Розкажіть, хто з вас не мріяв народитися з унікальним талантом або даром? Приходити на вечірки з обличчям запрошеної зірки чи, ідучі вулицею, ловити переферією відблиски фотокамер та відголоски: «Це ж він! Глянь! Той самий, що..».

Так от, це не те, чим насолоджуються подібні мені. Я б усе віддав за можливість бути нормальним. Не просто мольфаром, як моя спадкова родина, або вовкулакою, як сусіди, а звичайною людиною з роботою, домом і перспективою на сім’ю. Тільки мені це не світить. Лиш голосні вигуки за спиною – я у центрі уваги. Мрія бути нормальним повʼязана з банальним бажанням не бути самотнім.

В дитинстві я хотів завести друга, але не вдалося. Памʼятаю, мені було років сім. Я знайшов на подвірʼї мертве курча. Чесно, я не маю до цієї смерті відношення. Та де я, там обовʼязково буде щось про смерть. Тому мене уникають. Як чумного. Та я абсолютно здоровий і переживу усіх. Що мене теж лякає.

Так от, я знайшов мертве курча, яких бачив і до цього, та саме тоді у мене почав проявлятися інтерес до смерті. Вона не лякала мене. Її запах не відштовхував, хоча і приємним не був. Мені, якщо вам цікаво, подобається аромат бузку. Та хто колись у мене це питав? Курча, судячи з виду, померло години три тому. Я акуратно узяв його та, виривши неглибоку яму під грушою, що росла біля двору, поховав. Попередньо до лапки я привʼязав мотузок і залишив частину стирчати з землі. На додачу помітив гілочкою на випадок, якщо заросте травою.

Поряд, як я уже казав, жила родина вовкулак. Чоловік, дружина та купа дітей. Якісь уже дорослі, якісь надто малі. Та був там і хлопчина мого віку. Усі його кликали Сява. Я дуже хотів з ним потоваришувати. Тому думав, що вразивши, отримаю його повагу.

Сява грався зі своїм хвостом, бігаючи за ним по колу. Сам же він був звичайним хлопчаком, що навчився потроху обертатися. Нехай поки частинами тіла, а не повністю.

Я сказав, що хочу показати щось і цікавість вперемішку з азартом перевісили чашу настороженості. Сява пішов слідом.

– Ну і що там у тебе загито?

– Зараз покажу, – мої очі горіли запалом. Я точно зможу його вразити.

Потихеньку я потягнув мотузку і земля стала розрихлятися. Та раптом звідти полізли чорні жуки в яскраві жовті плями. Сява підскочив і запищав, але не втік. Зізнаюся, я теж злякався від не очікуваності. Виявляється, за дні після «похорону» на свіжий труп набігалися жуки-могильники. Зараз це мій талісман-оберіг. Брошка у формі жука.

Коли жуки розбіглися, не оминувши наших ніг, очам постав смердючий та обʼїдений труп птаха. Я не міг відірвати погляд від чаруючої мене картини. Ось моя стезя. Хтось дивиться на воду і відчуває спокій. Хтось заспокоюється біля язиків полумʼя чи навіть свічки. Мене теж заспокоює свічка. Поставлена за упокій. Але ще більше я відчуваю душевну рівновагу, коли дивлюся на щось мертве.

Єдиний раз, коли спокою не було – день смерті моєї бабусі. Мені було чотирнадцять. Через острах великої кількості людей на поховання мене не пустили. Просто люди боялися бачити поряд з мертвим тілом мене. Такому і на кладовище дорога закрита. На цьому наполягали ті ж люди. Я спостерігав із вікна, як бабусю проводили в останню путь.

Тим паче вже не перший рік кладовище було огороджено зачарованим парканом і коли я намагався пройти, відчуття було, що мене бʼє током. Люди бояться пускати козу до огороду. Хтось не хотів, щоб над тілом після смерті провели ретуали, які я проводити не збирався, хтось боявся, що я не тільки некромант, а ще і некрофаг, чи, куди гірше, некрофіл. Фантазія людини - могутня річ. Бо я от не додумався до яшкання з трупами. І хто після цього не здоровий?

Моя родина ніколи не відносилася до мене погано. Мене любили та і досі люблять. Просто мене не розуміли, хоч як не старалися. Я мислив іначе, вони по-своєму. Мені було смішним те, що їх лякало. Мене лякала лише самотність, яка мала б наступити не у такому уже і далекому майбутньому. Зараз є батьки. А далі?

З мого села мене ще не прогнали вилами та факелами лише через повагу та авторитет спадкових мольфарів, які лікували та оберігали наше та сусідні. Та навіть окутаний любовʼю родини я не був повністю щасливий. Ще з народження я був інший. І родина це розуміла.

За сімейною вечерю у той самий день, коли я показав Сяві свій маленький скарб, я розповів батькам, що у мене вперше вийшло задіяти свою силу.

Сява стояв, наче бовван, я ж не відривав погляд від тільця, так воно мене причарувало, тому не знав, що він відчуває. «Хочу його вразити». А тоді відчув, ніби холодна вода окутала мою руку, починаючи від плеча і проходячи до пальців. Я направив її до курчати і воно почало рухати крильцями, досі продовжуючи висіти догори лапками на мотузці, яку я тримав у руках.

– Глянь, воно танцює, – веселився я.

Сява мовчав, витріщивши очі. Його обличчя зблідло, коли я підніс руку з курчам ближче.

Я ж подумав, що він вражений.

– Не тлеба, – малий вовкулака досі не вмів промовляти букву «р», тому звучав смішно як на мене і я посміхнувся до нього ще більш щіро.

– Класно я вмію!?

