Вогонь у каміні приємно потріскує, з під загрубілих пальців мого дядька виривається ніжна мелодія. Вона лине кімнатою, прослизає через щілину під двері та виливається з крамниці на засипані снігом вулиці, змушує зупинятися перехожих, заманює їх у середину. Вони заходять, на вхідних дверях дзенькає дзвінок, і мелодія уривається. Дядько виходить у крамницю, щиро усміхається ошелешеному покупцеві: він може й не хотів сюди завітати, але тепер уже не має вибору. Крамниця захлопує пастку і виставляє на показ усі свої принади. Я сором’язливо спостерігаю з-за ширми, яка відділяє житлову частину кімнати від робочої, як дядько застосовує усю свою магію, розговорює клієнта, змушує того почуватися ніби вдома. І ось покупець, гучно сміючись чи тихенько хихикаючи, кладе на прилавок брязкітливі монети й бере товар, що насправді йому не так уже й потрібен. Лише втрапивши додому він з подивом огляне покупку, покладе її в дальній куток комірчини та поклянеться більше ніколи до нас не заходити, але, звісно ж, наступного разу знову не втримається. Така вона – магія мого дядька.

Усе своє життя я провела у невеличкій крамниці-майстерні, де завжди було тепло і комфортно, по-домашньому. Дядько часто грає на музичних інструментах, ще частіше їх майструє. О-о-о-о, тоді його краще не турбувати. Він схиляється над калькою, старанно копіюючи лінії, чи береться за рубанок, тихо мугикаючи собі під ніс. У такі моменти я милуюся його руками – грубими, величезними. Вони майстерно справляються з будь-якою роботою і часто ніжно плескають мене по голівці. Дядько помічає мій погляд, усміхається, кличе до себе. Я червонію, але йду, дивлюся як створюється магія, а він усе мугикає й мугикає.

Люди бентежать мене, складно зрозуміти цих дивних створінь, що так майстерно приховують свої думки та емоції. Хочеться стряхнути їх і наказати бути справжніми. Саме тому я рідко виходжу на вулицю. Новини мені завше приносить дядько – заходить, увесь такий холодний, зі сніговою шапкою на голові, щоки світяться морозяним рум’янцем, а обличчя – усмішкою, говорить тихо, ніби боїться сполохати лякливого звіра:

- А ходи подивись, там ярмарок – люди роєм рояться.

І я йду до вікна, протираю рукавом запітнілі шиби й дивлюсь на зборисько людей. Боязно мені стає від їх кількості. А це ж лише в нашому маленькому селищі, то скільки ж їх усього у світі?! Але дядько поруч, не дає страхові наповнити серце. Він кладе тяжку долоню мені на голову, а другою вказує на людей:

- Хочеш розповім їх історію?

Він не чекає на відповідь, бо вже знає її. Починається довга розповідь і не зрозуміло де в ній правда, а де вигадка. Закінчується вона лиш коли остання людина пропадає з нашого зору, тоді дядько сміється, що ми знову цілий день змарнували і йде готувати постіль до сну.

Моє життя не ідеальне, хоч таким і здається. У нас бувають проблеми, особливо, взимку, коли не вистачає грошей, бо всі люди сидять по домівках і ніхто не хоче скуштувати дядькової магії. Тоді він пропадає на кілька днів. Каже що йде «в палаци», застерігає, щоб я не відкривала двері, завше прощається ніби востаннє і так само завжди повертається. Заходить у крамницю сумний і грізний, бачить мене і розтягує вуста в усмішці, але ж я знаю, що вона не справжня. Щось його гризе, мучить, проте він мовчить.

Так минають роки. Дівчата мого віку уже заміж виходять, але дядько за це мовчить. Мені ж добре у крамниці: ходжу серед інструментів і магії, дихаю найкращою дерев’яною пилюкою, слухаю найзахопливіші історії. І все так гарно і мило, аж ось надходить лист.

Дядько читає і хмуриться, він кидає на мене погляд і в очах його неспокій.

- Мене викликають в палаци, кажуть, завинив перед ними, дитино.

А я мовчу. Що ж казати? Не вперше ж йде невідомо куди. Збирається дядько в далеку дорогу: готує мені їжу, водить крамницею, нагадуючи де що, в останню чергу кидає у торбу свій одяг. Знову прощається, ніби востаннє. Він йде, переходить вулицю і зникає з моїх очей. Аж тут я розумію, що дядько не сказав коли повернеться. Мені б кинутися за ним, наздогнати, розпитати та наостанок обійняти. Але ж вулиці великі та повні людей, тож я стою, притиснувши лоба до шибки й заспокоюю себе, що він ненадовго.

Те «недовго» затягнулось на роки.

Спочатку я вірила, потім сподівалась, уже пізніше прийшов розпач.

Через тиждень останні запаси закінчились, а голод, як відомо, не тітка, тож я вийшла на вулицю. Це була найстрашніша моя подорож, зовсім не така, як у розповідях дядька, а темна та сповнена відчаю. Кожна хвилина мучила мене, завдавала майже фізичного болю, але я йшла.

Такими були мої перші кроки у світ – непевні, сповнені страху та жаги до життя.

Гроші закінчувалися так само швидко, як і продукти, і якщо їжу я ще могла купити, то заробляти ще не навчилась. З крамниці тепер не линула музика і навіть постійні клієнти перестали заходити. Щоб позбавитися страху я співала і ніжно змахувала пил з дядькових інструментів. Раптом почувся давно забутий звук – над дверима дзенькнув дзвінок. Я радісно обернулась, але уже за мить очі розширилися від страху.