Відтоді минуло пів року. Навчання в університеті я кинула — зрозуміла, що більше так не можу. І не хочу.
Переїхала до іншого району — з маленькою валізою, без гітари та моїх «пісенних» зошитів. Стала продавати смажені каштани.
Зразкова донька перетворилася на найлютішого ворога родини, а душа компанії — на одиначку.
З Ритою ми відтоді не бачилися. Звісно, напочатку я шукала її. Звісно, щоранку перевіряла телефонну будку, а потім, не знайшовши там нічого нового, йшла на пляж і співала-співала-співала, доки не закінчувалися слова.
Марно.
Що далі, то складніше мені давалися власні пісні.
Згодом спогади про Риту змазалися і потьмяніли. Чи існувала вона взагалі?
Я не знала.
Але після її зникнення ще два тижні пролежала з температурою та сильним кашлем. З ночі в ніч мені снився шторм. Над хвилями кружляли мартини, пляж порожнів. Я стояла біля моря й кричала щось вигаданою мовою. Мої ноги були вкриті рибною лускою, а на шиї висів Ритин кулон.
Прокидалась у холодному поту. Пила таблетки. Стискала в кулаку камінчик.
Він завжди лежав поруч, на тумбочці, як єдиний доказ того, що Рита мені не примарилася.
Хоча…
Можливо, того дня мене просто лихоманило. Можливо, наша прогулянка — лише витвір моєї хворої уяви. Можливо, каштани мені принесли батьки чи друзі.
Можливо. Але істина тепер не має жодного значення. Я гублюся в цьому невір’ї. Я в ньому помираю.
Вічко в камінчику більше не рятує.
Хто я насправді? Діана-програмістка? Діана-музикантка?
Відповіді в мене, як і раніше, немає.
Туга за Ритою, «гітарні» мозолі на пальцях, які вже давно загоїлися, спонтанне рішення переїхати кудись на північ — ось як я зустріла свій двадцятий березень.
Авіаквиток в один кінець купила без роздумів, на всі гроші. Того ж дня звільнилася й зібрала валізу.
А ввечері прийшла на пляж — попрощатися. Востаннє спробувати розгледіти через отвір у камінчику Риту.
Що б вона сказала, якби побачила мене тепер? Як швидко б у її очах згасло захоплення?
На моєму місці співав якийсь хлопець. Гітара, невелика колонка, стійка з мікрофоном — судячи з усього, це був не перший його виступ. Навколо — юрмилися люди.
Я наблизилася до них і, ледве не плачучи, намацала в кишені куртки камінчик. Голос хлопця — дзвінкий, чистий — лунко розносився пляжем, а він сам — нота за нотою, рух за рухом — ніби загравав із публікою.
Я б так не змогла. А отже, Рита в мені помилилася.
Хтось підспівував, хтось танцював, хтось знімав його на телефон. Він дарував людям дещо більше, ніж просто атмосферний вечір.
У його музиці було ціле маленьке життя.
Задзвеніли останні акорди. Хлопець усміхнувся, пролунали оплески.
— Браво! — долетіло до мене тоненьке, до болю рідне.
Її.
Не слово, а удар у сонячне сплетіння. В очах потемніло, ноги підкосилися. Увесь світ немов затріщав по швах. Обличчя, обличчя, обличчя — і жодного знайомого.
Я вирвалася з натовпу й побігла до моря.
— Де ти? — прохрипіла. — Покажися. Будь ласка.
І знову нічого.
Здавалося, кров у моїх венах от-от закипить. Рита грала зі мною, а я задихалася від безсилля. Вже пів року — грузла в її мовчанні, як у болоті, і ненавиділа себе за це. А ще — за сумніви, за маски, за безглузде: «Я не така».
Тепер мені хотілося лише одного — переконати Риту в протилежному. Обіймами. Поцілунками. Піснями.
Рішення знайшлося швидко.
Я проштовхнулася до хлопця, який, судячи з хихотіння, що долинало з усіх боків, розповідав щось смішне, і запитала:
— Можна мені? — голос зрадницьки затремтів. — Можна мені заспівати?
Слухачі вмить затихли. Хлопець глянув на мене уважно й водночас ніби крізь. Не знаю, кого він очікував побачити перед собою, але мені раптом стало страшно. Я вже шкодувала, що насмілилася до нього підійти.
Що вдруге повірила цьому клятому «браво».
