Через високі вікна я спостерігав як вітер пестив спокій жоржин та шавлії. Невимушена легкість і простота природи. Так виглядало життя — в поступовому русі та коливанні, якщо його супроводжував штиль. Але це буває рідкісним явищем.

Смерть ніколи не вимагала спокою навколишнього середовища. Смерть була тим спокоєм. Я завжди намагався знайти його — доторкнутися, відчути. Пізнати. Він існує десь за межами.

Але точно не в їдальні, вікна якої виходять на сад. Кухарі можуть розрізати густу напругу та роздавати порціями на сніданок.

Мені не звикати до прояву уваги в свою сторону, тому я спокійно їм млинці, запиваючи апельсиновим соком, а от Лізі стільки уваги певно було в новизну.

Кожен обертавався в слід дівчини, коли та, взявши порцію сніданку, ішла в сторону мого поки самотнього столу.

Виходить, що я та Сява на даний момент були єдиними її знайомими? Думаю, вона не мала достатньо часу, щоб обзавестися товаришами.

Я відчув, як на кінчиках пальців виступили краплини поту. Після динамічних подій минулого вечора під дією адреналіну я не відчував хвилювання. А тепер, коли стало відносно спокійно, в середині вузлилися хвилювання. Я не знаю, як варто почати діалог з незнайомкою, щоб не виглядати бовдуром.

— Привіт, як нічка? — підсіла до мене дівчина. Певно вона не розділяла мій стан і якось невимушено я віддзеркалив її емоційний настрій.

— Якщо не рахувати мого сусіда, який левітував у сні, то без пригод. А твоя? — Я намагався обережно підбирати слова, все ж ми не близькі друзі, та не старі знайомі, щоб так легко обмінюватися хвилюваннями. Ліза була іншої думки.

— Враховуючи, що минулу ніч моє тіло могло розкопувати могили та кудись переносити тіла не відпочивши після дороги, а потім наступний день існувати нонстопом, то спала я, наче мертва, — вона відпила свій чай та поправила волосся, — а от дівчатам не спалося. Всю ніч то одна, то інша бігали до вбиральні звільняти шлунок… ой, вибач, ти ж їси.

— Я не чутливий до цього. Мені доводилося бачити речі і погірш блювання, — я невесело всміхнувся своїм спогадам.

— Які це? Чи ти просто для створення пафосної аури навколо себе це сказав?

— Ні, я говорю про розкладання трупів на різних стадіях після смерті, — вона тільки знизала плечима.

— Я планую повʼязати життя з медициною. Трупами мене не налякаєш, — зізналася Ліза.

— Гаразд, якщо так.

– Що плануєш робити після сніданку?

Я лише прожестикулював, мовляв без поняття. Можливо походити територією, або повернутися до кімнати. Поки вампір буде на уроках, я спокійно відпочину.

Через те, що більша половина першокурсників отруїлася та провела ніч біля туалетів, на заняття іти вони не могли через слабкий стан і пари для усього першого курсу на сьогодні відмінили. Але слух про вечірні пригоди розлетівся гуртожитком, наче кульбабкове насіння від вітру. Всі учні різних курсів намагалися уникати підозрілих учасників інциденту. Приємно бути не єдиним відступником. Тепер не тільки некромант сіє жах на весь коледж, а і відьма-отруїтелька. І не важливо, що тілом та свідомістю Лізи керували.

Я глянув в протилежну сторону, там був вовкулака — його не те щоб сторонилися, він радше сам не проявляв інтересу до старшокурсників у їдальні.

Про вовка промовка, а вовки до хати. Хлопець, знайшовши поглядом мене та Лізу, прямував у нашу сторону.

— Плануєте чергове масове отруєння? —невимушено запитав вовкулака, сідаючи поряд. Вільним залишилося лише одне місце.

— Хіба що отруєння настрою, і то собі, —відповіла з посмішкою Ліза.

Якийсь час ми просто їли, наче нічого не відбувалося довкола. Наче ми проста компанія… знайомих?

— Хтось піде зі мною курити, — запитала рудоволоса, дістаючи електронку з шоперу, — Яніс?

— Я не палій, пробач.

— А ти, дружище-вовчище? Куриш?

— На жаль ні. Доводиться бути крутим іншим шляхом — багато матюкатися та не їсти капусту в супі. Мусиш іти сама.

— Мені якось перехотілося, — з явним жалем вана поклала електронку назад.

— То що плануємо робити? — Це вже запитував Сява.

— Іти назад до кімнат.

— Розшукати кісточки, — я та дівчина відповіли одночасно.

— Підтримую. Лізу. Це хороша ідея, ми маємо дізнатися, що тут відбувається і чому вплетено нас.

— Навіщо? — я не розумів інтузіазму однокурсників, — є викладачі, вони старші та розумніші. В них точно більше досвіду для всіх цих речей.

— Що ти кажеш, — саркастично обурився хлопець, — а ми маємо заховатися в будку і тремтячи обгорнутися хвостами?

— У мене немає хвосту.

— У мене теж.

— Проте у мене є і так говорять серед вовкулак. Коротше, тебе, мій любий друже, не просто так у це вплили, моя собача інтуїція мені це підказує. Ліза теж, думаю, не просто стала жертвою вселення. А, доречі, як це сталося? — Він звернув погляд до дівчини. Ліза зніяковіла. — Ми виходили з потягу разом і я бачив твою руду макитру ще якийсь час. А потім заговорився з іншим вовкулакою і втратив тебе з виду.

Я та Сява уважно дивилися на дівчину. Вона підняла брови, здивована підозрілими поглядами ще і від нас та похитала головою, засуджуючи наші засудження.

