Вітер свистів у вухах, очі сльозилися, велика чорна папка боляче стукалася об бік.  Карі щодуху бігла до великої скляної будівлі.  «Аби встигнути, аби тільки встигнути» - крутилося в голові.  Вона знову зачиталася і загубилась в часі.  Якщо вона не позбавиться цієї звички,  то про коледж вона може і не мріяти.  Звичайно з такими малюнками, їй будуть раді будь де, але їй було потрібно тільки у Академію Творчості.  Карі загальмувала перед пішохідним переходом.  Нервово переминаючись з ноги на ногу, вона чекала слушного часу що б проскочити між проїжджаючими машинами.  Академія творчості, була мало не єдиним навчальним закладом у світі, у якому можна було робити усе що заманеться, і при цьому тебе будуть поважати.  Дівчина швидко перебігла дорогу, і поглянула вперед.

-          Та ви знущаєтесь! – видихнула вона.  По той бік дороги здавалося, що до ресепції п’ять хвилин, але зараз виявилося що будівля знаходиться на іншому боці, довжелезного моста.

Якщо вона не встигне…  Ні, Карі закрила очі.  Академія Творчості це наймасштабніший проект останнього століття.   Туди добираються найталановитіші і творчі люди з усього світу.  Кожен рік, туди надходять заяви понад дев’ятисот вісімдесят семи тисяч студентів.  З них, туди вступають тільки три сотні. Їй вдалося потрапити у п’ятисотку, і якщо її взагалі занесло у це місто, вона не має права програти, просто запізнившись на останній тест.  Дівчина щодуху побігла доріжкою, яка тягнулась вздовж моста. На щастя заняття з легкої атлетики у дев’ятому класі не пройшли дарма, вже через сім хвилин вона була на іншому кінці.  Дівчина зупинилася перевести дух, і раптом побачила що на перилах моста стоїть якийсь хлопець, розвівши руки і сумно дивлячись у хмарне небо.  Карі і так була знервована, а побачивши таку картину їй стало зовсім погано.  В два стрибки вона подолала відстань між ними, і мертвою хваткою вчепилася у ногу хлопця. - Стій, не роби цього!

Незнайомець перевів на неї здивований погляд, потім легко зістрибнув з перил.

-          Тобі треба допомога? – поцікавився він. – Ти виглядаєш знервованою.

Дівчина повільно видихнула, здається хлопець не збирався накладати на себе руки, і це було вже добре. – Ні, вибач, - помотала головою Карі. – Я просто перехвилювалася. – дівчина розвернулася, і швидко закрокувала у напрямі до скляної багатоповерхівки.

-          Зажди, - гукнув її хлопець.

-          Ні, я поспішаю, - дівчина стрибнула на ганок головного входу, через прозорі двері було видно довжелезну чергу до реєстрації. Карі поглянула на наручний годинник.

-          Тест починається за п’ять хвилин, - пролунав над вухом голос «суїцидника», - Ти запізнилася.

Карі обперлася головою об  скло. Це був кінець.

За спиною почувся смішок.- Якщо хочеш я можу показати тобі шлях через чорний вхід, - видав хлопець. – В подяку за те що «врятувала», - вишкірився він.

-          Було б не погано, - пробурмотіла дівчина, сподіваючись що хлопець не знущається, і у неї все ж таки є шанс.

-          Тримай, - він дістав з кишені куртки пластикову картку.  – Це мій особистий пропуск, зараз зайдеш у сині двері, там сходами на третій поверх, далі зорієнтуєшся.

-          То тебе Фезер звати, - пробурмотіла Карі розглядаючи картку.  – Найкращий студент року.  Але я гадала що…

-           Я раджу тобі поквапитися. – хлопець розвернувся, і насвистуючи п’яту симфонію Бетховена, попрямував до головного входу.