Велике місто – 2065 рік, вечір.

Я спустився вниз. Там панувала напівтемрява. Така приємна, майже домашня. Не знаю чого в мене такі асоціації. Це ж просто старенька станція метро. Трохи вологості, прохолодний вітерець, що дує невідомо звідки. Мабуть, тому тут так по домашньому, що я тут проводив багато часу? У діда була тут маленька комірка, в котрій він лагодив взуття. А я часто сидів поряд нього, грав у телефон, та слухав його розповіді. Зараз я вже виріс. Дід пішов шукати пригод в інший, досить невідомий нам світ. Підземка стала набагато тихіша, їй користувались вже не так часто. Тільки з ранку, коли люди йшли на роботу, та ввечорі, коли вертались. В обід, тут зазвичай сидів один цікавий пацан. На вигляд йому було років 15, чи 17, не можу точно сказати, бо таке життя (без дому, нормального годування) змінює зовнішність достатньо сильно. Він тут просто сидів, та, за символічну плату, вислуховував проблеми охочих і давав пораду. І знаєте, ще ніхто не жалкував, за віддані гроші. І хоча той пацан був справжнім безхатьком, в нього завжди був гарний настрій.

Повернемось трохи в минуле. Я чекав свого метро. Гортав собі книгу на телефоні, але не був сильно зосереджений на ній. Мою увагу привернув хлопець. Він сидів прямо на підлозі біля одного з опірних стовбурів. Сидів, та розмовляв з дядьком, що також присів поряд навпочіпки. То був кремезний чолов’яга, котрому десь за п’ятдесят вже перевалило. Вони дуже активно щось розповідали один одному, сперечались. В один момент чоловік зареготав на всю станцію, на нього обернулись люди, але той не звертав уваги. Встав. Протягнув руку хлопцю, той потиснув її. Чоловік вклонився, і це був не звичайний кивок, в нього (чоловіка) навіть спина зігнулась трохи. Я був здивований. Чому солідна людина вже поважного віку розмовляє, мов на рівних з пацаном безхатьком. Та потім ще й дякує йому за щось. Мені стало цікаво, та я підійшов до пацана.

- Тебе як звуть?

- Ніяк (той знизав плечима). Тобто, може якось і звуть. Але я цього не знаю.

- Той що ти ту робиш?

- Сиджу (той хіхікнув)

- Ну не просто ж ти тут сидиш, як я бачу. До тебе підходять різні люди, та ти з ними про щось розмовляєш.

- Про щось розмовляю (він так лагідно, спокійно мені посміхнувся. То була дуже незвична та приємна посмішка). Ось, дивись. Він з-за спини дістав картонку, на котрій було нашкрябано вельми обережним й навіть каліграфічним почерком «дам вам пораду щодо життя».

- Ти даєш життєві поради?? Але ти ж ще хлопак! Нічого в цьому клятому житті не тямиш.

- Можливо і не тямлю, але всі поки що раді моїм підказкам та порадам (й підморгнув лукаво)

- Окей, дякую за пояснення.. ну, я побіг, метро приїхало.

- Бувай мій любий хлопчику.

- Що? Як ти мене назвав?

- Не звертай увагу.

Я здивувався. Що за тупе звернення «любий хлопчику». Я вдвічі старіший за нього..

Після цієї зустрічі я поки що більше не спілкувався з ним. Тільки стежив, коли чекав свого потяга (метро), стоячі в цій підземці. Він достатньо часто спілкувався з різними людьми, але, коли нікого не було поряд, той сидів, та навіть й не ворушився. Мені було дуже цікаво, про що ж він думав в ті моменти. І мені подобалось ходити цією підземкою, бо навіть коли я ненавидів весь світ, навіть коли все моє життя забарвлювалося у всі відтінки чорного... Я проходив тут, спілкувався з хлопцем, і мені ставало легше. Він завжди давав дієві поради, так, саме дієві.. Хоча, іноді вони виглядали дурними, та просто неможливими:

- Ми знову посварились.. вона обіцяє, що піде від мене, якщо я не знайду собі нормальну роботу. Їй не подобається, бачиш, що я працюю в офісі з ранку до вечора, та не заробляю мільйони, і їй також приходиться працювати. (в мене від злості навіть брови димилися)

- А ти її кохаєш, таку дівчину?

- Вона дружина. Іноді здається що ні, але коли я приходжу, дивлюсь на неї. Розумієш, вона така… така гарна, вона немов Венера.

- Але краса то не найважливіше. Погодься зі мною. Я б на твоєму місці розірвав всі зв’язки.

- Це буде складно. Ми ж одружені… та і. не правильно це. Вона моя дружина, ми вже п’ять років разом. Просто іноді бісить мене, але це ж в кожній родині буває.

- Мій любий хлопчику…

- ТА ДОСИТЬ МЕНЕ ТАК НАЗИВАТИ!!! (я спалахнув, як так можна, щоб цей юнак звертався до мене, як до молодшого, як до нерозумної дитини.)

