Сьогодні мені поставити таке питання: «Що для тебе є щастя?». І знаєте, я задумався. Я згадав майже не всі моменти, коли я був у стадії ейфорії, у стадії повного щастя. Я згадав всі моменти, коли я відчував себе, як ніколи, - живим. Тож, це для мене були цікаві та корисні спогади (таке треба пам’ятати), і я вирішив поділитись цією відповіддю з вами. Тож, приємного читання;) (вважайте це повною цитатою моєї відповіді, тому тут існують певні тикання, та звертання) Такс, ну поки я вільний. спробую тобі все-таки дати відповідь😅 щастя.. знаєш, взагалі достатньо трудно мені дати поняття цьому значенню щастя, тому що щасливим можна бути за різних обставин. настільки різних, що поєднати їх неможливо. тож я тільки можу перелічити деякі моменти свого життя, коли я відчував себе максимально щасливим... Мабуть, таких пунктів мого щастя буде три, хоча перший достатньо широкий 1. природа. А якщо бути більш точним, то така повна спокійна одинокість поряд з природою. наведу приклади. У 21 році літом я ходив в мандрівку по Карпатах. намети, важкі рюкзаки, повна відсутність сотового зв'язку та інету (все як треба). нас було людей десять, але.. з більш нормальних я там тільки з трьома познайомився, та і те, один з них був помічником куратора (класний пацан). І в тій подорожі було як мінімум три моменти, хоча по факту більше, коли я так ярко-ярко прямо радів. я був у захваті, серце зупинялось, голова чи то повністю вимикалась, чи генерувала таку кількість думок в секунду, що я не міг все зрозуміти. перший раз це було на галявині, то був ще просто великий пагорб, навіть не гора. там ми зупинились на привал. я усівся, і почав дивитись. звідти відкривався неймовірний краєвид на декілька десятків кілометрів на приблизно 250 градусів. я сидів, й просто дивився.. стадія ейфорії продовжувалась декілька хвилин, майже рекорд. Другий момент котрий зі мною трапився був пізніше. тоді ми підіймались до озера Несамовите. почався дощ, я з одною дівчиною (як раз та приємна людина, з котрою я потоваришував). ми не те щоб відстали навіть, ми просто були в середині. одна частина пішла в перед, інша як раз була позаду (та що з керівником😅), а ми вдвох всередині. і так, почався дощ, спочатку легка мряка достатньо швидко перетворилась на шторм. Хоча ні, то просто був сильна злива, вітер якщо і був, то не сильний. ми підіймались по такій стежці, котра була мов у впадині, тож через хвилин 10-15 вона стала маленькою річкою. стало холодно. наші дощовики порвались об гілки дерев та каміння. було мокро. було навіть трохи лячно, а та дівчина так сильно рознервувалась, що десь на середині шляху в неї почалась невеличка істерика. тоді приблизно я і зрозумів, що круто вмію заспокоювати людей😂 коли вона заспокоїлась, ми пішли далі. усього підйом до Несамовитого зайняв чи то годину, чи то півтори. Але коли ми піднялись. нас охопив великий туман. дуже густий. ми не бачили своїх ніг. (треба буде знайти ті фотки, чудово ми тоді провели час..) ну і ось, піднялись ми, зустріли вже наших першопроходців. остаточно заспокоїлись, що прийшли саме туди, куди треба😅 і також ми побачили таку красиву дзеркальну табличку, на котрій було написано "Озеро Несамовите. висота 1750 м" в ту мить я знов відчув себе безмежно щасливий. серце знов завмерло, так сильно, що стало аж боязко: "Задихнусь"😂 та все обійшлося) потім ми розклали намети, дуже холодними, задубілими руками. До речі. той туман, в котрий ми зайшли виявився звичайною хмарою. тому вона такою густою й була. Потім все що нам залишалось, це залізти в намет, з'їсти трошки фініків (ніколи їх не любив, до того моменту. А тоді, з'їв легко😅). і останнім пунктом треба було спробувати заснути. було складно, через холод, але потім якось трошки повітря намету нагріли своїм диханням, та почали дивитись сни) і третій раз, коли в мене знов захопило подих - Петра. так, не Говерла, просто, тому що.. ну... коли я піднявся на неї, в мене був не такий урочистий настрій. мені тоді дуже хотілось сходити в туалет😅😅 це все, що займало тоді мою увагу. А ось на Петрі я відчув кайф. в неї не висока, та майже гостроверха вершина. там невеличке плато є. і коли ми піднялись на нього, то я відчув ті її 2000 метрів над рівнем моря. ту висоту. той кайф. і знов, свіже повітря, глибокий вдих, та завмерле серце. все як за сценарієм:) Були ще моменти коли я був щасливий у той пішій подорожі по Карпатах. було дуже цікаво, було неймовірно, і я після того, як співається в одній пісні "навеки оставил свое сердце