||
Вона не могла про це не думати. Перед очима маячіло його обличчя, освітлене яскравою лампою, вороже, злісне. Ідіотка, яка ж вона ідіотка! А може, справді купити в нього ці фотографії? У неї ще залишалося трохи грошей після канікул, та й бабця Стефа віднедавна теж їй дещо підкидала… Давала гроші на плівки й друк фоток. Скільки це може коштувати? Полічила подумки. У неї було двісті злотих. Уже не так погано.
Заснути ніяк не вдавалося. Раніше, доки все так брутально не скінчилося, Лінка думала, що знайшла людину, у яку можна було б закохатися, когось незвичайного. Їй здавалося, що йому подобається займатися тим, чим і їй, і що він, може, чогось її навчить. Хотіла показати йому свої фотографії, мріяла, що він їх подивиться й скаже, що в Лінки справжній талант. Напередодні дівчина зняла з полиці блакитну коробку, яка зараз стояла в неї на столі. Устала з ліжка й почала знову переглядати свою колекцію, це її завжди заспокоювало. Крім знімків, які вона робила сама, у коробці був конверт з її дитячими фотками. Якісь кільканадцять фотографій… Та звісно, кому тоді було її фотографувати. Коли її тато, той, якого вона навіть не пам’ятала, загинув у катастрофі, мамі, певне, було важко. Воно й не дивно, що про фотографії мама й не думала. От Кай — то інша річ, у нього їх були сотні, зрештою, саме вони займали більшість місця в коробці. Коли братик народився, мама постійно його фотографувала. Лінка посміхнулася. Фотки немовляти у великій шапці, закутаного шарфиком, у папері в різдвяні олені, перев’язаного стрічкою, як подарунок, у дитячому басейні, повному кукурудзяних пластівців, на квітковій клумбі (ну й скандал тоді зчинився! Бо хто ж це витягає немовля з візочка, щоб покласти його серед пеларгоній, де це таке бачили!). Вона добряче розважалася, коли народився Кай. Принаймні спершу. Лінка задумалася.
Коли мама познайомилася з Адамом, вона дуже змінилася. Почала носити шпильки, підфарбовувати очі. Весь час посміхалася. А зараз… Зараз знову, як колись. Мама час від часу вибухає, репетує на всіх без будь-якої причини. Та найчастіше цілими днями просиджує мовчки, наче прикипіла до свого улюбленого лептопа. «Що лишень вона робить на цьому комп’ютері?» — думала іноді Лінка. Працює? Зрештою, навіть тоді, коли мама вдома, усе однаково так, наче її немає. Але ж є Кай, яким вона повинна займатися. Лінка знала, що мама з вітчимом узяли в банку великий кредит, щоб усім стало місця в новій квартирі. У Лінки й Кая були власні кімнати, крім того, була велика вітальня й спальня мами й Адама. Раніше вони мешкали в однокімнатній квартирці, яку продали. Великий кредит, нова дитина, нові витрати… Мабуть, це було для мами стресом, їй доводилося цілими днями сидіти за комп’ютером, щоб на все це заробити. Обом доводилося. Проте Адамові, здавалося, було психологічно легше. «Бідолашна мама, — подумала Лінка. — Усе життя мусить працювати, навіть тепер, коли нарешті вийшла заміж за нормального чоловіка». Лінці Адам узагалі-то подобався. Вітчим був спокійний і зовсім не нервував, на противагу мамі, яку будь-яка дрібниця виводила з рівноваги. Любив кататися на човні, грати в скребл, обожнював китайську кухню. Вони легко знаходили спільну мову, проте останнім часом Лінка рідко його бачила. Таке враження, що він оселився на роботі й лише зрідка їх навідував. Часом їй здавалося, що доросле життя, яке десь-там-колись на неї чекало, настільки заповнене працею, що більше ні для чого не залишається місця. У більшості її подруг обоє батьків працювали, та ще й у великих фірмах, а це означало засиджуватися допізна й постійно сидіти за лептопом. У наш час діти здавалися якимсь непотрібним тягарем, вони геть не вписувалися в сучасний спосіб життя.
Крім сімейних фоток у коробці були фотографії, якими Лінка найбільше пишалася. От і зараз дівчина витягла конверта з написом «КОНТРАСТИ». Ці знімки вона особливо любила. На них були місця у Варшаві, де старі будинки сусідили з новими, неонові вивіски перетинали старовинні фасади, а реклама гамбургерів буквально врізалася у вітрину їдальні. Лінці вдалося сфотографувати стареньку бабусю в довоєнному, мабуть, одязі перед одним з магазинів відомої мережі. Погляд бабці втупився у вузькі джинси-трубочки й куці сукенки. Цього знімка Лінка трохи соромилася, адже вона не запитала в старої дозволу, а швиденько клацнула її, доки та нічого не бачила. Лінці зробилося сумно. «Немає кому навіть показати ці фотки, — подумала вона. — Більше немає». Та найгірше було те, що їй хотілося, аби в коробці був ще один конверт, отой, що з її фотографіями. Тими чудовими фотографіями, бо попри все, що сталося, Лінка продовжувала вважати, що вони були прегарні. Дівчина відчувала, що знімки з фотосесії повинні бути в неї, хоча від самої думки про те, що з Мацеком доведеться знову зустрітися, її охоплював жах. Та в Лінки була одна риса, яку вона, мабуть, успадкувала від своїх диких предків, які обдарували її такою бушменською зовнішністю. Якщо вона бодай на мить чогось злякалася, то мусила негайно із цим позмагатися. Коли вона була маленька, то стрибнула з високого паркана тільки через те, що боялася стрибнути. І тепер вона піде по ці фотографії, хай там що!
