Місто невідоме
У ньому травень місяць. Місяць теплий та радісний. Навколо так багато посмішок, веселощів, щастя… Нудить! Місяць травень — рай для душі. Кругом люди: хтось кудись поспішає, хтось прогулюється, а хтось робить бездарні знімки, які незабаром з’являться на теренах соціальних мереж. Гидко! Ненавиджу цей чортів травень. На заході дня мене зустрів жар. Воно душило мене — це місто. Моя душа кричить. Моє серце розбито вщент, бо я ненавиджу цей травень!
У руках я стиснув фотоапарат та яскраво-голубими очима шукав кадр, естетику. Цнотлива та невинна природа мені потроху відчинялася. Вдалині наче намальовані художником світло-зелені пагорби, на яких вже замикаються різнокольорові польові квіти. Над ними пливуть хмари неначе той же художник пензлем провів по небу. Воно ж освітлене червоно-золотистими променями, де сонце вже втомилося та з останніх зітхань світило. Зовсім скоро це все поглинить яскрава та чиста душа ночі. У моєму світі мовби всередині справжнього срібла настане. Кругле просторе вікно буде вести приємну бесіду з місяцем. Тому він обдарує усю кімнату своєю повагою. Ліжко, яке стоїть по середині проходу огорне холод та морок, а білі стіни, обвішані сотнями фотографій, нагадають мені о незабутнім. Чекаю на цю пору. Проте зараз мій дух кричить, звиваючись від болю.
Зробивши ще декілька кроків, я зустрів свій світанок. Відкривши фотоапарат, я зробив той кадр: по середині дороги сиділа дівчина, схрестивши ноги. Її шовковисте довге каштанове волосся трохи розвивав вітер. Голубо-сіро-зелені очі від маленького дощу стали червоними, а на безкінечних чорних хмарах владував ураган. Її пружні груди злегка прикривав чорний мереживний топ, де прозорі візерунки розмістилися на частині грудей та нижче. Одну із грудей, ліву, прикрашала маленька коричнева родимка. З високою посадкою вільні сині джинси, які показували тонку та витончену талію і довгі стрункі ноги. Навколо проходили десятки людей, але то лише розмитий фон. Її яскраво-рожеві вуста в ранах, а смугляві ланіти освітлювали червоно-жовті промені. Я не втримався…
— Я знаю твою історію напам’ять. Ходімо зі мною, я покажу тобі магію, — дещо нахилившись, подав їй свою руку.
Незнайомка, опершись рукою о асфальт, встала та вороже подивилися на моє кучеряве довгувате блондинисте волосся.
— Ти такий самий, як і усі інші — ніхто. Що ти можеш знати, окрім пліток та фальші?
— Нерозділене кохання, то сильно. Ах да, я ж зовсім не маю рації, — не міг відірвати від неї погляду.
У відповідь вона лишень мені посміхнулася, у цей же момент пішов дощ. Небо залишалося західносонячним. А дощ був таким теплим та рідним. Я йшов за покликом світу свого, слідом куди вирушила вона.
                              ***
Мій світ зовсім не великий. Про нього згадував раніше. Незнайомка роздивлялася білосніжні стіні та стелю. Її зовсім не цікавили доволі пікантні знімки: напівголі та зв’язані жінки. Поруч кадри з цнотливою природою: пагорби, океан, пустеля.
— Хочу творити, — пошепки сказала вона.
Я мовчки взяв до рук фотоапарат та почав налаштовувати камеру.
— Мені потрібні фарби.
                          ***
Її кисть руки згиналася, наче стеблина, а тонкі пальці ніжно тримали чорний пензлик. Її витончена спина, яку прикрашають мережева чорного топу. Волосся спущено на груди. Я жадібно фотографував її, дихання важке. Вона ж продовжувала так само жадібно малювати. Різнокольорові візерунки поглинали мою білосніжну стіну, а навколо палав калиновий вогонь.
— Роздягайся, — я зняв з себе білу футболку, залишивши ноги у світло-коричневих джинсах.
Вона тільки-но кивнула та без сумніву роздяглася до голу. Проте вже через хвилину її тонке, наче сук берез, тіло закривала моя простора футболка. Довге волосся зібрано до купи, лише на чоло та трохи ланіти спускалися водоспадом густі локони. Я ж продовжував фотографувати. Кожен кадр немовби ковток повітря та води, через який палає кровавий світанок. Закінчивши з першою частиною своєї роботи, вона повернулася до мене.
— Я ненавиджу, коли мене фотографують. Перестань, — побачивши у моїх руках фотоапарат, вона закрила долонями обличчя.
Проте камера бачить все інакше: її долоні, складені один на одну, закрили тільки половину обличчя. Одне зелено-голубо-сіре око відчинено, серйозний вигляд обличчя, легке та вільне позування.
                             ***
Глибока та спокійна ніч. Стогін. Її тяжке дихання. Її кисті рук міцно зв’язані мотузкою, підняті над головою. Її тіло огортало місячне сяйво. Її ніжний та гучно-тихий стогін. Я зверху. Її тонка талія вигиналася, неначе квіти від найспокійнішого вітру. Її груди підіймалися то вгору, то опускалися додолу, наче той же вітер колихає море. А її ноги стискалися та трішки розсувалися, мов гілля сакури. Солодка отрута, райський гріх, хіть.
Ранкове сонечко розпливлося в широкій усмішці. Воно обдарувало кімнату своїми яскраво-золотистими променями. У кінці холодної кімнати стояла вона у тій самій білій футболці. Вона малювала. На жаль, я не зміг насолоджуватися цим моментом, адже болотяне життя всмоктує кожного з нас. Тому пізніше мене вже не було. Проте я відчував, я знаю, що вона продовжувала малювати. У зимній маленькій квартирці, у тихій самотності.
                                    Незнайомка — знімок
Які думки її тривожать? А може вона дочка знаменитого художника, якого картини такі відомі? Проте зображена його муза — таких жінок взагалі не існує. Вона так схожа на нього. До ночі мої думки заполонила та, чиї знімки потворні.
Дні минають швидко, ніби секунда.
Вечір. Починають вдихати чисте та свіже повітря на повні груди трави, дерева, квіти. Вона ж закрила мені очі та повела туди, де я жив усе життя  до мого світу. Ліва стіна розмальована візерунками та вогнем, де посередині приляг відпочити величний дракон. Права стіна — спокійна та ніжна сакура, яку огортає нічне небо. Під ногами розмальований ніби справжнісінький космос. Зверху вона почепила мої роботи, мої кадри.
— Це мій світанок, — я посміхнувся.
У ту ж мить я схопив фотоапарат та роздягнув її. Дівчину поклав на космос. Її тіло огортало прозоре простирадло, кінчики пальців торкалися його. Біля очей та на шиї я домалював кровавою фарбою краплі. Кадр, кадр, кадр…
                              *** 
Вона мертва… Ніби пелюстки сакури забрав її вітер. Я опустився на коліна перед правою стіною, долонями торкаючись ніжно-рожевого стебла. Моя душа ридає!

                       Цей світ обман,
               Усе в ньому лишень гра,
               Веселощі й радості мить
        Стала мені неприємною до болю.
            Я ненавиджу чортів травень!
                           ©. Фотограф