в горах". там неймовірно.. Ну не тільки тоді я був щасливим. повернемось ще на декілька років назад. мій день народження - мені 11. Ми з татом відпочивали на морі. не пам'ятаю чесно на якому. наче то було чорне, а може й азовське.. ну не суть різниця. тоді татко мені подарував дві маленькі пригоди. політ на парашуті, й купання з дельфінами. політ на парашуті тоді змусив мене захопитись коханням до різних висот. тобто як це відбувалось. Нас прив'язували до парашута, і до невеличкого швидкісного катера. той розвивав чималу швидкість, і ми за ним як на повідку теліпались позаду. висота була.. чесно, не пам'ятаю яка. Але достатня, щоб всі люди здавались меншими за мурах. я тоді дуже радів, ще так активно по дитячому. Але це було чудово. чорт, я не можу все це описати словами. мені не вистачає їх. та і мало б кому вистачило.. щастя, мабуть, не можливо точно описати🤔 А потім, в той же день, після прогулянки в небі, я, в дельфінарії поплавав з дельфінами. які ж вони шикарні створіння.. після того я зрозумів. з всіх ссавців я обожнюю тільки три види. найбільше: коні, собаки та дельфіни. Ну й ось, коли могутнє тіло дельфіна розрізало воду разом зі мною, я також відчув подих щастя) а потім виявилось, що я вже дуже сильно захворів.. в мене тоді піднялась температура під сорок. в мій день народження😅😅 (надію я не заразив дельфіна..) ну. приблизно я тобі описав першу частину, як я можу отримувати щастя. єднання з природою. єднання з собою:) Так, друга частина. Спорт. взагалі я не дуже спортивна людина. все своє життя я мав зайву вагу, хоча прям ожиріння в мене не було. просто я ледар, та особливо рухатись не полюбляв. мені б лягти з книжкою на диван, та читати години на проліт. Але спочатку тато привчив мене до велосипеда. потім він навчив мене плавати, ще пізніше він відвів мене на уроки кінної їзди (на тих уроках я був потрійно щасливий, тому що я обожнював коней, я був на природі, а не в нудному манежі. і я займався спортом (ну.. не дуже активний спорт, але все-таки). ще пізніше він навчив мене грати в шахи, навчив займатись бігом (фактично я бігав з шести років, та в сім вже долав половину марафонської дистанції без особливих труднощів. А потім закинув.. знов почав бігати я рік тому, і зараз все ще не наздогнав свій минулий результат) пізніше він відвів мене на волейбол, та я так захопився їм, що витрачав по 3 години кожен день на нього, приблизно дві години уходило на практику, а інша на теорію. на жаль, через рік почалась війна.. але я вже до того часу став кращим серед тих любителів новачків (то була не секція, а просто.. люди різного віку збирались, та грали разом). але я волейбол в досі обожнюю. це для мене найулюбленіший вид ігрового спорту. я, якщо цікаво, граю на позиції зв'язуючого, не знаю, як українською правильно. може просто сказати "на позиції зв'язки"🤔 так, забув нагадати, про теніс настільний у молодшій школі. але то була чисто моя ініціатива, коли я також захопився тим видом спорту. хоча й особливого таланту в мене до нього не було🤔 Так, і до чого я все це перелічую. у кожному спорті можна довести себе до стадії повного знеможення. коли тіло вже відказує тобі. голова запаморочена, їй не вистачає кисню. ти тільки закінчив вправу, чи партію. і ти стоїш, сидиш, неважливо. і розумієш, наскільки щаслива кожна клітина твого тіла. В тих видах спорту, де тільки голова напружується, або не тільки тіло, але в додаток і голова. (ну з тільки головних видів спорту я можу виділити тільки шахи.. також хочу віднести сюди важкі математичні задачі, та рівняння. я від них також фанатію, і отримую нескінченне насолодження коли долаю ту, або іншу задачу. з гібридних я б відніс командні види спорту, типу волейболу, та баскетболу.) так ось, коли ще й голова бере участь в роботі. і коли навіть вона повністю вже знесилена. коли навіть вона вже туго працює, і з повною достачею кисню. це теж мене сильно робить щасливим. я не знаю чому. я не можу це описати. але чогось так виходить... Ну і третя. остання частина. вона буде короткою. я просидів 9 місяців в окупації. я три чверті року був під владою російської армії. це був дуже темний для мене час. я відчував настрій міста, я відчуваю завжди його достатньо добре. я сильний емпат. і тоді було темно.. всі були трохи налякані, сильно пригнічені, та сумні. таке відчуття, що на місто опустилась чорна завіса, вона прикрила його, і все почало бачитись через цю завісу. все було темним сумним. Але приблизно за тиждень до визволення, одного