«Колись давно, коли ще люди мовою одною розмовляли, існувала магія на землі.  І магічні істоти жили з людьми пліч-о-пліч.  Було укладено угоду між ними, і не пам’ятав ніхто, коли, вона укладалася.  Та завдяки їй не знали люди ні війн ні голоду.  Але спіткало людство нещастя.  Хвороба велика пройшлася, знищуючи все на шляху своєму.  Магічних істот вона не зачепила, і благали люди врятувати рід їхній, бо майже нічого від них не залишилося.  Та в цьому безсилі були магічні, вони з біллю дивились як гине людство.  І коли вже здавалося кінець прийшов, вийшли з легенд давніх три брати, засновники угоди тієї.  Всемогутніми вони були, й з’явилася у людства надія… Та марно вони сподівались, інша ціль у братів була. Вони забрали тих істот у світ кращий з собою й розпочалася за виживання війна. Час йшов, люди давно побороли хворобу, й забули магічні часи. Й ніхто про братів не згадував, а магія легендою залишилась, як легендою колись і була.»

Данні повільно відкрила очі, жінка навпроти з цікавістю слухала, іноді киваючи чорнявою головою.  Дівчинка насупилася, це було щось новеньке.

- І що було далі? – підняла брови психотерапевт, щось швидко записуючи у свій зошит. Данні не відповіла втупившись на білу стіну навпроти.  Вона була ідеально гладка і…

-Це доволі цікава історія, - перебила її думки жінка. – Ти сама її вигадала?

Дівчинка перевела свій погляд на людину, яка називала себе Вероніка Тсаіна, і гадала що вона гарний лікар. 
Та сиділа на єдиному м’якому кріслі у порожній кімнаті з веселим виразом обличчя і дивилася на неї.  Данні відчула непідробну цікавість якою струменіла жінка, здається їй таки знайшли лікаря, якому реально цікаво працювати з нею.  Дівчинка намагалася контролювати вираз свого обличчя, але верхня губа все одно підскочила виказуючи відразу.  Людина знаходилася у її кімнаті занадто довго, ці нудотні створіння дратували її навіть більше ніж лісові феї.  Вероніка це помітила, і зітхнула.

- Невже тобі не подобається наша розмова? – трохи глузливо проказала вона. – Як на мене, у тебе дуже гарно виходить розповідати казки. 

Данні відчула як швидко підіймається гнів, руки самі стиснулися в кулаки. – Схоже на те, - загрозливо прошипіла дівчинка, але в комплекті з тоненьким дитячим голосом, це прозвучало скоріше кумедно.  Вочевидь жінка теж так подумала, тому лагідно посміхнулася, і поплескала Данні по білявій голівці.  Це було вже занадто.  Дівчинка підскочила, її тоненькі руки, на диво сильні, зімкнулися на горлянці, захопленої зненацька Вероніці.  Зошит випав з її рук, вона почала вириватися, але швидко здалася, намагаючись хапнути ротом повітря. Здивування, страх. Данні вдихнула їх гострий аромат.  Давно вона не куштувала таких смачних емоцій. Вона відчула приплив бажаної  енергії, вона може знову…

- А тепер спочатку, - дівчинка доторкнулася губами до чола психотерапевта, та здригнулася і застигла.  Данні потягнулася, її губи розпливлися в задоволеній усмішці. Дівчинка нахилилася і підняла зошит, вирвала з нього декілька сторінок, які свідчили про те що сеанс вже пройшов.  Потім десять хвилин погуляла свідомістю бідної жінки. Виявляється Вероніка лише закінчила університет і її відразу взяли на стажування у одну з найбільших психлікарень, вона була її першою пацієнткою.  Як негарно вішати на дівчину такі обов’язки.  Повернувши зошит у руки Вероніки, Данні ніби нічого не сталося усілася на твердий стілець.   Потім позіхнула, гарненький буде день.

Вероніка здригнулась, вона щойно зайшла у кімнату до однієї з найскладніших пацієнток.  Усі наввипередки казали що та психопатка, але вона побачила лише тендітну дев’ятирічну дівчинку, з білявим волоссям і великими сірими очима. Вероніка відкрила зошит і записала ім’я дівчинки.  Данні Френеза, вона сиділа навпроти неї і задумливо посміхалася.  У записах її попереднього лікаря було сказано, що окрім основної проблеми, дівчинка часто заглиблюється в себе і розповідає якісь нісенітниці.  Отже.

-Привіт, -  весело почала вона, - Мене звати Вероніка Тсаіна.  Може розповіси мені щось цікаве?

Дівчинка ніяк не відреагувала. – Чи може щось про себе? – продовжила жінка.  Данні втупилася у неї. Здавалося її очі дивляться у твою душу, навіть не так, вони заглядали у її свідомість, у самий центр її буття.

-Добре, я розповім, -  замогильним голосом сказала дівчинка. – Колись давно, коли ще люди мовою одною розмовляли, існувала магія на землі… - співуче почала Данні.  Раптом Вероніку як струмом вдарило, вона вже чула це… - жінка опустила очі. Ефект Дежавю – розсинхронізація мозку, здається так це називається.  Її погляд впав на зошит, поміж сторінок стирчав маленький клаптик паперу, ніби вирвали декілька сторінок.  Вероніка підвела погляд.  Данні весело посміхалася та в її очах стояла лють.

«- Вони ще не закінчили, - пролунало у її свідомості. – Вони повернуться і закінчать розпочате, слабких буде знищено.»