— Як тебе звати? — уточнив хлопець.
— Діана.
— Підтримаємо Діану! — вручив мені гітару, налаштував під мій зріст стійку з мікрофоном, відступив.
Запала мовчанка. Я пройшлася кінчиками пальців по струнах і зажмурилася.
Згадати акорди. Вирівняти дихання. Подивитися у вічко й розгледіти за ним Діану-музикантку.
Ідеальний план, якщо забути про серце, що знавісніло стукало десь у горлі.
— Успіхів! — викрикнув хлопець.
Я вдарила по струнах.
Зазвучав голос якоїсь іншої, сміливої Діани.
Діани, яка ховалася між рядками цілих двадцять років. Яку від свободи тепер відокремлювали лише стиснуті повіки.
Я знала, що вона на моєму боці. Знала, що тільки завдяки її силі та витримці в мене з’являються пісні. Знала, й тому — дозволила їй розповісти нашу історію.
Подекуди вона фальшивила. Подекуди — збивалася та забувала слова. Але все це було неважливо.
Я нарешті наважилася подивитися у вічко.
Я нарешті побачила за ним себе.
Ця пісня народилася через місяць після знайомства з Ритою. Мені було важливо зафіксувати його саме так — у римах і ритмах. Прожити ще раз — бодай на папері.
Пролунали останні ноти.
— Гей, Сирено! — копіюючи інтонацію Рити, вигукнула я. — Пройдемося?
Заглушила питання фінальним акордом. Розплющила очі.
Вона сиділа на валуні й усміхалася мені, як у нашу першу зустріч.
— Ти неймовірна, — промовила одними губами.
На мене звалилися оплески та прохання заспівати ще щось, але мені вже було не до виступів. Я вклонилася, віддала хлопцеві гітару й попрямувала до Рити.
Всупереч погоді, вона, як і у вересні, була боса. Чорне пальто, накинуте на голе тіло, — єдине, що рятувало її від березневих вітрів. Але, судячи з розслабленої пози, Рита гадки не мала, що таке холод.
— Пограбувала магазин одягу? — поцікавилася я.
— Ти мене недооцінюєш. Я продаю прикраси, які знаходжу в морі, тож… — вона зістрибнула з валуна. — У мене є гроші і для вбрання, і для того, щоб сталкерити чарівних співачок.
Вдалині зазвучала «шістка» в ля мінорі.
— От дурепа, — усміхнулася я. — Де ти була?
— Шукала себе.
— І як успіхи?
— Дуже… Мелодичні.
Борючись зі сльозами, я відвернулася до моря. Невже Рита реальна? Невже реальна ця нова смілива Діана?
Очам я не вірила. Мені були потрібні інші докази.
— Заспівай для мене. Я… — не витримала. Сльози покотилися по щоках. — Я хочу відчути на собі твої чари.
— Мій спів токсичний. Але ж ти не самогубця?
Рита обійняла мене зі спини.
— Гей, це моя суперсила! — я дістала з кишені камінчик і вклала його їй у долоню.
Вона проковтнула смішок.
— Виманила мене з морських глибин своєю музикою. Що далі? Вб’єш?
— О, ні, це надто милосердно. Я співатиму тобі до кінця твоїх днів.
— Ну тоді в мене немає шансів, — вона стиснула камінчик у кулаку й втикнулася носом у мою шию.
— Знаєш, Діано… Насправді я вигнанець серед сирен. Не співаю, не зачаровую, не руйную кораблі. Мені подобається твій світ. Тільки серед людей я почуваюся природно, цілісно. А все завдяки тобі. Коли я почула твій голос уперше, море штормило. Тебе засипало піском, але ти й далі співала.
Вона все говорила, говорила й говорила, а я, танучи від її слів, спостерігала за тим, як чорніє море. За нашими спинами досі дзвеніла «шістка», над валуном кричали мартини.
Чому в нас усе сталося навпаки? У який момент всесвіт прорахувався?
Або?..
— Ти мала рацію, — прошепотіла я і врешті-решт розвернулася до Рити. — За твоїм камінчиком ховався інший світ, але мені знадобилося цілих пів року, щоб його розгледіти. Може, спробуємо заново?
Ритине каре відросло та стало ще неслухнянішим. Вона заправила його за вуха й, підморгнувши мені, запитала:
— Хочеш, пригощу тебе смаженими каштанами?