разу гуляючи з татом собаку я відчув, що щось змінилось (тато також відчув), ми пішли подивитись на розташування орків. воно було не дуже далеко від нас, та.. воно виявилось пустим. просто пустим, двері були відкриті, туди навіть можна було зайти. Хоча ми не заходили. дихати стало якось легше в той день. темну завісу, темну тканину зірвали з міста. Хоча ні. це не було чимось різким. ця завіса просто почала танути. потроху й поступово, але достатньо швидко, щоб можливо було відстежувати зміну настрою міста. наступного дня ми пішли сходили до в'язниці (я живу на околиці міста, і буквально в двох кілометрах починається село, і між селом та містом розташована в'язниця.) тоді ми побачили щось смішне та я розсміявся, вголос, як я це люблю. злетіла з гілки насуплена ворона. тканина що вкривала місто тріснула та трохи надірвалась. й почала танути ще швидше. до речі, в'язниця (інше розташування орків) також була порожньою. зовсім порожньою. це також тішило. стало більш спокійно. Ще через декілька днів, я стояв за двором (живу у приватному будинку) та по сусідній (більшій) вулиці пронісся джип з великим прапором України, що розвивався, та був дуже добре виден. він кричав з відкритого вікна: "Слава Україні". я помітив тоді один тільки, не сусіди, не мама або тато не бачили. я розказав, та ми подумали: "ось це смілива людина. іноді просто треба робити такі подвиги. це надихає жити". до речі, це було 11.11.22 як раз день, коли моє місто визволили. А ми цього навіть не знали. дихалось вже декілька днів дуже вільно, та, що саме сьогодні ми офіційно звільнились від окупації ми не знали. був повний блекаут. декілька тижнів вже не було світла, й навіть води. зв'язок був відсутній, інтернет звісно також. ми були в інформаційний недостачі. Цілий день ми чули різні крики, бібікання машин, та галас всього міста, нашого району (хоча ми живемо не в центрі міста, і у нас район спокійний) тож ввечорі з татом ми пішли до великого проспекту, так би мовити, на основний галас, та. о диво, побачили цілу колону піших, що йшли просто по дорозі. з великими прапорами України, багато машин, що їхали також, вмикали на всю гучність гімн України, або інші українські, зараз культові пісні. ця колона також співала гімн, та славила українські війська. та дуже гучно посилала рашиків на три літери😂 ми нічого з татом не розуміли. ми не вірили, навіть не брали до розглядання той варіант, що ми вже вільні. подумали, що просто люді вирішили зробити таку круту акцію протесту.. Хоча тоді. Ввечорі як раз я і відчув себе вільним. вперше за настільки довгий час, я дуже яскраво відчув себе вільним, з новою силою. я почув себе щасливим від цього факту.. і тепер я постійно згадую той момент, коли я зрозумів. бути вільним - це дуже важливо. і, наскільки я волелюбна людина. Це третій момент, третя частина, що змушує мене відчути себе дуже живим. дуже щасливим)

Ну що ж, час мені вступати в гру. Але для початку розповім вам свою історію. Приблизно наприкінці липня чи то я зібрався вступити до MuseofImagination (якщо я правильно назву пам’ятаю), чи то мене Алан сам запросив. Але те що точно – я мав вступити до спілки цих письменників 17 серпня. Чого 17? Я сам поставив цю дату вступу. Хотів, так би мовити, зробити собі подарунок на день народження. Плюс збирався вже закінчити до того часу «Збірку Богів» (вважав, що вона займе більше часу). Я стільки всього встиг собі напланувати, як буде чудово знаходитись у спілці письменників. Скільки всього можна буде зробити, які цікаві ідеї для конкурсів можна придумати. Але що я узнаю? Через декілька днів, першого серпня спілка припинила своє існування, навіть не завершивши конкурс. Навіть якщо самі учасники не тримали зла на таку подію, то це все одно було некрасивим вчинком. І, звісно, засновник Muse of Imagination – Алан Блейз каже, що спілку було розпущено за згодою всіх у спілці. Яке моє було здивування, коли я дізнався, що сторінка спілки просто була видалена самим Аланом. Ніхто навіть заперечити йому не встиг. В один момент просто бац – і нема спілки. Але я не збираюсь когось ображати чи просто на когось гнати й списувати всі печалії. У кожного завжди своя правда, і головне, це тільки результат. Зараз на СБ існує тільки одна спілка, котра поглинає потроху все. Я вважаю: «Це не є добрим». Монополія ніколи не приводила до якості продукту. Але якщо буде гарна конкуренція, між одною спілкою та іншою, то, якість конкурсів покращиться, якість самих спілок також буде зростати, як