарозуміла. Дівча, яке прагне довести собі, тобі та рядку інших простих особових займенників, які відіграють значну роль у її житті, що вона чогось варта. Що вона - це не просто чорнило і подрібнене дерево. Що вона - Автор.
Мені було б цікаво прочитати в твоїй книзі про себе. А краще, аби ти прочитав мені вголос. Я не сподіваюсь якихось бурлескно-пафосних зізнань, мені просто цікаво, яка я насправді, та, що існує в твоїй уяві. Та, яку ти певно і не згадуєш, якщо немає потреби. Ти помилився - немає тих, кого не можна стирати і переписувати - завжди знайдеться більш доречний образ для контексту. Більш дорослий та менш сентиментальний.
Але, знаєш, я справді боюсь, що коли ти мене забудеш я перестану існувати. І моя біда полягає в тому, що зрештою я сама припинила вірити в свою реальність.
12
85
Не дочекаєшся!
Різне, Гумор, Цікаве
- Дивись, не вбийся!
- Не дочекаєшся! - Міхал легко зіскочив з-під стелі, і з гуркотом приземлився на долівку, присівши.
Яра тихо зойкнула.
- Потороча! Наступного разу, як вироблятимеш такі кульбіти, попередь, аби я відвернулась, - Дівчина ображено гмикнула, і повернулась до читання.
- Ярик, не кіпішуй, все буде добре! - Хлопець за звичкою торкнув її плече, проходячи повз.
- Угу, аякже...
- Ти впевнена, що ти цього хочеш? - демон пішов на десяте коло пентаграмою.
- Тричі дишлом вам в печінку, вам люди що, кожного дня душі пропонують, що ви сумніваєтесь: чи брати? - терпіння Яри тануло швидше за віск в ритуальних свічках.
- Та ні, в нас навпаки - дефіцит. - Прадавній заклопотано почухав потилицю, всідаючись навпочіпки. На хвильку задумавшись, він підвів вологі чорні очі на дівчину. - Просто такого прохання я ніколи не чув. Пропадеш же намарно. Він і не згадає, як звали.
- А то вже не ваш клопіт! - рикнула Ярослава. - То по руках чи ні?!
- Яр, уявляєш, я сьогодні руку порізав ненароком, як шинкував цибулю, а кров за десять хвилин спинилась! А зара і того - порізу нема! Дивина та й годі! Стривай... А... Чого ти така бліда? І рука в тебе забинтована? Теж врізалась? Ти обережніше з цим. Нам травми не потрібні... Ну, діставай шпаги...
Яра стояла коло його ліжка вже другу ніч поспіль. Виявилось, що зазіхання на його життя були не лише в рамках стандартного світосприйняття.
Тіні почали набувати інакших обрисів. Дівчина знемоджено опустилась на край ліжка, готуючись до чергової безсонної ночі.
- Ти сама це обрала... Сссама... Ссстраждай тепер... - зловісно сичало довкола.
- Набридли, нечисті. - крізь зуби процідила дівчина.
- Чого ти? Я сьогодні мився. - пролунало над її вухом насмішкувате.
Лагідні і водночас сильні руки вклали її на подушку.
- Будеш протестувати - я тебе, як новонароджену сповию, і роби що хочеш. - Зауважив Міхал, вмощуючись зручніше.
- Ти... Як? Тобто...
- Я в першу ніч реагував так само, але потім вирішив, що загалом не проти твого товариства - аби тільки не висіла наді мною вокзальним ліхтарем. Пожалій себе - твої кола під очима скоро будуть більші за Сатурнові. Схаменись, жінко, я нікуди не дінусь! - останню фразу він примирливо промуркотів їй на вухо, обіймаючи і притискаючи до себе. - Не дочекаєшся!
Книги
Всі
Вірші
Всі
Асимільована муза
Це дівча щоранку ламало собі крила, дивлячись в дзеркало.
Малювало на шкірі гримаси, аби схожою стати на інших.
А вони, ніби в знак протесту, зростались в мороз і спеку,
Не пускаючи в чітко відмірену їй суспільством нішу.
Може бути, що вона просто затуляла тій юрбі сонце.
Або помахи крил по квартирах пускали протяги.
І нажаханий натовп, смішні ватяні правдоборці
Узялися виштовхувати її зі свого потяга.
І скривавленими долонями вона билась у їхні двері,
І благала прости, обіцяючи крил зовсім позбутись,
Добровільно хотіла бути стравою на їх вечерях,
Аби тільки їй можна було на них схожою бути.
Те, чого вона прагла, було справжнісіньким збоченням,
Та вони їй допомогли, як нові і надійні друзі...
Так Людина убила в утробі своє Відродження,
Коли шльондрою стала остання у світі Муза...
23
5
4245
Тобі
З любов'ю тобі, моє сонце...
Тканиною білих фіранок,
Забувши про межі пропорцій,
Вершково-какаовий ранок
Малює хмаринами вірші
На неба безкраїй гладіні.
А пари закохані пишуть
Листи з поцілунків проміння.
Вони долітають, доходять
Щасливим своїм адресатам.
Вони перескакують сходи,
Рвучися нагору пасатом
Щоб якнайскоріш відповісти,
Щоб не застигали в чеканні,
Зірвавши терпіння намисто,
Ті, в кого в легенях кохання...
Назавжди тобі моє сонце...
Листи, і засушені квіти
У чаї. Всі ночі у році,
І зорі, безсонням відкриті.
Всі посмішки, сльози, чорнила
На білому полі паперу...
Всі струни думок, усі сили
Я дивом в конверт помістила.
Слова з кардамоном і перцем,
Душі привідкрите віконце.
Назавжди тобі, моє серце,
Назавжди тобі, моє сонце...
13
3
562
. . .
Холодні квітневі колії. Суворий настінний годинник.
Байдужі скляні метрополії і люди із вогкої глини.
І небо дешеве і марлеве, де хмари розмочені ватяні,
Тяжіє притихлими барвами над міста залізними ґратами.
Папір, помережаний цифрами і стіл ледь помітно подряпаний.
Вночі - міцна кава літрами, вдень - одяг, сумом заляпаний.
І сон - наче та профілактика, у смужечку, телевізійна.
Тривожні поснулі галактики, розбуджені сумнівів зміями.
Слова ненароком і поспіхом. Душа, з нелюбові одружена
З холодним тверезим розумом. Мости між бажанням і сушею.
Серйозні дорослі обов'язки, наївні дитячі щоденники.
Коротка сентеція боязко:
життя - це всього лиш іменники.
12
2
540