Я сиджу на пустій зупинці та плюю під подерті кеди. В роті страшенно сушить, а щока темнішає фіолетовою плямою. Кончений день.

Моя обриганська компашка, братюні, з якими я щовечора під падіком дудлю аж ніяк не апельсиновий сік, цього разу, замість підтримати, обійшлися зі мною, як з паршивим кошеням: відкинули, немов ссане ганчірʼя. Хоча це аксіома. Моє життєве кредо — нікчемне лахміття, лайно, місце якому у вигрібній ямі. Я знав це змалку. Батьки так і казали: «В цьому домі твої лише шмарклі під носом, тупориле хлопчисько!», «Знову вилив всю горілку? Тебе потрібно було об штору витерти вчасно!», «Знай своє місце, вишкібку!»

І я чудово знав, де саме це сакральне місце — під падіком, близенько переповнених смердючими відходами баків.

Коли різав обличчя холодний, гострий вітер, а з водостоку лилася потоком дощова вода, або в січневі морози, в тонкій, зношеній куртці та драних капцях, я стояв під навісом підʼїзду, бо більше не було де. Батько періодично перевіряв, чи не прокрався я нишком на верхні поверхи пересидіти покарання в теплі.

Ось так, під авторитетом родини й завдячуючи рокам відточеної методики виховання, я знайшов як своє місце, так і себе. Постійно слухавши у свою адресу те, що чув, я щиро повірив цьому. І коли став дорослішати, не дивно, що в геометричній прогресії розширювала обʼєм моя справжність — з малого лайна, впевненими кроками, я дійшов рівня великого гівнюка.

У свої вісімнадцять мав досвід перебування за ґратами по хуліганці, повістку до суду й штрафи за розпиття алкоголю у громадських місцях. Ха-ха, три рази! Я плюю на закон точнісінько так само, як держава з громадою плює на мене: з високої дзвіниці. Суди, пʼятнадцять діб чи повістки аніскільки не зупиняли мене й в жодному разі не повпливали на краще. На власному прикладі я показую, що проходячи недалечко подібного мені лайна, складно в нього не вступити, не забруднитися чи не пропахнути смородом. Відібрати телефон у порядного чоловіка чи поцупити гаманець з сумочки нафарбованої панянки? Легко й залюбки. Ціловані в дупу ніколи не заслуговували на мою повагу. Власне, як і я на їхню.

Проте сьогодні справа пішла не як зазвичай. Навіть найкращий друг добряче втулив по пиці за те, що я, бачте, вирішив відібрати скрипку в якоїсь кралі. Я і в думках не мав пальцем торкатися дівки. Мені потрібна була лише скрипочка.

Пізнього вечора мадам дзвінко цокала підборами. Вона не могла не привернути увагу всієї компанії. Мене цікавив лише вміст футляра, тому, по накатаній, залякав її своїм «метеликом». Ще б хвилька і футляр був мій, але все зіпсував Микола. Він підлетів, як скажена фурія (був накурений, ще й літр пива по крові гуляв) — чувак схопив білку. Йому здалося, що дівчина — колишня, яка пішла від нього до «мажора».

— Ти блядь, падка на гроші! — лаявся він до дівчини з футляром, а тоді вписав тій добрячого ляпаса — вона не втрималася на ногах. Я ж випав в осад і не знав, що робити. Зізнаюсь, я не чекав такого повороту, тому застиг. Але ж і дурень.

На ґвалт підлетіли інші. Ніхто нічого не розумів, швидко почалася метушня, здійнявся кіпіш, що переріс у бійку, в якій свої гамселили своїх. Дісталося й мені. Причому від кращого друга. Саме він вступився за дівчину й допоміг їй встати, прийти до тями, й, певно, пішов проводжати потому. Проте не забув врізати. Для профілактики. Хто знає, що в нього було на думці. Можливо зачеплене відчуття справедливості щодо слабшої. Не вважаю жінок слабшими, «всі різні — всі рівні» — читав я на паркані. Отже, й грабувати можна всіх однаково — ось воно справжнє рівноправ’я.