Та Сява нічого не відповів. Він нарешті зміг рухатися, тому розвернувся та побіг що є сили додому, обертаючись на мене. Та я вже не біг слідом. Я насолоджувався тим, що нарешті відчув себе. Це була мить слави. Яка скоро минула.

Батьки, почувши про це, перестали їсти і уважно мене вивчали. Я казав, що завжди відрізнявся. Не тільки по вмінням, а і зовні. Усі родичі були поголовно руді. У мами густі кудрі, у бабусі, доки вона не посиділа, сяюче мідне волосся. Тато більш русий та все ж з золотим відливом. У діда веснянки вкривали руки і навіть спину. І усі були високі, статні. У чоловіків широкі плечі. У жінок пишний бюст та стегна, проте тонка талія, яку мама підкреслювала поясами поверх суконь, а бабуня улюбленими фартухами поверх спідниць старого крою. Я ж був не тільки блідий, як поганка, а ще і чорноволосий. Єдиний з усього роду до сьомого коліна, а то і далі. Ще і худий. Скільки б я не зʼїв, я не набирав і грам ваги. Тому свою скілетоподібну фігуру ховав за широкими чорними штанами, сорочками чи светрами і за погодних можливостей чорним довгим плащем. Також на фоні охрових та зелених очей родини яскраво виділялися мої чорні. Такий ось я.

Бабуся казала, що і народився я не так, як треба. Мало того, що за вікном була срібна повня, а не яскраве сонце, яке притаманне іншим членам родини, та я ще і вийшов з лона матері уперед ногами. Здається мертвим. Але одразу ж ожив. Ледь закричав, коли розкрилися легені і затих. Подумали, що я знову помер, та після того мене нічого не брало. Я не хворів, рани швидко відновлювалися та регенерували більш складні ушкодження, як от зламана в дитинстві рука. Що не притаманне навіть сильним мольфарам і вовкулакам.

Звичайно в останніх регенерація по швидше буде ніж у простої людини, як то кажуть, як на собаці, але в рази повільніша від моєї. Як секунда та година для порівняння.

Коли ж родина почула і їх підозри що до мене підтвердилися – мама до останнього не хотіла вірити, що я не мольфар або відьмак на крайній випадок – вони довго радилися про щось між собою, я ж тоді вперше пошкодував, що щось їм розказав. З їх слів, я міг налякати бідолашного Сяву. Тому віднині я був остаточно усамітнений. Бо когось ще лякати не хотів.

Звичайно родина розуміла, що немає сенсу подавляти мої сили, а по правді сказати, вони не знали як. Але і навчити чомусь далекому від їхнього фаху теж не могли. Мені доводилося самостійно освоювати всої вміння. Спочатку на курчах, кротах та інших мертвих тваринах – на кого пощастить натрапити. Тато хоч і не надто волів, але на восьмий рік народження подарував книгу, написану одним вампіром, який вивчав сили представників світу магії. Там було і про некромантів. Тому усі знання, які я мав про себе, були узяті з тої книги. На жаль, або на щастя некромант – рідке явлення. Єдиний відомий на усю нашу країну, окрім мене самого – затвірник та аскет, який живе десь у далеких лісах чи горах. Точно не відомо. І живе він там не менше сотні років. Як ви розумієте, це моє можливе майбутнє.

Був і інший відомий некромант, що жив приблизно триста років тому. Накоїв страшного – підняв армію нежиті та вбивав усіх, хто траплявся на шляху, забираючи їх роки життя. Йому лишалося захопити владу, або що ще він тоді волів, не відомо. Відомо лише, що припинилося усе так само різко, як і почалося. Куди він зник і як загинув? Ніхто не знає. Бо ми, некроманти – живучі як виявилося. Та у книзі про це написано бігло. Особливо про те, як саме він забирав роки життя своїх жертв. Це був ритуал? Чи вони автоматично нараховуються після вбивства?

Звичайно ніхто не воліє лишати інструкцію «Як стати всемогутнім. Посібник для некромантів-чайників». Тому свої сили я пізнавав самостійно методом проб та помилок. А практики було не багато. Бо далі тушок тварин я не заходив. Хоча бажання було. Щось на кшталт природної потреби чи інстинкту. Та я відкрию таємницю – я ще нікого не умертвляв.

Але не обійшлося без звинувачень: «Хтось подушив усіх моїх кролів» або «Моя корова померла хоча була здорова», «Вбивця – некромант. Хто зна, що він витворяв з трупами бідолашних істот».

Може я і некромант, який відчуває спокій, коли бачить тіло якогось створіння, та це не означає, що я навмисно когось лишаю життя. Вбивати навіть подумки мені гидко і це точно не викликає насолоди або захвату. Як і померлі насильственною смертю не викликають у мене відчуття спокою. Тільки стурбованість та жаль. От тільки я проявляю це не так як інші. Не плачу гіркими сльозами, не вмію співчувати словами. Лише жалію та шкодую. Але про себе. Зі сторони у лиці я не змінююсь, тому мене першого звинувачують у всіх смертях поблизу.

Пізніше я почав відчувати жаль і до тварин, що загинули своєю смертю. Тому їх тіла залишив у спокої. Та історії про малого некроманта, який мордує істот, а потім ще і з трупів знущається швидко розійшлися селами та містами. Тому ось він я. Той самий не такий як усі, який усе б віддав, щоб стати найзвичайнішим підлітком з найзвичайнішим пубертатом.

Бо некромантський пубертат теж відрізняється від звичайного. У вас лице обсипало прищами та росте волосся у цікавих місцях? А у мене повилазили духи.

