Віра саме протирала підвіконня від фарб, як її мама встигла прокинутися, і уже щось чаклувала над кухонною плитою. Вона стала перед шафою, і думала про те , в чому сьогодні піти до школи . Не те, щоб її дуже хвилювало , що подумають про неї однокласники, просто хотілося мати нормальний вигляд."Одвічна жіноча проблема, повна шафа одягу, але як завжди, не має чого одягнути " - весело сказала дівчина . І вирішила взяти звичайні чорні лосіни та вільний в'язаний светер. В'язані речі- Вірина слабкість. Деякі з них вона придбала в магазинах, а деякі зв'язала сама. Це її бабуся навчила . "Ехххх, якби...." Дівчина не встигла договорити, як почула голос мами.
-Віруню, ходи до столу!
Знову це "Віруню". Дівчину дратувало, коли батьки так її називали. Вона ж не маленька вже.
-Мамо, я ж просила, щоб ви з татом так мене не називали! Мені уже не п'ять років!- розгнівано сказала Віра.
-Ну, Віруню, ой... Ну ти ж знаєш, що для нас з батьком, ти завжди будеш нашою маленькою дівчинкою.
Віра тільки зітхнула. Нічого вони не розуміють. Але довго гніватися на маму вона не могла, тим більше, що до столу її заманював якийсь чудовий запах. Коли дівчина підійшла ближче, то побачила там тарілку із смачнючими сирничками, і велику чашку какао.
-Дяякую, мамо- сказала Віра вже куштуючи перший сирник та попиваючи з горнятка. Це була її улюблена страва, і вона хоч якось відволіклася від неприємних думок, які цього ранку її особливо тривожили.
Надворі сердито завивав вітер, закликаючи до швидкого танцю різнокольорових листочків.  На деревах їх уже майже не залишилося, та й не дивно, адже це була середина жовтня.
"Добре, що я ще встигла зробити декілька етюдів раніше, коли усе навколо було одягненим в ошатні барви,"- подумала дівчина. Вірі завжди подобалося малювати, але ніяк не випадало нагоди почати займатися цим професійно. Коли вона ще на початку літа з сім'єю переїхала, до Львова, то нікого не знала і цілими днями сиділа у чотирьох стінах. Усе змінилося коли до них на новосілля приїхала бабця, вона знала як важко внучці у новому місті. І після довгих обіймів з Вірою, вручила їй ... справжні олійні та акварельні фарби, які в художньому магазині коштували доволі таки недешево.
- Пам'ятаєш, коли ти ще маленькою приїжджала до мене вгості, завжди брала перший-ліпший аркуш паперу, і починала малювати,-промовила бабця до дівчини. - Сподіваюся ти продовжуватимеш це робити, але вже на трохи професійнішому рівні.
Відтоді Віра почала малювати щодня, і  тепер, навіть, мріяла після закінчення школи вступити до Академії Мистецтв .

Вітер на дворі все сильнішав. Дівчина ще більше загорнулася в плащ і попрямувала до школи.
Перші уроки минули швидко. На українській мові Віра сьогодні отримала хорошу оцінку. Єдина людина в класі, яка пораділа за неї була Соня. А усі інші дівчата почали гнівно перешіптуватися. Дівчатам Віра також не надто подобалася. Першого ж дня коли вона переступила поріг школи, однокласниці дали їй зрозуміти, що усі хлопці тут "зайняті". Ну, принаймі, так вважали дівчата, і при кожній можливості кидалися їм на шиї. Вони бачили в Вірі суперницю. Адже вона була дуже навіть симпатичною: струнка постать, густе русяве волосся, що спадало з пліч, проникливі темно-зелені очі, і щира усмішка. Але  дівчина зовсім не вважала себе красунею, адже в дзеркалі вона завжди бачила ніс з горбинкою, занадто великі губи  та далеку від ідеалу фігуру...

Йшов урок історії, вчитель, як завжди, запізнювався. Зазвичай в таких випадках всі голосно обговорюють щось, співають, роблять все що не хочеш, щоб тільки не бути тихо. Але сьогодні учні ретельно готувалися до тесту. В класі було чути як муха дзищить. І раптом тишу прорізав звук Віриного мобільного.
-Що твій сільський кавалЄр дзвонить?- почав піддражнювати дівчину Влад.
- Ну в тому мому "селі", як ти кажеш, хоча б було з кого вибирати- різко відповіла дівчина.
Насправді, Вірі не так зачепив намір хлопця її образити, скільки те, що називав місто звідки вона родом -селом.
Віра підняла слухавку і почула розгублений голос матері
- Віро, нас сьогодні не буде вдома...
- Мамо, щось трапилося?
- Бабуся потрапила в лікарню- відповіла вона крізь сльози.
Віра розгубилася, вона ладна була заплакати тут, перед усім класом.
-Ейй, Віро що сталося? -допитувалася Соня.
Проте дівчина не могла видусити із себе жодного слова. Усі погляди однокласників були прикуті до неї.
Раптом двері відчинилися і до класу зайшов вчитель. Віра не знала що робити. Бабуся- найдорожча в світі людина для неї... "І що тепер?" в розпачі думала дівчина.
І тут, Віра схопила свою сумку та пальто і швидко вибігла з аудиторії.
Вчитель був настільки розгублений, що навіть не встиг її зупинити.

Віра бігла вулицями Львова, повертаючи у незнайомі провулки.
Вона не знала куди біжить , для чого, просто бігла вперед... Туди, де очі бачать...