Інші швидко підхопили ідею скинути напругу відомим методом: ще пара стусанів, болючий удар у живіт з ноги — і я впав на землю. Можливо все закінчилося б переломом ребер, але сирена поліцейського авто не забарилася й ватага швидко розбіглася геть, забувши про мене. Я ж відповз за кущі та там і перечекав, коли патрульні зникнуть. Ще не вистачало трапитися їм на очі.

Додому повертатися не хотілося, не тягнуло. Я відчував, що там не стане краще, а на душі було так тоскно. Пиво на голодний шлунок дещо мене повело, я легенько спʼянів. Сильно хотілося їсти; хоч би ложку гарячого, чи пиріжка, та хоч шматок хліба. А мені так і не вдалося нічого вполювати, щоб збути знайомому та на отримані гроші прогодуватися.

Я встав, обтрусив одяг й поплентався хоч кудись. У роті сушило, думки плуталися, а я продовжував імпровізовану прогулянку нічним містом. Віддам належне — спустошені від людей вулиці мають свій шарм. Ліхтар з розбитим плафоном, який продовжує світити, й навіть більш яскраво від інших, привертає мою увагу. Чому розбили саме цей, а не наступний чи попередній? Навіщо взагалі псувати те, що є корисним? Хіба якщо зіпсований сам, то і все довкола має бути рівним тобі. Розумію.

Згодом я просто втомився тинятися без мети й вирішив сісти на першій-ліпшій лавці. Такою стала та, що на одній з пустих, обліплених з усіх боків у вицвілій і новішій рекламі, зупинці. Там я чекав. Сам не знаю на що, бо точно немає на кого.

Я дотягував недопалок, що знайшов недалеко смітника, плював під кеди, й вже думав повертатися. Спати хотілося до неможливого. Коли на протилежному боці траси зупинилося авто. Весь транспорт майже зник. На вулиці нікого, тільки віддалено працював цілодобовий кіоск.

Я вирішив, що мені нарешті пощастило: в того чоловіка, який вийшов з салону, точно щось мало бути: телефон, годинник, готівка… Рій думок та відчуття скорої наживи наповнили тіло азартом, а адреналін розливався до кінчиків пальців. Ще трошки й мені може пощастити.

Я швидко перейшов через дорогу й наблизився: чоловік ходив коло автівки та намагався до когось додзвонитися, але марно — відповіді не було.

— Дозвольте попросити цигарку, — звернувся я, а сам будував сценарій подальших дій. Той навіть не глянув на мене, лиш спокійно дістав пачку “Parliament Super Slims”, вправно розкрив однією рукою, тоді як іншою все ще тримав слухавку, з якої тягнулися гудки.

Чоловіку на вигляд було близько тридцяти, навіть менше; вищий, дещо ширший в плечах. Але хіба це могло зупинити «всесильного» мене?

— Безмежно вдячний, — я показово поплескав долонями по кишенях спортивок. — Не маю чим підпалити.

І чоловік, притиснувши плечем телефон, поліз в кишеню за запальничкою, тоді як інша його рука все ще тримала пачку.

Скажу відверто, будь я на місці чоловіка й зустрінь подібного мені на вулиці, не дав би такому запалити: лиса голова, неохайний вигляд, запах пива та ще купа прикмет, які так і кричать: «Бидло, гопота, обходити стороною!», а він, бач, щедра душа. Навіть трохи ніяково. Хоча нічого подібного.

Носаком прудко вибиваю телефон із його рук, одночасно рвучко розкриваючи «метелика». Коли у твоїх руках навіть простий ніж, кожне слово стає більш вагоме, тебе слухають й роблять те, що скажеш, аби тільки вберегти свої дорогоцінні життя та натерті пахучим милом дупці.

«Діставай гроші, знімай годинник і куртку, якщо не хочеш, щоб цей чарівний «метелик» зробив чмок в пупок», — ось це я мав сказати й отримати, що хотів. Але я багато чого не врахував. Давно нічого не їв, тіло було втомлене, виснажене алкоголем й бійкою до цього. Чоловік вправно відбив своєю ногою мою, схопив та сильно стиснув зап'ясток лівої й за неї ж скрутив руку, притиснувши мене обличчям до автівки. Рухатися стало нестерпно боляче, а чоловік налягав всією масою тіла.