Я памʼятаю, як вийшов прогулятися до лісу. Це був мій день народження. Тринадцять років. Вийшовши з дому, я не міг не оминути дім Сяви. Той саме грав у мʼяча сам із собою. А поряд на нього гарчав якийсь здоровений вовкодов і уже думав накинутися. Та я швидко закрив собою хлопця.

– Тікай, – крикнув я поки думав як відволікти готового бігти на нас собацюру. От тільки Сява нічого не зрозумів і стояв, як вкопаний, коли я його прикривав собою.

– Ти уже зовсім з глузду зʼїхав? Куди я маю тікати? Тут моя територія. – Сява виглядав як типовий підліток. Зламаний голос, прищі та непропорційність тіла. Але пахло від нього чимось теплим. А от погляд був злий. Він уже міг обертатися на вовкулаку і робив це досить вправно, але поки не вмів повертатися в свою людську форму в одязі, і лише це його зараз зупиняло, щоб не обернутися та не напасти на нахабного некроманта.

– Розуй очі, он чорний вовкодав. Страшенно злий. Він гарчить і хоче накинутися.

– Точно того, – покрутив він пальцем біля скроні, – там нічого.

Та вовкодаву невіра в нього не завадила зірватися з місця і з усього розгону кинутися на нас. Я відштовхнув сусіда, а сам схилився, закриваючись руками. «Геть, не чіпай нас» – подумав я. А через секунду гарчання затихло. Вовкодава не було.

Мабуть мама Сяви побачила мене у вікно свого дому і поспішила вийти, щоб захистити свого сина від небезпечного сусіда.

– Любий, що тут відбувається?

– Яніс щось верзе про чорного вовкодава, – пояснив хлопець. Мати Сяви окинула мене недовірливим поглядом.

– Який вигляд у вовкодава? – запитала жінка.

– Здоровий, чорний з жовтими очима і слиною з пащі, дуже агресивний. Він гарчав на малого.

– Гей, ми одного віку, який ще малий?

– Іди в дім, я пізніше з тобою поговорю, – скомандувала жінка до сина, – а щодо тебе, мені треба поговорити з твоїми батьками, попередь, що я зайду ввечері.

– Сьгодні у мене день народження і я не чекаю гостей, – мабуть я сказав щось не те, бо жінка виміряла мене поглядом ще більш прискіпливо, але прийняла мою позицію.

– Зайду завтра.

В кінцевому рахунку я не знаю про що говорили батьки з сусідкою між собою, але після цієї розмови мене посвятили в дивовижний факт. Тепер у мене нова сила. І окрім навичок керувати тілами померлих я можу бачити та спілкуватися з їх душами, якщо ті чомусь залишилися у нашому світі. Або, що я дізнався пізніше, можу призивати душі давно усопших. Щоправда вони це не люблять Уявіть, вас висмикують з відпустки по робочим питанням.

Ну і поки я жив у своєму тихому селі, де майже нічого, окрім подушених кролів, не відбувалося, то і користуватися своєю силою задля власного задоволення якось не хотілося. По перше, не всі привиди зговорчиві, а ті, які померли щойно ще не навчилися комунікації, з них щось на кшталт заначки або важливих документів чи паролів від сейфу не випитати. Це не для мене якщо що. Це для їх родичів. А ті, що померли давно не завжди бажають іти на контакт з простими смертними. Бачите, ми тепер для них нижча проба різнорівневого життя. По друге, нічого не траплялося такого, щоб мене могли попросити про допомогу. Тільки пару спіритичних сеансів з пристарілими бабками, якім нікому було виговоритися. Звичайно у не встановленні контакту або коли духи злилися за турбування винним робили мене.

Не один раз я думав: будь я психопатом, або хочаб соціопатом, міг би уже зараз наплювати на якісь рамки та межі і іти до статусу всемогутньої істоти, що жадає заволодіти світом. Та у мене немає ряду комплексів чи не впевненості в собі. Є певні проблеми у стосунках з суспільством. Але це не я такий, це вони в мені бачить ряд стереотипів. Я ж навіть милий хлопець, коли не розкопую могили. Що поробиш, природній інстинкт. Пташки гніздяться, хижаки полюють, а мені дай могилку розкопати. Хоча з огородженим кладовищем це не так легко. Доводиться ходити вночі до лісу і рити стару братську могилу фашистів часів другої світової, щоб хоч трохи мати можливість займатися своєю справою. А саме оживляти скелети та вчитися ними керувати. Люди ж не народжуються з умінням каліграфічно писати, а вчаться цьому у школі, роками вдосконалюючи почерк. Так само і мені потрібна практика.

Та мені бракує інформації про самого себе та про магію в цілому. Родинні знання і вміння передавалися із покоління в покоління. От тільки я ж не того поля ягідка. Тому моя сім’я і я прийняли рішення, хоч частково і небезпечне для мене, відправити мене до коледжу мольфарів та інших представників світу магії.

***

Я зібрав невеликий чемоданчик з важливими мені речами – скелетом першого курча, до якого я використав силу. Доречі його дух не проти. Він мав коротке життя і це можливість продовжувати існування хоч і в іншій формі. Трохи одягу і брошку у вигляді жука-могильника.

Ношу її на грудях сорочок. Гарна і акуратна річ. Я знайшов її біля дому. Мама сказала, що від неї не віє темною магією тому вирішив залишити. І вже два роки постійно ношу з собою.

У селі на честь мого відʼїзду свято – нарешті здихалися некроманта. Батькі ж схвильовані. Без їх авторитету мене легко зацькувати і хто знає, на що здатен розлючений некромант. Знову ж таки хвилюються не за мене як такого, а за оточуючих. Навіть батьки мені не довіряють. Така вже моя доля.