і окремих письменників в кожній спілці. Це я тільки що розказав ідеальну, неможливо картину. По факту, як ми бачили з минулою спілкою – одна постійно буде намагатись знищити іншу. Всіма способами. Навіть такими неприємними, як знущання з суперників, повна деморалізація, і тому подібними. Тож, щоб вистояти таким нападкам, по перше: треба просто абстрагуватись від них. По друге, треба не зациклюватись на одному СБ, а просувати спілку відразу в деяких напрямках, й на деяких платформах одночасно. Наприклад: сам СБ, звісно, куди без нього. Потім ютуб – там можна викладати озвучування віршів, і згодом навіть книг. Третьою платформою може бути… та хоча б і Тік Ток. Там можна також створити непогану аудиторію, чисто за допомогою написання гарних віршів. А тепер до справи. Я підводив до того, що хочу довести можливість створення іншої спілки на СБ. Я, як вже колись казав, хочу створити «Бульбашку», для тих письменників, та письменниць, поетів й поетес, хто дійсно хоче розвиватись самостійно, й розвивати українську літературу. Так, всі ми будемо робити помилки, наші роботи будуть називати жахливими, роботами без рими, без стилю, з русизмами й так далі, але ми тільки вчимось. Ми будемо розвиватись, і наші твори будуть ставати гарнішими й більш досконалими. Також і зі спілкою. Вона буде розвиватись, буде ставати кращою, й буде йти до своєї мети – створення комфортної зони для творчості адекватних письменників! Тепер щодо назви, й інших дрібниць. Я хочу все це вирішити вже в компанії з першими учасниками спілки. Обирати назву будемо методом голосування, і більшість інших важливих питань також ми будемо вирішувати саме методом голосування. Ну а тепер, кого я хочу запросити до обговорення про створення спілки. Це ті люди, котрих я б хотів бачити у своїй спілці, і це ті люди, котрих я достатньо давно знаю: Максиміліан Степовий https://www.surgebook.com/maximilianstepowy Сандра Мей https://www.surgebook.com/sandramey Також в особистих я запрошу інших людей, котрі також будуть дуже важливими в нашій спілці

Не дуже давно, цією зимою, мій тато купив собі аналогію української літератури 20 століття. Збірка просто шикарна, тут безліч поетів, і головне що кожен з них достатньо цікавий, в кожного поета було безліч віршів, але в ній (в антології) обрані самі цікаві, самі красиві, самі незвичні, й революційні вірші. Сам я поезію не дуже люблю, чесно😅 але якщо я почав писати сам вірші, то чого ж не почитати "Великих", ну й я і почав. Мій шлях дуже довгий. Тут більше двох тисяч сторінок чистої поезії, не так мало. Я десь на двохсотій. І попадались мені дивні вірші. Дуже дивні, що спочатку я навіть не розумів: "Що то за хрень?!" Це ж не вірш. Але перечитавши вдруге, а можливо і в третє, я починав розуміти поезією того або іншого поета. Не всі мені сподобались, вже один попався уж дкже дивний, котрий. Ну просто мені не подобається буває. А тепер, (не зря ж я почав писати цей блог), мені закортіло поділитись з вами одним віршем Михайла Семенка. Що тут про нього кажуть: "Найталановитіший і найепатажніший український авангардист, фундатор українського футуризму"..."московська куля у підвалах київського Жовтневого палацу обірвала й це непересічне життя" - все як завжди.. Ну, короче, поет він гарний, але експериментатор. Тепер сам вірш (не впадіть зі стільця): Осте сте Бі бо Бу Візники - люди Трамваї - люди Автомобілібілі Бігорух рухобіги Рухливобіги Berceus kapy Селі Елі лілі Пути велетні Диму сталь Палять Пах Пахка Пахітоска Дим синій Чорний дим Пускають БЕНЗИН Чаду жить Чаду благать Кохать кахикать Життєдать Життєрух Життєбензин Авто Трам. Назва цього вірша - "Місто" Тепер головне питання - чому це називають віршем?!? Ну що ж, спочатку я цього не розумів, і вже записав цього поета до чорного списку. Але давайте перечитаємо вірш ще раз? Він не слідує жодному з правил. Тут дикі неможливі слова, тут навіть не слова, просто звуки, тут нема зовсім ніякого сенсу. Але цей вірш дуже добре описує місто. Уявіть себе десь в тому ж Києві. Купа машин, трамваїв, цей нестерпний запах бензину. Купа люду, всі щось говорять, кричать, діти там плачуть, а там вже регочуть. Як передати у вірші весь цей галас? Можна описати красиво. А можна спробувати передати його на емоціях, на звуконаслідуванні. Можна передати атмосферу Міста саме через весь цей галас, слова змішуються у щось ціле, або навпаки - ти чуєш якусь незрозумілу маячню. І ти стоїш серед міста, й чуєш, відчуваєш всю його частково непривабливу поезію.