— Боляче, пусти, — просичав я крізь стиснуті зуби.

На це він схилився й прошепотів на вухо:

— Я тобі, мала паскудо, шию скручу, як курчаті. — Тіло охопив жар і серце забилося в рази швидше. — Ти справді подумав, що зі мною вигорить? — я почув, як він усміхнувся, випускаючи повітря крізь ніс. — Не пощастило тобі, хлопче.

І це правда — мені геть не щастило останні вісімнадцять років. І ось апогей. А може кінець?

— Відпусти, — тихо говорив я.

— А чому я маю тебе відпускати? Ти хотів мене пограбувати, погрожував ножем, — я не бачив, але відчув, як цей бугай кивнув головою в сторону розкритого «метелика», що тепер лежав на асфальті трохи далі від нас. Цей громило вибив його з рук, коли скручував. — Думаєш, я так просто візьму і відпущу? — він явно отримував нездорове задоволення від своєї сили наді мною. Або ж мені так здалося?

— У мене є краща ідея. — Все продовжував чоловік. — Ти ж чудово знаєш відчуття злочинця? Передчуття, адреналін на максимум й вдоволення, спад напруги, солодке відчуття влади над кимось. Знайомі, приємні відчуття, так? — він шепотів це з якоюсь дивною, лихою інтонацією.

— А я можу подарувати нові. Хм, можливо відчуття жертви? — він замовкнув на мить. А по тому додав:

— Повір, різноманіття емоцій піде тобі на користь.

Я не одразу допетрав, про що мова. Аж раптом стало геть недобре. Здалося, він опинився ще ближче, притиснувся куди відчутніше, а його вільна рука торкнулася мого заду. І тут я не на жарт злякався. А він додав:

— Я ще й на камеру це зніму. Викладу в інтернет. Як думаєш, твоїм знайомим сподобається відео, на якому ти смокчеш аж ніяк не льодяник? Як вони ставляться, скажімо, до півнів, га?

Я б міг пручатися, але завмер, через страх не міг рухатися. Ритм серця нагадав похоронний марш. Світ здався нереальним, неначе я бачив його через брудне скло. Під горло підступила нудота, й перші пориви дали чоловіку зрозуміти, що варто відступити. Я більше не відчував його тиску. А тоді тіло скорив спазм. Я зігнувся й мене вирвало залишками пива, проте жодного полегшення, ставало тільки гірше. Спазми розігралися, були болючі, немов вивертали нутро. А потім блювати стало нічим крім жовчі. Протягом всього часу, виродок стояв поруч. Сподіваюсь, йому буде гидко мене торкатися. І він дійсно не поспішав продовжувати. Натомість я зігнувся на колінах й благав шлунок не вивернутися остаточно.

— Чому я досі продовжую жити? — тихо спитав я у себе.

Заради чого тримаюся? Чому постійно намагаюся вижити попри нестерпність життя? Щоб що?

Не знаю, чи бугай міг почути моє ниття, але здалося, він відійшов на декілька кроків, відчинив салон і почав щось шукати.

— Ось, тримай, вмийся, — чоловік сів навпочіпки щоб порівнятися й простягнув пляшку з водою. — Можу відвести до лікарні, якщо геть зле.

А що таке те «зле»? Це гірше, ніж зазвичай? Чи це лише короткий стрибок амплітуди під назвою «стабільно хріново»? Я ледь не дійшов гіршого подумки: до приниження й повного зламу. Остання крапля. З його легкої руки.

— Ти злякався і через це тобі стало погано? — немов, між іншим, запитав він.

Сам не знаю чому, я кивнув у відповідь.

— Слухай, я не хотів, щоб було аж так. Думав легенько налякати. Я б нічого не зробив тобі, правда. — Чоловік досі простягав пляшку, вже без кришечки. — Це не в моїх інтересах.

— Звідки мені знати твої інтереси? — я скористався безоплатною послугою, вмився та трохи попив. Шлунок точно здивувався, бо вода — то останнє, що туди потрапляє. Стало краще, свіжіше, проте і на вулиці було досить холодно. Мокра шкіра швидко мерзла, а ще, я почав ловити дрижаки через відхідняк. Мене реально колотило. Я підвівся, витерши рукавом куртки мокрий рот.