Я їду в потязі повз міста і села та скоро рівнини за вікном переходять в більш пагорбну зону. Коледж знаходиться на території гір у гущі лісу. Тут гарні місцини. За вікном потяга високі ялини, папороть, ліщина та прозорі гірські річки.

В купе зі мною ніхто не їхав та в дорозі мені здалося, я чув голос Сяви. Але, вийшовши в тамбур, нікого схожого не знайшов. Сява – єдиний одноліток, з яким я хоч іноді обмінювався фразами, схожими на діалог. Проте в грубій формі. Сява ж змінився до своїх шістнадцяти років і зараз міг показати кігті. Він усіляко демонстрував, що не боїться мене і що сильніший від мене, проте те, як опускаються його вуха і як стає дибки шерсть у подобі вовкулаки при виді мене говорять за нього. Тому він і злиться. Він нікого не боїться крім мене. І я не до кінця розумію природу цього страху. Тобто і він не білий та пухнастий, проте щось вовкулаку в мені лякає та це не заважало йому мене провокувати. Колись ми навіть билися. І батьки нас рознімали. Я уже не памʼятаю причину бійки. Здається, я знову зайшов на його територію.

Та тепер це не важливо. У коледжі немає Сяви і когось знайомого мені. І це добре.

Потяг прибув уночі. Я майже нікого не розгледів, бо і не старався, та підлітків мого віку було чимало. Весь перший курс. Зустріла нас завучка, Маргарита Орестівна та повідомила, що іти до гуртожитку два кілометри і звичайно іти доведеться пішки. Ми слідували за її палаючою гасовою лампою. Щось злітало з гілок, створюючи притаманний шум. У кущах періодично світилися очі якіхось тварин та купками літали світлячки.

Дорога була ґрунтова, трохи пороща споришем. Десь на середині шляху я наткнувся поглядом на самотню католицьку церкву. Вона не була у плачевному стані, хоча вночі розгледіти важко. З перешіптувань я зрозумів, що зараз вона не діє. Але далі мою увагу захопило невелике кладовище поряд з храмом. Акуратні памʼятники і рівна земля. Мені уже тут подобається. Обовʼязково навідаюся до цього місця. Просто щоб розвідати.

Далі були лише пагорби та ліси. Жодних вогників близьких поселень. І нарешті ми побачили наш коледж. Мабуть, це був старий замок, що дуже нагадував замок графів Шенборнів, але менший. А в двохстах метрах знаходився гуртожиток. У деяких вікнах горіло світло та за новачками спостерігали голови зацікавлених учнів.

На жаль, так як це гуртожиток, окремі апартаменти мені ніхто видавати не збирався. Про це говорили батьки після довгих переговорів з вахтером. Тому в одній з цих кімнат мене очікував сусід. Кімната моя виявилася на другому поверсі. Третій та четвертий належав дівчатам.

Мій сусід – вампір, одразу привернув увагу неземною вродою. Яка власне притаманна усім представникам його виду. Проте цей перевершував інших. Біляве покручене волосся до плечей, чіткі вилиці та губи. Рівні брови. Шовкова блуза дорогого крою. Навіть мене на деякий час торкнуло. Проте одразу відпустило, як тільки я зрозумів, сусід –педант та мозгосос. Навчався він уже другий рік. Приїхав ще учора і досі розбирав речі. Їх було не багато, просто вампір не міг визначитися, чи ставити книги за алфавітом, чи по кольору. Проте іти на контакт поза межами обговорення правил співмешкання він не поспішав. Лише запитав.

– То ти не вампір. Це сто відсотків. І ти не мольфар. Скажеш сам, хто ти, чи дозволиш припустити одну здогадку?

– Я некромант. Мене звуть…

– Угу, що ж, вітаю в Жоржиновому коледжі. Сподіваюся, ти будеш тихим сусідом, що не порушує особисті кордони. І ще – прибирання кімнати за чіткім графіком. Завтра черговий ти. А тепер надобраніч, – який неприємний хлопець. Я ж думав, що гірше мене нікого не зустріну. Та немає межі «прекрасного».

Взагалі вампіри не дружелюбні. Проте дуже розумні. Є у них одна тільки слабкість – донор. Той, хто розділить своє життя з вампіром, прийнявши його руку, серце та всеосяжне кохання і вірність. Мінуси для донора – на заміну буде до кінця життя поїти своєю кровʼю. Плюси – в іклах вампіра є отрута, яка продовжує донору життя до рівня вампірів. Підводні камені – ставши донором, уже не зможеш відмовитися від свого статусу. А живуть вампіри довго. От тільки чи довше за некроманта? Треба якось розібратися.

– Мене звати Яніс доречі, якщо тобі цікаво.

– Ага, – на відчепися кивнув вампір.

– А тебе?

– Маркус Федор Добромирний.

– Реально? – я засміявся, а от вампіру це не сподобалося. Він швидко підлетів та завис над лежачим мною.

– Ти. Ніколи. Не. Сміятимешся. З. Мого. Імені. Затям. Це все. Надобраніч. Не солодких снів.

Який кіпішний. От тобі і маєш сусіда. Проте добре, що він майже не цікавиться мною і не тикає пальцями та не лізе з купою питань. Дійсно розумний.

Я намагався заснути. Маркус ще щось читав і робив він це при повній темряві. Виходить, вавпіри чудово бачать вночі.

