Уперше ми зустрілися біля ранкового моря. Був вересень. Я, сподіваючись, що мене ніхто не чує, грала на гітарі та співала пісню, що написала напередодні ввечері. Рита сиділа трохи віддалік, на валуні, та, усміхаючись, розглядала мене без найменшого збентеження.

Тендітна, мініатюрна — вона ніби була частиною місцевих краєвидів. Вимазана піском бірюзова сукня, русяві кучері, босі ноги… Рита зливалася з морем. Можливо, тому я і не звернула на неї уваги.

Мені подобалося співати, коли поряд нікого не було. Тільки на самоті я дозволяла собі не прикидатися старанною студенткою технічного університету, зразковою донькою, яка здійснила мрію батьків і вступила на програмістку, або просто душею компанії.

Звісно, я намагалася грати за правилами. Усміхалася до болю у вилицях. Здавала курсові та іспити. Ходила на студентські вечірки. Фарбувала губи бордовою помадою, укладала волосся кучерявим методом, займалася в тренажерному залі.

Знайомилася-жартувала-танцювала — до чергового нервового зриву. А після — писала пісню, діставала із шафи гітару й бігла до ранкового моря, мого вірного і єдиного слухача. У мене в запасі була година. Потім починали сходитися люди, і я знову перетворювалася на старанну студентку.

— Браво! — прокричала Рита і, зістрибнувши з валуна, підійшла до мене. — Ти неймовірна!

Я вчепилася в гітару, немов у щит, відгороджуючись від її захоплення.

Вона чула. Чула мою музику, мій голос і мої пісні. Одкровення, роздроблені на слова — про прийняття, кохання й нескінченні спроби проявити себе.

Чула і, здавалося, розуміла мене краще, ніж я сама.

— Щось не так? — уточнила вона. — Я Рита, а ти?

— Ді… — у горлі різко пересохло. — Діана.

Зблизька вона зовсім не виглядала тендітною. Від неї линула така енергія, така чарівна могутність, що, упевнена, вистачило б на кілька електростанцій. Майже прозорі білі вії, криво підстрижене каре, овальний кулон-камінчик між гострими, як стріли, ключицями — уся її подоба пробуджувала в мені недосліджену глибинну тривогу.

— Я поспішаю. Тож… — я сховала гітару у футляр і, стрімко червоніючи, пішла геть.

То була правда. Десь там, за шеренгою дерев, поступово оживало місто. А отже, на Діану-програмістку чекали друзі й батьки.

Перед нею відкритий цілий світ — на відміну від Діани-музикантки.

— Гей, Співачко! — Рита наздогнала мене та вчепилася в мій лікоть. — Пройдемося? Я пригощу тебе смаженими каштанами.

Не знаю, чому я погодилася. Можливо, бо сил на активне студентське життя залишалося дедалі менше. А можливо, тому що побачила в очах Рити… Розпач?

Так, саме розпач.

Ми були схожі. Я відчувала це, але поки гадки не мала, на кого Рита-дивна-незнайомка перетворювалася за межами пляжу.

На продавчиню морозива? Машиністку метрополітену? Письменницю?

Інопланетянку?

Вона так і не взулася.

Ми виринули на проспект — широкий, забудований дзеркальними бізнес-центрами, але поки безлюдний. Стрілки величезного годинника на одній з будівель наближалися до шостої. Місто знехотя прокидалося. Несміливі сонячні промені губилися десь між охололою за ніч бруківкою та вікнами зі щільно запнутими шторами. На кіосках, де смажили каштани, висіли замки.

— Можемо просто пройтися, — запропонувала я.

— Без паніки, — Рита підморгнула та шмигнула в телефонну будку, затиснуту між бізнес-центрами, а за мить вийшла зі стаканчиком каштанів.

У мене округлилися очі.

— Як ти…

— Сюрприз! — вона усміхнулася, але, ковзнувши поглядом по гітарному футляру, що стирчав із-за моєї спини, посерйознішала. — Просто ти така… Неземна, чи що. І сумна. Я давно збиралася тебе пригостити, тому щовечора купувала каштани, ховала їх у телефонній будці й чекала ранку, сподіваючись, що ти прийдеш.

— Ясно, — пролепетала я. Сказати, що Рита мене лякала — нічого не сказати. Що далі ми відходили від пляжу, то сильніше мені хотілося втекти. — І давно ти за мною стежиш?

— Ну, якщо рахувати у твоїх виступах, близько чотирнадцяти пісень. А якщо в стаканчиках — двадцять три. — Вона знову подивилася на будку, і я побачила затиснуту між кабінкою і стіною вежу з білих стаканчиків. — Твій спів мене зачарував. А я, повір, розбираюся в музиці.

Ми опинилися на перехресті. Світлофор спалахнув червоним, таймер розпочав зворотний відлік із сімдесяти секунд.

Я зчепила зуби й подумки вилаялася. Набрехати про термінові справи та втекти? Або й далі вдавати, що нічого дивного не відбувається? А що, як…

Ні, Рита не скидалася на божевільну. На відміну від мене, вона не вдавала когось іншого. Що на пляжі, що на проспекті — вона була щирою.

Мені раптом захотілося її захистити від цього величезного міста. Поки воно не прокинулося остаточно, відвести назад на пляж.

Але мене вистачило хіба що на зарозуміле:

— Ніколи б не подумала, що комусь буде цікаво мене сталкерити.

— Що таке сталкерити?

— Запрошувати на побачення та пригощати смаколиками, — віджартувалась я, намагаючись зрозуміти, вона знущається з мене чи справді не знає.

— Мені дуже цікаво тебе сталкерити, — відповіла Рита. Спалахнув зелений. Вона взяла мене за руку, перевела через дорогу та потягла далі. — Я покажу тобі свій улюблений маршрут.