— Теж мені слідчі. Дорогою до гуртожитку я трохи відбилася від гурту, бо задивилася на світлячків. Я ніколи раніше їх не бачила. Просто я з міста і до цього взагалі вважала їх казковими істотами.

— Перед тобою зараз буквально вовкулака та некромант, не кажучи про вампірів і те, що ти сама відьма. А світлячки — міфічні істоти типу єдинорога? — Сява обурився.

— Ні. В єдинорогів я вірю, а в світлячків не вірила поки не побачила. Я робила фото на свою камеру, — дістала вона фотоапарат з шоперу як доказ та показала пору фото — папороть, стовбури дерев у мосі і невеликі групи сяючих комах, — але потім зустріла Блуд.

— Пробач, здається я не так розчув, — усміхався вовкулака, — що ти зустріла?

Я відчув легкий сором.

— Твоє життя — це твоя особиста справа, але навіщо нам ці подробиці? — Хоча чого це я?

— Бовдури, Блуд — це дух. Він водив мене у трьох ялинах і я ніяк не могла знайти стежку, а тоді почула, що хтось кличе мене на імʼя і пішла на голос. А далі нічого не памʼятаю. Тільки брудну підлогу маєтку і бійку в самому розпалі між вами і тою. Що їй було потрібно?

— Мій талісман певно, вона постійно про нього запитувала та навіть відібрала. Дякуючи Сяві він зараз у мене.

— Чому ти мене назвав Сява? — Звернувся вовкулака до моєї скромної персони, — це прізвисько для близьких, мене Святославом звати. Слава, якщо хочеш.

— Прізвисько, тобто твоя кличка? — Посміхаючись перебила Ліза.

— Який смішний жарт, ніколи такого не чув, ти сама придумала?

— А чому Сява? — Спитав я, — що це означає?

— В дитинстві я погано говорив і так вимовляв своє імʼя, — через зуби відповів хлопець, явно ніяковіючи.

— А, памʼятаю, малий ти смішно гарчав на котів.

Ліза, певно уявивши це, ледь не вдавилася чаєм, сміючись на всю їдальню. Вовкулака мені за це спасибі не скаже. Та я не стримався та теж розсміявся втягуючи в цей сміх і його. Виявляється, він милий, коли ось так сміється. Аби ще не дратував усе підряд рознюхуючи. В тому числі і мене.

Тим часом їдальня пустішала, ми і не помітили, що час сніданку спливав та настав час покидати залу. До першого заняття пʼятнадцять хвилин. Але сьогодні нам туди не треба. То що, варто вплутатися в це не дорозслідування? Мене цікавила брошка. Що в ній такого, що змусило явно старий та, судячи з усього, сильний дух так за нею побиватися. Матеріальне на той світ не забрати. Чи дух відьми не планує іти у вічність, а залишитися на землі? Навіщо? Добре, питань багато і вони мене цікавили. Але ж хто ми такі в порівнянні з нею? Може варто дізнатися?

— То що, підемо пошукаємо якісь сліди біля кладовища? Може викладачі щось не помітили? — Запропонував я своїм колегам по слідству. Обличчя Лізи розтягнулося в посмішці. Слава одобрюючи кивнув.

Ми вийшли з їдальні і коридорами прямували в сторону виходу з замку. Дорогою Ліза щось копоршилася в шопері.

— Слухайте, хлопці, я заскочу в гуртожиток взяти певні речі, а ви почекаєте?

— Ага.

— Гаразд.

Ми з Сявою, тобто Славою, очікували дівчину на подвірʼї. Рідкі старшокурсники, що запізнювалися на перші пари, кидали на нас не одобрюючий погляд. Точніше, на мене. Ті, хто бачив мене в перше в житті витріщалися, наче я щось не з цього світу. Власне так і є. Ті, хто вже перетинався в коридорах гуртожитку чи на вулиці просто суворо оглядали на наявність чогось лихого.

Славу ця участь оминула. Він був звичайним хлопцем-вовкулакою, який міг привернути увагу хіба що широкими плечима та спортивним тілом. Де б мені взяти ті мʼязи та плечі?

Неочікувано він вирвав мене з мрій про чоловіче тіло, заговоривши — до цього ми стояли в тиші.

— Тебе не бісить, що вони так витріщаються на тебе?

— Та я звик. Колись і ти так на мене витріщався. Що змінилося тепер? І чого власне ти вирішив мені допомогти?

— В мене всього лиш особиста корислива мета.

— Цікаво, і яка? Чи секрет? Якщо не хочеш, то можеш не казати. — Я розумію, що деякі речі є особистими та йому не обов’язково про все мені розповідати, проте хлопець відповів одразу.

— Я борюсь зі своїми страхами. Точніше, вчуся з ними існувати на одній території, інакше за ними я не зможу відчути життя на повні легені. А я хочу цього. От і все.

Цікаво. Ми так просто з ним говоримо. Без сварок та взаємоприниження, наче нормальні старі знайомі. Мені хотілося акуратно спитати, про які саме страхи іде мова, але з гуртожитку вибігла Ліза. Саме вибігла.

— Бігом за мною! — Вона обох ухопила за руки, відриваючи з місця.

— Поясни, блін, куди ми біжимо і від кого, —дратувався вовкулака. Я власне теж.

— Той ненормальний задовбав питаннями, ледве здихалася, молюсь, щоб не сів на хвіст.

— Хто, той?

— Куди зібралися? — Пролунало позаду і над нами пролетів, закриваючи собою дорогу… Маркус?

— Бляха, наздогнав, — виялася Ліза.