Задрімав я лише під ранок, а снилися мені, можна сказати, кошмари. Бал, статна відьма і я, що так похабно затискає її в обіймах. Точніше, я бачив це зі сторони, а той я був не зовсім я. Дорослий та гарніший. Проте такий же блідий та темноволосий. Сон був переповнений пристрастю, яку я до цього не відчував. Чуже, липке бажання, що паморочило голову та забирало останні крихти чистої свідомості. Це навіть лякало. У свої шістнадцять я не мав досвіду стосунків, як можна зрозуміти. Тому такі сильні відчуття здавалися не здоровими та навіть маніакальними. У сні була гаряча жага. Хотілося втікти від цих ємоцій. Я прокинувся спітнілий. Та скоро сон пішов, як і не було.

***

Перший день навчання був створений для знайомства з групою, викладачами та самим замком. Тому сенсу брати записники не було. Ще при прибутті нам пояснили, що зранку ми мусимо зібратися в актовому залі для обговорення навчального плану, вибору старости і іншої дурні, яка прямого відношення до отримання знань не має. Я трохи запізнився, бо бачите, вампіру не сподобалося, як я заслав ліжко.

Таке відчуття, що роздратування Маркуса передається повітряно-крапельним шляхом, бо ішов я до зали з кепським настроєм та кислим обличчям.

А ще кислішим воно стало, коли, зайшовши, першим, кого я побачив, був сидячий у другому ряду з права Сява, що нагло закинув свої ноги на стільці попереду.

Одразу за мною до залу швидко залетіла якась панянка з густим кучерявим рудим волоссям, трохи зачепивши моє плече. Сява видно мені не сильно зрадів судячи з того, як прискіпливо він принюхався до мене. Фу, ненавиджу, коли він так робить. Від мене ж не тхне? Я приймав душ з бузковим гелем. Гострий нюх вовкулаки швидко щось розпізнав.

– Від тебе несе смертю, – скривив він ніс, закриваючи його пальцями, – не смій сідати біля мене.

– Я і не збирався, не вистачало нахапати бліх від облізлого цуценяти.

– Гей, не звертай уваги на цього, качки-вовкулаки ніколи розумом не сяяли. Сідай, – ніжно посміхнулася до мене та рудоволоса, звільняючи місце поряд, бо уже встигла на сусідній стілець висипати купу дівчачих штуковин: дзеркальце, щітка, якісь спреї та бальзам для губ, колода Таро, телефон, пудра, сік, кристали та камінчики, крем для рук, електорнка, льодяники і ще безліч усього. Йой.

Я ще раз глянув на вовкулаку. Взагалі, якого дідька він тут робить? Я точно знаю, що він готувався вступити в спортивний коледж. По чесному, хлопець непогано грає у футбол. Він би міг отримувати спортивну стипендію і жити, співаючі на повню. Але пофіг мені на нього. Теж мені, розгавкався.

У залі я помітив вампірів, що відсторонено сиділи позаду інших. Їх не можливо не упізнати по розвіяному приміщенням пафосу.

Усі широкоплечі хлопці та не високі дівчата з довгим русим волоссям та густими бровами – точно вовкулаки. Хоча серед них є і блондини, і іноді руді. Та переважно русі.

Усі інші мали бути магами різних напрямків – віщуни, цілителі, травники, відьми і так далі.

Моя сусідка упоралася зі своїми речами, щось знайшовши, усе інше дівчина поклала до шоперу. Від неї приємно пахло польовими травами та мʼятою. Юна відьмочка простягнула мені руку з акуратними манікюром. Переферією я уловив на собі косі погляди Сяви. Тобі то чого?

– Ліза, – її рука виявилася неочікувано холодною, коли я потис у привітному жесті. Навіть холодніша від моєї, це ж треба.

– Я Яніс.

– То приємно познайомитися, Яніс. Ти у нас?

– Некромант, – на секунду усі хором затихли.

І почулося те, чого я чекав: «Хто його прийняв?», «Краще триматися подалі, хто зна, що у нього на розумі». Ліза ж не звертала увагу до цих балачок, посміхаючись щіро та невинно.

– Вперше маю честь бачити та говорити зі справжнім некромантом. Розкажеш щось про себе.

– Навіть не знаю, думаю я..

Та мене перервали. До залу влетіла Маргарита Орестівна та ще одна жінка і чоловік. Вони були спантеличені, очима когось шукаючи, а потім свої погляди зупинили на мені. Усі одночасно.

– Ти – некромант?

– Ну так.

– Іди за нами. Треба серйозно поговорити.

Я трохи насторожився, але не міг не послухати поважних та досвідчених спеціалістів. Почав вставати, та Ліза міцно ухопила мою руку.

– Поки ви не поясните, він нікуди не піде, – з безсоромним викликом заявила дівчина.

– А ви у нас пробачте, хто?

– Одногрупниця, і я маю право знати, чому ви такі насторожені. Ваші аури чітко це засвідчують.

Я думав, завучка так точно поставить на місце мале дівчисько, що лізе не у свою справу, та був здивований, коли чоловік у коричневому костюмі почав до нас говорити.

– Біля старої католицької церкви, яку ви усі учора бачили, хтось розкопав могили, а тіла зникли. Ми маємо усі підстави підозрювати, – він перевів суровий погляд до мене, – когось з новачків.

Ось воно що. « Що він задумав?», «Хіба можна тривожити спокій усопших?», «А коли на кладовищі тіла закінчаться, він візьметься за нас». Якого?! Нахрін мені ваші роки життя, мені б свої, відведені природою, якось прожити і не поїхати кукухою від самотності.

– Я не знаю, про що конкретно мова, та я не маю жодного відношення до цього. Я можу дати клятву.

– Це не допоможе. Ми маємо вас допитати, тому все ж слідуйте за нами. І краще не пручайтеся, а вас, юна леді, я попрошу залишитися на місці, – це уже говорила завучка.