- Я не хочу тебе образити, то просто звичка так звертатись, нічого не поробиш (не дивлячись на мої психи, він був спокійним, трошки посміхався, але і водночас був серйозним). Тобі треба розійтись. І в тебе все почне налагоджуватись.

- Я не можу.. це неможливо.

- Якщо ти так будеш вважати, то це дійсно стане неможливим для тебе. Подивись на цю ситуацію під різними кутами. Рано, або пізно, ви все одно розійдетесь, або ти почнеш пити. Зазвичай існують тільки два цих варіанти.

- Ну.. добре

Так, після цієї розмови набагато краще мені не стало, але через декілька місяців, коли я розійшовся з дружиною (до цього все-таки дійшло, і навіть не по моїй провині), я зрозумів, що це було найкращим ходом для мене, і я досі дякую за це пацану.

Хоча бували випадки, коли він просто підіймався з полу, та, з таким особливим виразом обличчя питав: «Любий хлопчику, що в тебе трапилось? Подивись на мене. невже тобі настільки погано, що ти б готовий був помінятись зі мною? Я то щасливий, а ти чомусь ні..» мене спочатку все ще дратувало це вельми неповажне звернення, але згодом я просто звик.

Сьогодні я зайшов до станції метро, спеціально в надії поспілкуватись з безіменним хлопцем. Настрій був зараз нормальний, мені нічого не треба було від нього. Точніше.. я хотів змінити життя цього парубка. Він ще міг все наздогнати. Він був генієм. В деяких наших розмовах він починав спілкуватись на такі теми.. і на такому високому рівні, що я, людина з одним червоним дипломом та двома вищими освітами просто не знав, що йому відповісти. Так що з навчанням він спокійно міг би за рік закінчити всю середню освіту. З житлом я як раз додумався, що хочу йому здавати в оренду, поки що безоплатно, квартиру мого покійного діда. Вони чимось схожі, цей хлопець та дід, тож, думаю пацану сподобалось б.

Але дійшовши до того місця, де він завжди сидів, кожен день, постійно, сьогодні залишилась тільки рожева кофтинка, брудна, та подряпана часом.. Я стояв й тупо дивився на неї, знов не знаючи, що мені далі робити…

- Що трапилось, мій любий хлопчику? (це промовив голос позаду, він був співучим, голосні розтягувались, та кожне речення звучало плавно, заспокійливо. Цей голос не був занадто низький, або високий. Просто красивий, вже чоловічий (не дитячий) альт. І все-таки. Цей голос був унікальним)

- Та ось прийшов, а тебе нема. Ти куди дівся? (я повернувся, за спиною його також не стояло, цікаво..)

- Я помітив, як ти йшов, від кіоску, я купував собі поїсти там, тож, пішов за тобою. Було цікаво, коли ти мене помітиш, а ти все не бачиш мене (він ніколи не сміявся, але його обличчя мало широку посмішку, та, коли йому дійсно було весело, та посмішка просто ставала ще ширшою)

- Ну і де ти стоїш? (я дико замотав головою в різні сторони, намагаючись розгледіти його)

- Я позаду тебе.. (я повернувся. На рожевій кофтинці сидів хлопець)

- Та як.. як ти тут опинився? Тебе ж не було, потім ти був за спиною, а потім..

- Просто не звертай увагу. Ти хотів зі мною поговорити. В тебе був гарний настрій, тож, можу сказати, що ти хотів мені запропонувати нове життя. Я мушу відмовити.

- Але чому?! Ти можеш навчатись в школі, жити в моїй другій квартирі. Та поки не знайдеш собі підробіток, я не буду вимагати з тебе навіть за комуналку сплачувати. Ти не раз рятував моє життя. По справжньому. Ти був кращим для мене психологом. І ти став майже не кращим другом для мене. я готовий тобі допомогти, і я хочу цього.

- Добре, якщо ти дійсно хочеш допомогти мені, то дістань мені один квиток до Хотина.

- Куди?

- В Чернівецьку область. Там я ще не був. Говорять і досі стоїть там Хотинська фортеця.

- Але нащо тобі туди. Тут також непогано..

(пацан встав, та почав ходити туди сюди мов рахуючи кроки)

- Коли ти в останнє бачив ліс? А ріку? Канави не рахуємо.

- Я.. в дитинстві, коли їздив з дідом в село. Тоді було весело, але там погано працює зв’язок, і інтернет не дуже ловить. Так що мені якось не дуже зайшло (я пожав плечима)

- Зв’язок.. інтернет.. любий мій хлопчику… для мене в цьому світі вже не залишилось місця. Тож я хочу відправитись туди, там природа ще має хоч трохи вільного простору. Але не знаю, як на довго.

- Слухай, а що в ній такого важливого? (я почав роздратовуватись. Ну дійсно, вся ця природа, то просто минуле. її вже мало, майже нема) Що є такого в тих лісах, ріках, чого нема в місті? Нащо купатись в річці, якщо існують басейни? Нащо ходити в ліс? Збирати гриби? Так їх і в магазині купити можна. Взагалі цього не розумію.

