Музика, котру Софія обожнювала, для котрої весь час йшла вперід, відчуваючи підтримку від неї, вбила її, здається бажаючи померти разом.
Не була й дня коли б не лунали звуки з музичного інструмента, колись так обожнюваний відданою музикою. Син Марти, Михайло, хоч і не був артистичним, але любив матір і хотів бачити посмішку на її обличчі, котра часом зникала від якихось темних думок. Вони, як злі тіні ховалися під лакованою фарбою фортепіано і сиділо підступно, наче чорти. Михайло не знав в чому ховається сенс, і чому при приїзді тітки Ганни вони обоє сиділи біля музичного інструменту, як зачаровані, плачучи і сварячись, доки вони з Віктором сидять в сусідній кімнаті, розглядаючи татові газети і вирізають з них щось чудернацьке. Все це не було важливим, існувала лише ціль: зробити матір щасливою.
  - Синку...- ласкаво промовила Марта, кладячи материнські руки на плечі синові. Її обличчя ще не пожовтіло і не покрилося морщинами, а волосся не посиділо від хвилювань, здається з того часу нічого не змінилось, тай часу пройшло занадто мало. Жінка подумала хвилину і сіла поряд з Михайлом. Вона провела пальцями по клавішам, наче по струнах пам'яті, і посміхнулася, заплющуючи очі, згадуючи Шопена.
  - Мамо, про що ви задумались?- Михайло з цікавістю подивився на жінку.
  - Зіграй Шопена етюд  24.
  У відповідь по кімнаті розлетілися дивовижні звуки, що енергійно переміщалися з місця на місце, відштовхуючись від поверхонь предметів.  Наче води, що охоплюють потоплене судно, воно охопило простір, занурюючи у своє лоно Марту і її сина. Він грав невміло, його пальці не доторкалися до клавіш з тією ж любов'ю і ніжністю, що і Софієні, хлопчина грав, але не відчував, для нього це був налаштований процес, підлаштовування під ноти, це не знищувало істинни душі композитора, але не відчувалося зв'язку між душами, віками, емоціями, що чуйно передаються між людьми з розумінням та відчаєм.

Такі маневри гри не подобалися інструменту, він опирався, інколи заважаючи невірними акордами, розриваючи пелену настольгії.
В якусь мить Марту це почало дратувати, вона відчула себе Ганною. Здавалося, що все невірно, її син справді не буде музикою і не вартий грати. Та її мягка материнська натура не дала рані втрати розбити серце дитини. Вона усміхнено зупинила Михайло і доручила навідатись до тітки Ганни і Віктора з запрошенням на вечерю. Все-таки приїхавши з Італії Ганна лише раз відвідала їх дім.
Михайло хутко побіг, а Марта залишилася сидіти біля фортепіано. Вона не вміла грати, але все ж провела по деяким клавішам, згадуючи "Вальс Меланхолійний" . Він загинув разом з нею, завмер у пам'яті і більш ніде. Світ не знав її та тієї мелодії, не бачив ще одну історію втраченого генія, що живе мистецтвом.
Марта ніколи не плакала, не жаліла минуле, підтримувала чуйну до світу художницю, розуміючи цінну сліз, але в цей раз, згадуючи посмішки подруг, їх мрії, останній чай, жінка не могла стримати сліз. Вони не роздирали нутро, навпаки, дарували заспокоєння. Марта посміхалась сльозам, спогадам, уявляючи музику, їх спільну сусідку. Ще б раз почути ту мелодію, запам'ятати назавжди, не забути вже ніколи! Напевно, саме тому Марта хотіла знов поспілкуватися з Ганною, вони подорослішали, пережили горе, але воно стало частиною їх спільного життя, їх товариства, можливо, це цінна обіцянки, порушеної зі втручанням третьої душі.
Жінки не зрадили собі, принципам та амбіціям, не змінили лінію долі, котру запланували, смерть Софії змінила лише їх структуру спогадів, їх досвід, але не їх самих... від цього життя Дорошенко здавалося мізерним і в той же час найдорожчим, бо вона була кохана двома подругами, бо дарувала їм єдність і щастя лише існуванням душі, що кожного вечора заповнювала куточки їх квартири і їх свідомість.
Над вечір прийшла Ганнуся з сином. Він вже підріс, мав сумні очі і ласкаву посмішку, меланхолічним голосом він нагадував Софію, але відрізнявся від неї різкістю матері.
- Мартоха! Як я рада тебе бачити. А де ж твій чоловік? - З обіймами привітала господинню Ганна.
  - Чекає вечері за столом з Михайлом. Пішли скоріше, ви, напевно, з Віктором голодні?
  Час вечері проходив для жінок за розмовами, професор стримано коментував деякі деталі діалогу, а хлопці намагалися хутчіш поїсти, щоб встигнути пограти і незатримуватися за дорослим столом
Ганна згадала про хлопців, що вибігли з кухні пів години тому, і вже хотіла йти перевірити що вони роблять, але її зупинила Марта. Вона з усмішкою встала зі столу і пішла в сусідню кімнату, де гралися діти. Жінка очікувала побачити байдикування, можливо безлад, але в кімнаті хлопці сиділи за фортепіано і щось обговорювали. Віктор постійно хмурився від гри її сина.
  - Моя мати говорить, що ти неартистичний. Тепер бачу, що це так. Моноттоність нот під твоїми пальцями ріжуть вуха!
  - Я і не намагаюся стати музикою. Граю задля матері і розваги...
  - Ну, добре... а ось я люблю музику за її красу.
  Віктор почав грати якусь мелодію. Вона ніжними пелюстками облягла меблі і вікна, здавалося, що навіть аромат заполонив простір.
  - Фортепіано Софії... - раптом сказала на вухо Марти Ганна, що тільки підійшла. Жінка від несподіваності стрепенулась.
  - Хто б не грав на ньому, а все рівно це тільки її інструмент.
  - Віктор гарно грає.
  - Я... витратила довгий час, щоб навчити його, мені здавалося знайти ту композицію- моя місія, але вона загинула разом з Софією.
  - Незважаючи на це, ми стали щасливі. Дивись... наші сини талановиті хлопці.
  - Та все ж вона навіку в нашій пам'яті без дозволу на відродження... - Ганна залилася сльозами, а Марта, як і колись, лагідно обняла її, заспокоюючи.