Ми ішли довгими, звивистими коридорами. Я відчував себе під конвоєм. Далі спустилися у темне приміщення, схоже на погріб, проте замість концерв тут стояли склянки з різним зіллям та настійками. А також заспиртовані голови та частини тіл різних істот, мішечки з порошковими речовинами і багато казанків на підлозі. Це типу підсобне приміщення для магічних штук?

Мене посадили у крісло часів середньовічних катувань і провсяк випадок закріпили руки шкіряними ременями.

Я не пручався, бо в крайньому випадку міг призвати духів і хочаб залякати можливих катів. Проте приємного було мало.

– Вибачте за такі незручності, проте ми не знаємо з чим маємо справу, а тому краще перестрахувати коледж та учнів від можливої небезпеки, – говорила друга жінка. А далі вона дістала з кишені вʼязаного кардигану невелику пляшечку з синьою рідиною.

– Краще випийте самі, я не хочу вас до чогось змушувати. Це зілля, яке точно допоможе нам дізнатися правду. З ним ви не збрешете.

Я випив розчин, бо приховувати мені було нічого, проте почувався я пригнічено. Як мінімум це принижувало мою гідність. Як максимум – пахло насиллям.

Консиліум з викладачів чекав пару хвилин, обговорюючи, що їм робити, якщо їх підозри підтвердяться. А тоді до мене звернулася завучка.

– Ви розривали могили і причетні до зникнення тіл похованих?

– Ні.

– Ви маєте якесь відношення до цього інциденту?

– Ні.

– Ви щось про нього чули від когось окрім нас?

– Ні.

– Казати правду завжди приємно та легко, – мовила жінка в кардигані, – ви дійсно не причетний. Ми приносимо вам щире вибачення.

Коли мене звільнили, Маргарита Орестівна взялася провести мене до залу, але я чув відголосок розмови зіллєварки та чоловіка: «Якщо це не він, то хто і навіщо?». Хотів би і я отримати відповідь.

До кабінету я зайшов першим. Одногрупники насторожилися, особливо Сява. Та коли за мною зайшла завучка, усі трохи заспокоїлись. Окрім і до того флегматичних вампірів.

– Хочу повідомити, що підозру з Яніса знято. Проте справа не є закритою. Серед нас хтось, кому знадобилося сім тіл. А це серйозно. Будьте уважні. Пізніше ми влаштуємо зібрання, на якому піднімемо це питання і обговоримо зі старостами. Злочинця треба знайти.

– Я вірила у мою невинність, – сказала Ліза. А тоді вона підвелася, звернувши на себе увагу залу.

– Я думаю, нам варто передивитися свої стереотипні, застарілі погляди стосовно нас самих та представників інших магічних сімейств. Ми повісили ярлик на Яніса і йому довелося пережити допит. І це в перший день навчання. Уявіть себе на його місці. Хіба так має зустрічати особливих учнів коледж такого рівня? Я вважаю, варто влаштувати вечірку на честь Яніса та вибачитися за усі неприємні слова, які я чула на власні вуха від кожного. – Вона пройшла поглядом по залу. А мені подобається це дівча. От тільки вона не розуміє, кому і що каже.

– У жодному випадку, – суворо запротестувала Маргарита Орестівна, – ніяких вечірок, поки не встановиться особа злочинця.

А коли жінка покинула кабінет, Лізою було назначено місце для зустрічі і роздані інші вказівки.

– Я вже розвідала трохи лісу, – «Коли вона тільки встигла», «Без поняття, та я точно знаю, кого оберу нашою старостою», «А вона нічого», – вдалині є закинутий дім. Я створю групу в месенджері та напишу, як пройти і у котрій. Усі мають щось придбати в буфеті або автоматі, на вас закуски, напої на мені, а на тобі, друже, присутність, – казала дівчина до мене, – і затямте, блохастих не чекаємо, - а це було звернення конкретно до Сяви, проте гарчали усі представники роду вовкулак.

Ліза, тобі варто слідкувати за язиком.

Далі явну лідерку обрали старостою. З парами теж визначилися. Графік учні створювали самі і обирали потрібні за їх фахом предмети. Та так як не було занять присвячених конкретно некромантії, я обрав теорію та практичну магію, бо там говорять і про темну. Про всяк випадок стародавні руни. Для загального розвитку зілля та замовлення і ще гадання та віщування, хоча це взагалі не моя парафія. От тільки там була Ліза. А мені стало цікаво проводити більше часу з цією пані.

***

– Ти кудись збираєшся? – Запитав Маркус, ліниво відриваючи погляд від книги.

– На вечірку. Ти теж можеш прийти, якщо хочеш.

– Ні, дякую. Мені цікава моя власна компанія. В ній хочаб є інтелект та вміння підтримувати бесіду.

– І хто в твою компанію входить? Інші вампіри?

– Ні, виключно я сам.

Маркус такий Маркус. Та зараз мене цікавила лише вечірка. В честь мене. Таке взагалі реально? Я думав, що проводитиму вечори на кшталт мого сусіда. Але, здається, я знайшов компанію у якій буде хтось окрім мене. І це мене радує.

Коридором, коли спішив на зустріч, наштовхнувся на Сяву. Ну ні, ти не зіпсуєш мені настрій. Він знову принюхався до мене. Це вже взагалі куди годиться?

– Тепер ти пахнеш собою. Дивно, – я тим часом прискорив кроки, та вовкулака кинув в догонку, – краще не ходи. Не подобається мені це все.

– Твою думку я спитати забув.