— Ну знаєш, я теж не відчув абсолютного задоволення від твого недопограбування й погроз, — він невесело посміхнувся, ледь піднявши кутики губ. І я упіймав його погляд.

Чоловік уважно вивчав мене. Придивлявся до кожного руху, жесту. Чогось мені стало ніяково перед ним. І ніяково не через свій вчинок, а через зовнішній вигляд. Стало соромно, що я ось такий, тоді коли він ОСЬ ТАКИЙ. Красивий, гарно вдягнений. І від нього весь час віяло приємним, акуратним парфумом. Тоді як від мене — сумішшю гіркої блювоти й перегаром. Що тут скажеш, наречений.

— Дозволь, я тобі розкажу одну цікаву історію, — казав він схиляючись до «метелика». — А це, — гидуючи, чоловік кинув ніж, той полетів далеко від нас, — пошукаєш потім. І, сподіваюсь, не знайдеш.

— Ніж не безплатний так то!

Звідки в мені зʼявилася аж така сміливість? Чоловік засміявся й вів далі:

— Мені здається, що в тебе не все втрачено. Можливо буде користь послухати те, що я хочу розказати.

— Ну валяй, — заявив я. А що ще мені казати?

Сумніваюся взагалі у всьому, про всяк випадок нікому не довіряю, але, сука, заінтригував.

— Знаєш недобудову в центрі?

— Вона там скільки себе памʼятаю, а що?

— Поїдемо на ту вулицю, розкажу.

Єбать мій лисий череп, а куди мені ще поїхати з тобою?

— Дядя педофіл, непереконливо заманюєте жертв у своє лігво, — певно стрес якимось чином впливає на почуття гумору. Бо мені не до тупорилих жартів. Але вони самі ллються в такі моменти.

— Маєш рацію, — знову посміхається.

— Про PDF-файли?

Та замовкну я чи ні? Такі дурниці іноді мелю.

— Про власну безпеку, — серйозно каже чоловік. — Їхати з незнайомцем хтозна-куди така собі думка.

На декілька секунд він замовкає. А тоді каже те, що краще б не казав.

— Просто тут набльовано й запах…

Я провалююсь крізь землю через 1, 2, 3.

— … тому краще хоча б сядьмо в авто. Можеш не зачиняти двері зі своєї сторони, щоб не відчував дискомфорту поряд. А я вийму ключі, тому авто точно ніяк не заведу й не повезу тебе у свою «темну вежу» нудьгувати дні в компанії дракона.

— І хто ж дракон у твоїй метафорі? — куди котиться ця розмова? І це блін розмова. Я розмовляю з незнайомим мужиком пару хвилин, але вже не відчуваю напруги поряд. Наче з корішем. Тому таки вирішую сісти в авто.

— Дракон, звичайно, я. Я ще та нудьга, повір. — каже він.

— Вірю-вірю. — От тільки розмова зайшла в нікуди.

— То що ти хотів розказати? — насправді я починаю відчувати виснаження. Хочеться спати й перше зівання непрохано розтуляє мою пащу. — Тільки врахуй, що від мене пахне не трояндами. Не хочу собою засмердіти салон.

— Просто сідай.

Я так і роблю. Коли опиняюся всередині, одразу відчуваю концентрацію приємного аромату. Певно автівка наскрізь вбрала в себе його парфуми. Як він і казав, не зачиняю двері. Проте мені досі ніяково бути в такому авто. Поглядом втуплююсь в переднє скло, навіть за нього, на ліхтарі. І відчуваю дубак — сидіти у відчиненій машині серед ночі, бррр. Однак без зайвих запитань й попереджень зачиняю дверцята. Підсвідомо я не відчуваю загрози з його боку. Мені, бляха, комфортно поряд! А своїй чуйці я звик довіряти. От завжди знав по тому, як відчинялися двері квартири, навіть по тому, як повертався ключ у щілині, чого саме очікувати від батька.

