Тіло охоплював жар, в грудях жваво калатало. Чоловік владно притиснув мене ззаду, так, що я відчував усю міць його тіла.

— Відпусти, — тихо говорив я.

— Думаєш, так просто візьму і відпущу? — чоловік явно отримував задоволення від влади наді мною. — У мене є краща ідея, — все продовжував він. — Передчуття, адреналін на максимум й солодке вдоволення… — він шепотів це з якоюсь дивною інтонацією. — І я можу подарувати ці відчуття. Хочеш?

Хочу-хочу-хочу. Внизу тягуче пульсувало. Його долоня жадібно стискала мої сідниці. Іншою рукою він тримав мене, але я більше не боявся — навіть якщо відпустить, то не втечу, бо хочу і далі відчувати, як вибагливо, але досі стримано, ковзає сідницями його долоня, опускається нижче, під них, й розсуває мої стегна. Він проводить вздовж члена, від основи до голівки. Навіть крізь тканину штанів й білизну яскраво відчуваю кожен дотик, відповідаю важким глибоким диханням. Він пестить мене так ніжно й лагідно, але водночас відчутно, вміло. Його гаряче дихання лоскоче шию, від цього шкіру вкривають сироти. Більше не можу стримувати власний стогін, а триматися на ногах стає важче. Відчуваю звільнення — чоловік більше не тримає мене рукою — тепер він пірнає під куртку. Кінчики пальців від низу живота й до шиї вимальовують химерні візерунки, поки мене огортають все нові й нові хвилі сиріт. Аж тоді пальці стискаються на смочках, а інша рука вправно пірнає під резинку штанів та повільно, дражнячи, витискає з мене краплини змазки і я відчуваю, що ось-ось мене стисне солодкий, бажаний спазм.

— Хочу тебе, — шепочуть його гарячі вуста і я більше не витримую.

Я не одразу розумію, чому білизна й старенький плед стають липкі, й чому мені так солодко, так спрагло. А тоді прокидаюся остаточно. Срань господня, що це було?! Як шалений витираю власний липкий бруд. Як я міг таке виснити? Я не знаходив місця цілий день. Всі думки, та геть усе було прикуте до дурного, неправильного сну. Завжди знав, відчував, що я не такий хлопець, як інші. Але це занадто. Навіть для такої помилки, як я.

Ще й шлунок зрадницьки виспівував оди пустому холодильнику. На столі ж випита пляшка й крихти від чорного хлібу, шкірки від сала — закуска вчорашніх батьківських «колег». Навіть картоплі посмажити немає. Але це звично, це зрозуміло — це правильний порядок речей. Тоді як думки про сон… чорт.

Поки старі спали, я швидко виправ під холодною водою білизну й постіль, розвісив на балконі. Більше тут робити нічого. А чим далі я залишався на одинці з думками, тим вони ставали гучніші. Треба було піти, вивітрити з голови бзик.

Але й після годинної прогулянки нічого не змінилося. Навіть стало гірше: я отямився, коли дійшов до тієї самої зупинки. Згадавши вчорашній вечір, всю ту каламуть, що встигла відбутися, й те, як він мене притис… Аж зашарівся, дурний. З нахабних думок мене вирвала маршрутка, що саме підʼїхала. З неї легко вискочив Діма. Побачивши мене, він одразу привітався. Ми потисли руки.

— Розказуй, як сам, що ви вчора, не побилися хоч?

— Точно до навпаки, — на мою не веселу відповідь шлунок видав власну тираду. Діма звик, що я постійно голодний. В дитинстві його мати часто передавала через хлопця пампушки, млинці чи ще щось для мене. Можливо б передавала і зараз, та вона пішла від них. Знайшла іншого чоловіка. Проте яка вже різниця.

— Ходімо, певно, — каже ліпший друг. — Договоримо вдома. В мене там суп курячий, — Між іншим, додає хлопець.

І я не маю наміру відмовляти.