***

А Ліза цікаво придумала з місцем. Стара садиба, що поросла усіма можливими кущами та плющем. Вона віддалена від коледжу, отже вчителі не почують шум музики. Саме Ліза мене і зустріла та провела до цього місця. Уже вечорідо і пахло типово для лісу, а від Лізи пахло мʼятою. Хлопці та дівчата теж потрохи збиралися, а поки ми чекали, коли накриють стіл та підключать музику, (а це в ізольованій від електрики садибі зробити не легко) Ліза пішла прогулятися закинутим маєтком та покликала мене з собою.

– Я чула, що тут, приблизно триста років назад, жила одна відьма зі своїм чоловіком. Вони зустрілися в цьому лісі. Він закінчував навчання в коледжі, а вона збирала трави для настойок. То було кохання з першого погляду. До речі, мабуть десь тут мав зберегтися їх портрет. Ходімо, пошукаємо, – вона взяла мене під руку і повела старими сходами на гору.

– Гарний мабуть був дім. Проте мені подобається, як він виглядає зараз. Мертво та занепало.

– У тебе гарна прикраса на сорочці. Що вона робить? Це твій талісман?

– Оберіг. Це жук-могильник. Та поки їй було ні від чого мене рятувати.

– А звідки він у тебе?

– Знайшов якось, випадково.

– Нічого випадкового не буває. Усе має причину.

– Ти говориш, як мудрець, що пізнав життя.

– Ой, не сміши. Просто кажу, що перше на думку спадає. Ти даси мені роздивитися твою прикрасу?

– Так, о, поглянь, а то часом не портрет?

– Точно, ходімо, роздивимося.

Ми уже піднялися на другий поверх і дійшли до кабінету. Ну точніше колись це було кабінетом. Він висів над столом. Проте темніло і здалеку не розгледіти.

– Підійдемо ближче? – запропонував я, та Ліза мене зупинила.

– Спершу я хочу дещо зробити. Ти не проти, якщо я тебе поцілую?

Ого, наче жаром з печі обдало. Вона ще і без комплексів та слідує своїм бажанням. Чи це добре, чи ні, я не знаю, та я не проти. Це мій перший поцілунок, а тому я не сміливо відкриваю губи коли Ліза не соромиться своїх дій. Вона притискає мене до стіни та впивається в губи з таким бажанням і жадібністю, що я просто на секунду втрачаю рівновагу. Не буду брехати, я хотів навчитися поцілункам, та не уявляв, що вони бувають такими гарячими та палкими. Мені не вистачає повітря, а Ліза не зупиняється, все глибше цілуючи та безсоромніше мене торкаючись.

– Постривай, – ледь відсторонююся я і на це мені треба не аби яка сила, – я не хочу далі заходити. Поки що. Добре? – Очі Лізи сяють заплом, губи ледь опухли і вона дивиться на мене повністю ошаліло.

– Я розумію, ми не поспішатимемо.

Я обіймаю її за талію і ми підходимо ближче до портрета. Тепер його видно чіткіше і я втрачаю дар мови. Бо з картини на мене дивиться відьма з мого сну та я сам, тільки старше.

Хоча придивившись, я розумію, що чоловік лише схожий на мене, та не є мною. Не може бути мною.

– Що це?

– Я забула сказати, чоловіком відьми був некромант. Не дивуйся вашій схожості. То тепер ти даси мені свою брошку?

Я уже простягаю жука до руки Лізи як раптом в кімнату забігає збивши дихання… Сява?

– Ану геть від нього, курво!

– Здурів так її називати. Що ти тут робиш?!

– Цю суку ще не так треба називати.

Та я не встигаю щось зрозуміти, як Ліза вириває з руки брошку, а тоді її тіло окутується густим чорним туманом. Сява не відстає. Він відштовхує мене подалі від себе та обертається на вовкулаку. І одразу накидається вже не на Лізу. Руда дівчина лежить на підлозі без свідомості і щось темне пепер матеріалізується в постать. В постать відьми з портрету.

Висока жінка на вигляд років сорока з чорним волоссям, заплетеним в тугу зачіску та чорній сукні своїм диким поглядом окидає Сяву та випускає на нього потік чорної енергії. Та хлопець не промах, швидко реагує і встигає відхилитися. А тоді нападає на жінку, тільки її це не хвилює. Вона ж просто дух. І тут я згадую, що взагалі то можу керувати духами. Я призиваю її, але вона не реагує і усі мої прийоми на неї не діють. От халепа.

Вона випускає енергію в мене, а я не такий вправний, як вовкулака. Мене відносить просто до обдертого комоду. Чується тріск кісток. Здається, це мій хребет, судячи з того, що я не можу вдихнути. Та скоро кості починають зростатися.

Сява ж продовжує нападати на дух, чи що воно таке, і вгризається в руку з моєю брошкою. Та відьма, судячи з писку вовкулаки, боляче його вдаряє. І у цей час до тями приходить дівча на підлозі. Вона швидко оцінює ситуацію і замість того щоб втекти дістає щось зі свого шоперу та виливає на відьму, та на секунду втрачає контроль над ситуацією і Сява, користуючись нагодою, вибиває брошку, відштовхнувши її в мою сторону. Мої кістки нарешті зростаються і я швидко забираю жука з підлоги. Хоча нічого не розумію.

Відьма не спішить відступати і я вирішую, що треба призвати інших духів, які можуть бути поблизу. Та їх тут не так багато. Найперший, що зʼявляється – солдат другої світової, готовий вислухати мій наказ.

– Лети до коледжу та терміново поклич сюди викладачів, – кажу я. Залишається тільки відбиватися, чекаючи хоч когось. І куди, на дідька, подівся весь мій клас? Не чути нікого. Розбіглися?