Того дня я так і не з’явилася в університеті. До самого вечора ми з Ритою кружляли майданами і мостами, блукали лабіринтами дворів і сувенірних крамниць, балансували між спокоєм парків і швидкістю вулиць. Під ступнями Рити оживало зовсім інше місто. Місто, у якому Діана-музикантка могла не ховатися.

Ми їли солодку вату, каштани й гамбургери з потрійними біфштексами. Танцювали танго в студентському парку та каталися на атракціонах. Годували голубів і корчили гримаси у фотокабінках. Підспівували металістам у караоке й прокрадалися на дахи закинутих будинків, що тягнулися вздовж узбережжя.

І все-таки мені було тривожно. Я нічого не знала про Риту. Де вона жила? Про що мріяла? Які фільми любила?

Попри раптову близькість, ми були чужими людьми. Тому, опинившись на даху чергової пустки, я не витримала й запитала:

— Звідки ти?

Рита промовчала. Її асиметричне каре танцювало на вітрі, камінчик на шиї переливався в сонячних променях. Ми брели вздовж парапету та спостерігали за тим, як змінюється місто. Як його відтінки стають теплішими, пісочними, а небо — важчає.

— Навіщо тобі цей камінь? — не відступала я.

Рита на мить завмерла і, зазирнувши в стаканчик, який чомусь так і не викинула, повідомила:

— Я наїлася, але там ще трохи каштанів.

— Та і я…

— Хай залишаться на згадку! — Вона висипала їх мені на долоню, простежила за тим, аби я сховала кожен у кишеню джинсів, і з полегшенням видихнула, ніби то була не їжа, а якісь стародавні артефакти.

— У тебе все добре?

Вона кивнула.

— Кулон допомагає мені маскуватися. Без нього моїх сил вистачило б на кілька годин, не більше.

— Так і знала, що ти з іншої планети, — усміхнулася я.

— А може, з моря?

— Точно ні. У сирен довге волосся.

Увечері ми повернулися на пляж. Людей не було, над водою кружляли мартини. Я поставила футляр із гітарою біля того самого валуна, де вранці сиділа Рита, і зняла босоніжки. Мені було важливо мати з нею бодай щось спільне. Навіть якщо це спільне — просто пісок на ступнях.

Рита, спостерігаючи за мною, раптом похмурніла.

— Чому ти співаєш на самоті? — запитала.

Я скривилася. Її цікавість здавалася недоречною, надмірною. Хотілося довести їй, що все це дурниці. Що я ні на що не здатна. Що мої пальці занадто короткі для складних акордів, а голос — слабкий.

— Бо я не музи́ка. І ніколи нею не стану, — я відвернулася до моря. — Упевнена, мій спів токсичний. Як свинець чи ртуть. А ти просто самогубця.

Мартини полетіли. Тиша між нами поважчала щонайменше на тонну.

Рита взяла мене за руку, і я відчула у своїй долоні її кулон.

— У народі цей камінчик називають курячим богом. Таким собі талісманом, який захищає від злих духів, — пояснила вона.

Я примружилася й подивилася в отвір.

— Уяви, що це вічко, за яким не сходовий майданчик, а цілий світ. Яскравий, багатогранний, у якому можна співати та не боятися. У якому ти — відома музикантка.

— А ти?

Вона не відповіла. Я спостерігала за тим, як морем розповзаються сутінки, і намагалася зрозуміти, що із цього реальність, а що — ілюзія.

Гітара? Каштани в моїх кишенях? Щемливе бажання написати пісню?

Поцілунок?

Рита мазнула по моїх губах квапливо, ледве торкаючись, але Діана-програмістка відчула хіба що страх. Хвилина, друга — вона відступила і випалила:

— Вибач, Рито. Я не така.

А от Діана-музикантка насилу стримала сльози. Їй було мало цих обережних доторків, цієї близькості, цього тепла, що розливалося венами.

— Добре, — Рита підморгнула Діані-програмістці й позадкувала до моря. — Дивись у вічко!

Я знову примружилася. Через отвір камінчика було видно лише Ритин силует.

— Нехай курячий бог стане твоїм порталом в інший світ, Співачко! — судячи з тремтіння в голосі, моя відмова все-таки її зачепила. — Способом повірити в себе. Ну, і в мене, якщо наважишся.

Вона роздяглася, зайшла в море, і — пірнула. По воді вдарив русалчин хвіст.

Мартини повернулися.

— Рито? — я сховала камінчик у кишеню джинсів, до каштанів, і побігла за нею. — Що за…

Її ніде не було. Вона просто зникла: без паніки, без сліз, без спроб порозумітися.

Серце забарабанило в ребрах із такою силою, що потемніло в очах.

— Рито! — заверещала я. Ноги самі понесли мене в крижану воду. — Рито! Рито!

Не знаю, скільки минуло часу, перш ніж мій голос зірвався, і я врешті-решт усвідомила, що залишилася одна.

Тільки тепер мене це зовсім не тішило.

Я стояла у воді й намагалася зіставити нашу прогулянку, русалчин хвіст, поцілунок, Ритине дзвінке, грайливе: «Кулон допомагає мені маскуватися», «А може, з моря?».

І моє категоричне: «У сирен довге волосся».

Пляж раптом став якимсь зловісним, чужим. Я вийшла з води й завмерла перед футляром із гітарою. Де закінчувалася реальність, і починалося моє божевілля?

Того вечора я шукала правду навпомацки та, здавалося, знаходила — у кишенях мокрих джинсів, десь між курячим богом і каштанами.

А правда знаходила мене: десь між Ритиним морем і моєю осиротілою землею.