Темрява заколисувала і шепотіла ніжні промови невідомою мені мовою. Я немов загубився в просторі: я був цим простором і поза ним. Мене не тривожили почуття і відчуття. Я - частина цієї темряви і водночас уся темрява - це я.

Прокинувшись, хотілося повернутися в попередній стан умиротворення, але мене тривожило усвідомлення того, що я не розумів: де перебуваю і як сюди потрапив.

Кімната надто маленька і сіра, щоб бути схожою на лікарняну палату, скоріше на підвальне приміщення.

Я різко сів на ліжку, озираючись навколо. Поруч - невелика тумбочка і стілець, коричневі двері з тонованим склом, як з'ясувалося пізніше, замкнені. Голі, бетонні стіни і все, більше зачепитися поглядом нема за що. Так... вражаюче місце. Так відразу й налаштовує на позитив. Мене, прям, пересмикнуло від "позитиву".

Голова здавалася абсолютно порожньою. З боку, напевно, виглядало смішно, як я гримасував, намагаючись що-небудь згадати: хоча б своє ім'я. Я сидів на ліжку, тягаючи себе за волосся, потираючи щоки руками, морщив лоба, із дурнуватим виразом обличчя, як на іспиті, коли вчив і пам'ятаєш сторінку з потрібною інформацією, але до суті, як до Марсу.

Погано. Дуже погано! Мені не подобається місце, де я перебуваю, але ще більше - це отупіння свідомості. Вплив препаратів? Можливо.

Залишається тільки чекати. Чекати і сподіватися, що мене тут не залишили помирати.

Я лежав на ліжку втупившись у сіру облуплену стелю.

У горлі застряг клубок відчаю. "Не панікувати. Усе гаразд. Зі мною буде все гаразд." Нахлинув спогад, як мене вдарили по голові майже біля дверей квартири. Як не дивно, зараз голова не боліла. Можливо, це був сон?

Час тягнувся болісно довго. Уже давно прокинувся, але ніхто так і не порушив мій спокій. Хоча важко було назвати свій внутрішній стан спокійним. Може, про мене вже забули? Скільки я провів тут часу без свідомості? На жаль, я не знав відповіді, а в голові виникали тільки запитання.

Мене розбудив звук клацання дверного замка, хтось зупинився біля ліжка.

- Доброго дня, як почуваєтеся?

- Та нормально, а ви, вибачте, хто?

***

Кожен удар серця віддавався болем у грудях, кожне слово - болем у скронях.

- У вас немає травм. Зазвичай, повна втрата пам'яті супроводжується черепно-мозковими травмами, - на мене дивилися спантеличено, як на злочинця.

- Вас привезли в несвідомому стані, але що трапилося, я сподівався почути від вас, - продовжував віщати довготелесий чоловік. - Що ж, ми повідомимо в поліцію. Можливо, вас уже шукають родичі, а поки проведемо повне обстеження, подивимося, що покажуть аналізи, - слухав монотонну промову через слово.

- Лікарю, скажіть, пам'ять повернеться? - перебив його я.

- Це довгий процес. У більшості випадків, протягом перших двох тижнів спогади починають повертатися. Повне відновлення може зайняти більше двох років. Але кожен випадок індивідуальний.

- Зрозуміло. Якщо я не хочу перебувати в лікарні, як скоро ви зможете мене виписати? - хотілося втекти, може я насправді і не в лікарні.

- Та хоч сьогодні. Вас тут ніхто примусово не тримає. Пишіть відмову і готово. Але! - чоловік підняв угору вказівний палець, театрально зробивши паузу. - Я б рекомендував вам пройти обстеження. Це у ваших інтересах, - наголосивши на слові "ваших", пильно подивився на мене.

- Добре, я подумаю. Напевно, так буде правильно. Чи можу я прогулятися?

- Так, звісно. Я зайду до вас пізніше.

Повний текст опубліковано на Букнет. Якщо зручніше читати тут, пишіть))