Раптово мене знову відносить до уже розбитого мною камоду. На цей раз дісталося черепу. Хоч кістки і зростаються та біль травми я відчуваю і це бляха боляче! Тим часом дівчина малює навколо себе крейдою коло. Захищається. Відьма концентрує увагу саме на рудоволосій. Та пробити захист не може. Думаю, поки. Дівчині все важче триматися.

Вовкулака зализує ранений бік. У нього кров. І це мені зовсім не подобається. Але я не знаю, як йому допомогти. Відчуваю свою бездарність. А відьма, глянувши у мою сторону, звертає увагу на брошку. Чудово. Я можу взяти удар на себе, давши час Сяві на відновлення і захистивши обох від нових нападок відьми. Маню жінку своєю прикрасою, мовляв відбери.

Ударна хвиля магічної сили розриває мій живіт та внутрішні органи. Я падаю, кричучи від жахливого болю.

Сява, побачивши це, підривається щоб наскочити на відьму ззаду, вона відкидає його до протилежної стіни. Чується скуління. Та це дає мені час відновитися. Сподіваюся, дурне цуценя більше не додумається вміщатися, бо я відновлююся швидше від нього. От тільки кожен новий удар приносить біль, який послаблює мене, а відьма підступає усе ближче.

Та до кімнати нарешті забігають викладачі. Жінка тільки заходиться злісним сміхом, обернувшись чорним димом і швидко вилітає через вікно.

***

Хтось з викладачів допомагає вовкулаці, хтось оглядає дівчину на можливі ушкодження. А я міцно стискаю жука в руці. Тепер я ніколи його не зніму і буду оберігати. Я не знаю його цінність, та тепер мені здається, що він не проста біжутерія.

Сява приймає форму людини – у нього поранена рука і роздертий бік. Проте рани загоюються завдяки зіллєварці, яка щось втирає у місця поранення. У дівчини синці та подряпини, проте нічого серйозного сподіваюсь.

Ми спускаємося на перший поверх і тепер я розумію, чому ніхто з одногрупників нічого не зробив. Вони всі у відключці. Хоча поки живі, за словами когось з викладачів. Далі майже всю увагу приділяють підліткам без свідомості, щоб привести їх у почуття. Напої Лізи, поки назвемо її Лізою, були отруєні, тільки не відомо чим. Це має визначити зіллєварка.

***

Я сиджу на ґанку садиби та бачу що мої одногрупники по одному приходять до тями завдяки цілющим настойкам. Що правда усі одразу біжать блювати за перше дерево. Це добре. Бо організм має позбутися токсинів.

Поряд мене сідає Сява. Він має більш життєздатний вигляд ніж пів години тому.

– Чи варто мені казати «я ж попереджав»?

– Якщо це потішить твоє самолюбство. То як ти дізнався?

– Ну я їхав у потязі поряд з Лізою. Ми познайомилися. Вона не назвала б мене блохастим. Це перше, що я помітив. І я б упізнав її запах. Та коли ти зайшов до кабінету разом з нею, мені запахло чимось смердючим. Недивно, від некроманта має пахнути мертвим. Але запах був не притаманний тобі. Скільки б ти не грався зі своїми скелетиками, ти пах бузком. Ліза, що була в потязі, пахла медом. А от запаху мʼяти не було. А у кабінеті зʼявився. Та за цим запахом стійко було заховане щось давно не живе. З’явилися підозра щодо Лізи. Тим паче після дивного розриття могил, яке одразу повʼязали з тобою. Але я тебе знаю не перший рік. Ти не забираєш собі тіла чи скелети. Але вони зникли. Куди? Чому? Чому саме коли ти зʼявився в коледжі, а не десять чи пʼятнадцять років тому?

– І усе це ти зрозумів через інший запах дівчини?

– Так, вважай це шостим чуттям. Після зборів групи спортсмени зібралися окремо для формування футбольної команди, і там уже з задоволенням обговорювали тебе. От так небачене чудо – некромант. Проте плітки мали свою користь. Я дізнався, що приблизно триста років тому тут уже навчався представник твого класу. І що він одружився з місцевою відьмою. І усе було наче не погано. От тільки почали зникати люди. Не тіл, не слідів. Шли роки, а відьма не старіла і некромант залишався таким же молодим. Тоді люди і почали підозрювати цю пару. Вияснилося, що некромант заманював людей у пастки. Проводив ретуал та забирав їх роки життя і частину віддавав своїй дружині, бо розумів – вона старіє, а він - ні. Він буде ще довго жити, а його кохана помре. Він не міг цього допустити.

Достеменно не відомо, що трапилося далі – людей поблизу уже не було. Навіть коледж закрили, бо недосвідчені підлітки з магічними здібностями – найкраща ціль некроманта. У закладі залишалися викладачі, які складали план по знищенню цього подружжя.

А тоді щось сталося, не відомо що саме, бо свідків немає. Тільки після якогось ритуалу відьма та некромант здавалося загинули і більше не турбували людей. Життя повернулося на звичайне коло. Та, як ти сам бачиш, відьма не загинула.

– Що ж тепер таке та відьма? Навіщо їй знадобився мій оберіг. І яку він несе в собі силу, якщо відьма так сильно хотіла його забрати?

– Поняття не маю. Та знаю точно, що це не кінець, а лише початок. Вона точно повернеться, бо у неї є ціль і ця ціль – ти.

–А що зі зниклими тілами? Знайшли?

– Ні, – відповіла щойно підійшовши Ліза, – я допомагала викладачам і разом ми обшукали усю садибу та навколо. Немає і слідів, що тіла кудись відтягли після ексгумації.

Я знала, що мені тут не буде сумно, проте не здогадувалася, що стільки пригод чекатиме в перший же день навчання. А ви що скажете хлопці? Як вам Жоржиновий коледж?