Заснути ніяк не вдавалося. Раніше, доки все так брутально не скінчилося, Лінка думала, що знайшла людину, у яку можна було б закохатися, когось незвичайного. Їй здавалося, що йому подобається займатися тим, чим і їй, і що він, може, чогось її навчить. Хотіла показати йому свої фотографії, мріяла, що він їх подивиться й скаже, що в Лінки справжній талант. Напередодні дівчина зняла з полиці блакитну коробку, яка зараз стояла в неї на столі. Устала з ліжка й почала знову переглядати свою колекцію, це її завжди заспокоювало. Крім знімків, які вона робила сама, у коробці був конверт з її дитячими фотками. Якісь кільканадцять фотографій… Та звісно, кому тоді було її фотографувати. Коли її тато, той, якого вона навіть не пам’ятала, загинув у катастрофі, мамі, певне, було важко. Воно й не дивно, що про фотографії мама й не думала. От Кай — то інша річ, у нього їх були сотні, зрештою, саме вони займали більшість місця в коробці. Коли братик народився, мама постійно його фотографувала. Лінка посміхнулася. Фотки немовляти у великій шапці, закутаного шарфиком, у папері в різдвяні олені, перев’язаного стрічкою, як подарунок, у дитячому басейні, повному кукурудзяних пластівців, на квітковій клумбі (ну й скандал тоді зчинився! Бо хто ж це витягає немовля з візочка, щоб покласти його серед пеларгоній, де це таке бачили!). Вона добряче розважалася, коли народився Кай. Принаймні спершу. Лінка задумалася.
Коли мама познайомилася з Адамом, вона дуже змінилася. Почала носити шпильки, підфарбовувати очі. Весь час посміхалася. А зараз… Зараз знову, як колись. Мама час від часу вибухає, репетує на всіх без будь-якої причини. Та найчастіше цілими днями просиджує мовчки, наче прикипіла до свого улюбленого лептопа. «Що лишень вона робить на цьому комп’ютері?» — думала іноді Лінка. Працює? Зрештою, навіть тоді, коли мама вдома, усе однаково так, наче її немає. Але ж є Кай, яким вона повинна займатися. Лінка знала, що мама з вітчимом узяли в банку великий кредит, щоб усім стало місця в новій квартирі. У Лінки й Кая були власні кімнати, крім того, була велика вітальня й спальня мами й Адама. Раніше вони мешкали в однокімнатній квартирці, яку продали. Великий кредит, нова дитина, нові витрати… Мабуть, це було для мами стресом, їй доводилося цілими днями сидіти за комп’ютером, щоб на все це заробити. Обом доводилося. Проте Адамові, здавалося, було психологічно легше. «Бідолашна мама, — подумала Лінка. — Усе життя мусить працювати, навіть тепер, коли нарешті вийшла заміж за нормального чоловіка». Лінці Адам узагалі-то подобався. Вітчим був спокійний і зовсім не нервував, на противагу мамі, яку будь-яка дрібниця виводила з рівноваги. Любив кататися на човні, грати в скребл, обожнював китайську кухню. Вони легко знаходили спільну мову, проте останнім часом Лінка рідко його бачила. Таке враження, що він оселився на роботі й лише зрідка їх навідував. Часом їй здавалося, що доросле життя, яке десь-там-колись на неї чекало, настільки заповнене працею, що більше ні для чого не залишається місця. У більшості її подруг обоє батьків працювали, та ще й у великих фірмах, а це означало засиджуватися допізна й постійно сидіти за лептопом. У наш час діти здавалися якимсь непотрібним тягарем, вони геть не вписувалися в сучасний спосіб життя.
Крім сімейних фоток у коробці були фотографії, якими Лінка найбільше пишалася. От і зараз дівчина витягла конверта з написом «КОНТРАСТИ». Ці знімки вона особливо любила. На них були місця у Варшаві, де старі будинки сусідили з новими, неонові вивіски перетинали старовинні фасади, а реклама гамбургерів буквально врізалася у вітрину їдальні. Лінці вдалося сфотографувати стареньку бабусю в довоєнному, мабуть, одязі перед одним з магазинів відомої мережі. Погляд бабці втупився у вузькі джинси-трубочки й куці сукенки. Цього знімка Лінка трохи соромилася, адже вона не запитала в старої дозволу, а швиденько клацнула її, доки та нічого не бачила. Лінці зробилося сумно. «Немає кому навіть показати ці фотки, — подумала вона. — Більше немає». Та найгірше було те, що їй хотілося, аби в коробці був ще один конверт, отой, що з її фотографіями. Тими чудовими фотографіями, бо попри все, що сталося, Лінка продовжувала вважати, що вони були прегарні. Дівчина відчувала, що знімки з фотосесії повинні бути в неї, хоча від самої думки про те, що з Мацеком доведеться знову зустрітися, її охоплював жах. Та в Лінки була одна риса, яку вона, мабуть, успадкувала від своїх диких предків, які обдарували її такою бушменською зовнішністю. Якщо вона бодай на мить чогось злякалася, то мусила негайно із цим позмагатися. Коли вона була маленька, то стрибнула з високого паркана тільки через те, що боялася стрибнути. І тепер вона піде по ці фотографії, хай там що!
Коментарі