— Холодно, — коментую свої дії здивованому чоловіку.

— Тоді я увімкну пічку.

— І пиріжків напечи, з маком. Може ти ще й ковдрою вкриєш? — сам не знаю чому на спробу покращити становище, так реагую. Незвично мені, що він… турбується?

— Що ж. Я обіцяв дещо розказати... — І почалася розповідь, яка назавжди змінила моє бачення світу.

Якось пізнього вечора маленький хлопчик чекав батьків. Годинникова стрілка минула за десяту вечора, але їх не було. Малий не міг заснути. На телефон вони не відповідали. Він все чекав, коли почує дзвін ключів та відсовування замка, проте так і не дочекався.

Вони йшли додому, проходили повз трухлявий паркан закинутого будівництва, як звідти вибіг хлопчина твого віку, може навіть молодший. Він кликав на допомогу, казав, що у дворі, за парканом, лежить його друг, якому стало зле. Хлопець галасував дуже швидко й часу обдумати пара не мала — пішла за переляканим юнаком. От тільки переступивши за паркан, товариш шмаркача вдарив чоловіка по голові дубиною, але чоловік не впав, як буває в кіно. Лише схопився за голову. І тоді, певно через страх, хлоп продовжив несамовито гамселити свою жертву, поки не забив до смерті. Злочинці казали на суді, що не планували вбивати, але просто розгубилися. Просто розгубилися. Тому забили носаками ще й жінку — та втратила свідомість, але ті подумали, що померла. В пари забрали все: прикраси, гроші, навіть верхній одяг. Тільки близько обіду випадковий перехожий побачив тіла за зламаною дощечкою паркану. Можливо жінку вдалося б врятувати, але від сильного переохолодження вона впала в кому й померла через тиждень. Малолітніх злочинців швидко впіймали через посередника, якому вони збували речі.

Один з них часто торочив: «Одним все, іншим нічого». Винуватим він себе не вважав, хоча й причетності до злочину не заперечував. В його світогляді було щире переконання: всі винні в його складному житті, всі йому просто винні. От тільки він — ні, бо ж з неблагополучної родини. Отже, право має. А ти? Ти теж вважаєш, що в тебе вето на закон і совість?

— Людей вбивають й грабують тисячами, то я винен в кожному злочині? Що це за урок моралі й етики? Яка тобі різниця до чужої трагедії? — моєму обуренню ну було меж.

— Хм, ну що ж, не буду казати стосовно чужих нещасть, хоча мені є справа й до цього, так. А ця історія… Загалом, я і є той хлопчик, який не дочекався батьків. Тому такі, як ти, мене особливо обурюють. Не кращі сміття на обочині. І якщо сміття псує загальне враження про місто, та його легко прибрати, то такі, як ви, псуєте життя.

— Я ніколи б нікого не вбив.

— От другий вбивця теж не думав, що звичайне пограбування закінчиться вбивством. Але «діватися було нікуди», з його слів. Інакше палицею б огріли ще і його, як зайвого свідка.

Насправді мене легко підбурити на авантюру, коли на горизонті маячить легка нажива. Й що б робив я в цій ситуації з моїм козячим ступором до всього непередбачуваного? Я б не хотів вбивати, але… Як би я повівся в такій ситуації?

— Зігрівся? — геть не турботливим тоном вирвав мене з думок чоловік. — Якщо так, то тобі вже час. Не хочеться тебе зустріти ще хоч раз, тому не трапляйся на очі.

— Можна одне питання? — вже вийшовши з салону я звернувся до бугая. Ми зустрілися поглядами.

— Валяй. — Він відповів в моєму стилі.

— Тебе ж тоді, в дитинстві, хтось прихистив й турбувався, так?

Він на це лише злісно усміхнувся:

— Крім батьків у мене нікого не було. Я одразу потрапив до дитячого будинку. — Тоді чоловік демонстративно ще раз комусь зателефонував, не дочекався відповіді, завів авто й поїхав. А я ще якийсь час стояв недалеко біля власної блювоти та думав. Довго думав, як вийшло, що сирота з дитбудинку не бувши злочинцем має таке дороге авто й гідний статус. Чому? Як він зміг?