- Вважай мене просто людиною старих поглядів (хлопець сумно посміхнувся). Для мене це все життя мало сильне значення, а останні роки я не мав змоги перебратись в місця, котрі ще любі моїй душі. Сам же бачиш, в якому я становищі (тут він розсміявся в голос, мов, все, що з ним відбувалось. Його бідність, його, достатньо жалке життя, мов все це були такі дрібниці, що взагалі значення не мали).

- Ну окей, мені не складно купити квиток, але поясни мені, на-фі-га це тобі?.

- я не можу тобі пояснити таких елементарних речей. Можливо ти сам колись зрозумієш.. в тебе є шанс (він знов широко посміхнувся мені)

- пацан! Якщо ти мені не пояснеш, чому тобі так важлива природа, то ніякого квитку ти не отримаєш!

- Окей, тоді не судьба (ми завжди з нею не могли знайти спільну мову), ну нічого. Удачі

- Що? Так просто? Чому тобі так важко пояснити це. Та і взагалі, хто ти такий?! Ти дуже дивна особа. Наче хлопець шістнадцятирічний, до речі, скільки тобі?

- А я не пам’ятаю. Може і шістнадцять (він відмахнувся від цього питання, як від неважливого)

- Окей, теж дивно. Не знати, скільки тобі років, але окей.

- Та нічого тут дивного. Навіщо такі дрібниці про себе пам’ятати?

- Ну.. як, навіщо? Щоб знати.

- Щоб знати що? (він лукаво поглянув на мене).

- Мабуть.. щоб знати, скільки приблизно ти будеш ще жити…

- Але ж кожна людина живе по різному. Хтось сімдесят років, хтось дев’яносто. Так що пам’ятати про свій рік не вважаю за важливе.

- Окей… Також мені не зрозуміло, (продовжував я) як така молода людина, як ти, має такі застарілі (як ти сам казав) погляди. Як такий юний хлопак може бути настільки розумним? Ти ж знаєш все. що б я тебе не запитав, ти відповіси точніше за будь-який ШІ. Ось наприклад. Назви мені.. число пі

- 3.141592653589 ну і так далі.. а нащо це тобі?

- Тепер дай відповідь, наприклад.. ось який дуже важливий прилад, науковий, робили вчені епохи відродження і середніх віків з невеликої кількості меду та води?

- Лінзу. Але нащо задавати такі дурні запитання??

- Ні, ти дай повну відповідь.

- Якщо я правильно пам’ятаю, то мед розбавляли водою до потрібної консистенції. Але то було безглуздо. Навіть в середньовіччі можна було видути потрібної форми скло. І це просто якісь факти. Котрі можна знати, а можна і не знати. Цим не можна доказати, розумна людина, чи ні. Я можу навіть мавпу навчити числу пі. І що зміниться? Вона такою ж тупою і залишиться.

- То так, але звідки ти все це знаєш?? (в мене було відчуття, що я вже майже вивів хлопця на чисту воду, та, скоро я дізнаюсь про нього все)

- Та нахапався від різних людей. Я ж багато сиджу на вулиці. Та часто розмовляю з різними перехожими. Наприклад як з тобою. Я спілкувався, і дізнавався нових фактів. Тут нічого особливого нема.

- Ладно.. можливо (я розчарувався, але все ще не був певен, що він каже всю правду, а мені хотілось почути правду. Дуже хотілось) окей. Я ще повернусь.

- Бувай, мій хлопчику (пацан посміхнувся, й усівся знову на рожеву кофтинку, прийняв позу Будди, закрив свої очі, та, наче відразу заснув).

Прийшовши додому, я не знав що робити, він мене так вибесив, але ж було і цікаво, я хотів знайти щось, я закатував і себе, і, таке відчуття, що навіть нейромережі, намагаючись знайти щось корисного. Звісно, про одну людину знайти зараз інформацію неможливо. Точніше про таку бездомну людину. Він не сплачує податків, він ніде не працює. Він не існує для країни. Та і я майже нічого про нього не знав. Тож я шукав просто схожі випадки. Я шукав по різних форумах, може десь хто згадував таких самих дивних юнаків. Я намагався шукати новинні згадки. Хоч щось…

(Я вже й забув про нього. Але…)

Що? Хто такі вічні?

Велике місто – 2066 рік, ранок.

- Вибач мені, що так довго, але, для тебе час ніщо, ти ж такий ще молодий (я підморгнув пацану)

З того моменту пройшов майже рік. Хлопець і не змінився, на перший погляд, тільки очі його стали ще глибшими. А також його посмішка зникла. Точніше, вона зникла при моїй появі)

- Ти прийшов? Я думав вже все. ти змінив роботу, чи просто почав ходити до неї іншою дорогою?

- Я звільнився. І ще, я купив квіток. Пішли.

(Вокзал)

- Будь ласка, ось наші квітки. Так, місто Хотин. Купе

- Наші? (перепитав пацан)

- Так, наші, я теж їду. Тож, пішли, подорож буде цікавою.

Я підморгнув, а на обличчі хлопця з’явилась та, минула, і вже забута мною посмішка – проста, щира та широка…