Блог
Всі
Цитати
"Словом "письменник" тепер дуже зловживають. Ще зовсім недавно виявляли більше обачливості й скромно розрізняли слова "письменник" і "літератор". Перший був ніби посвячений в лицарі, другий — всього-на-всього зброєносець [...]
Не кожен, хто пише й публікує написане, є письменник. Не кажучи вже про графоманів [...]
Цілком буденним і звичайним стало слово "автор", і нікому навіть на думку не спадає, що автор — це найпочесніший титул письменника. Латинське слово "auctor" походить від дієслова "augere" — "збільшувати", "примножувати". Цим іменем увінчували воєначальників-переможців, тих, хто своїми завоюваннями розширювали кордони держави. Отже, звання "автор" заслуговував би тільки той письменник, хто по-справжньому примножує духовні багатства народу, завойовує для нього нове в сфері прекрасного. Та вже здавна цим зачовганим титулом величають навіть укладачів сонників"
"Алхімія слова" Ян Парандовський
Різне
Як важко інколи відновити свій голос і як легко його втратити.
Чи не топчусь я на місці? Навіть так, що з того, якщо це гавань, де мені спокійно?
О, Музо, дай знову почути Себе.
2
431
Новини
Привіт колеги, читачі та читачки, друзі та подруги!
Я недавно опублікувала своє невелике оповідання "Бокетто Аманди", котре має на меті висвітлити світлі почуття, значення мистецтва у цьому, вияв самореалізації, як не те, що обов'язково має "продаватися", а що дозволяє зцілитися.
У своїх творах я стараюся відображати ті стосунки, котрі шукають спосіб бути здоровими і зцілюючими, а також надихаючими.
Але через значне обрізання попередньої чернетки, перша частина виглядала заплутано.
Завдяки допомозі та підтримці я відредагувала книгу! Її можна прочитати на Аркуш і на моїй сторінці тут: https://www.surgebook.com/miriam_meest_/book/boketto-amandi
Хочу зазначити, що я люблю писати "натякаючи" і твір може стати як приємним дозвіллям, так і глибшим дослідженням мотивів персонажів і т.д.
Маю надію, що твір порадує вас і подарує відчуття насолоди.
5
317
Книги
Всі
Вірші
Всі
Покоління
Суворі сиві голови кульбаб
Прийняти лопухи* не можуть
З веселої руки дитят.
Вони їх пам'ятають бур'яном,
Або аптечною травою.
Суворість давніх мрій та дум,
що попелом осіли на легені.
Цей погляд - вічний сум,
Ось моє старе серце в твоїй жмені.
Ці знаки вже читаються не так,
І органи працюють вже несправно,
Віддали нам кістки за лопухи,
І очі* кинули під ноги, наче пастку.
Віддали юність та любов,
Безмежність всіх дитячих мрій.
Твої обійми молодості схов,
і сиві скроні ранньої весни.
І молодість відкинула дари,
Пригадуючи власні жертви подарунків.
І розійшлися старість й юність,
Відкинуті розбіжністю років.
( лопух* - у флорографії символ вдячності
Очі*- погляди на життя)
Написано разом з @Morgan_Ray
7
2
243
Власність моя
Я волею дихаю.
Пророщую сад.
Даю зривати з нього букет.
Даю всі ножі, що в шафі лежать.
І цим інструментом зрізають стеблА.
Я їм це даю.
Нехай раз у раз виривають, зрізають, складають,
А потім дарують мені.
Простягають у гарній фользі.
Я їм усміхнуся, зітхну...
А рук не простягну,
Дарунок із рук не візьму.
Я сходжу на міст: подивлюся в низ,
Там викину думи важкі про букет,
А квітів моїх не візьму.
Мої ті сади, мої ті ножі,
Фольга лиш то їх, і жести - то їх.
А все - то моє.
Ти чуєш - Моє!
"То твій наречений? Вже вкотре прийде!"
"О ні! То є різні: старі, молоді, жінки й парУбки..."-
Скажу та й піду у сад той лягти.
І ляжу.
Розкрию долоні до неба,
і груди до неба,
І вся я до неба,
А бачу- квітки.
Я в них потону:
Очей не заплющу.
Я в них потону,
Бо то мій букет.
Букет той Небес.
9
5
325
І знову про Буття й Людину
Пустельні поцілунки на моїх вустах
Від Смерті і Життя.
Вони мене кидають у вирій забуття
І в це щоденеє буття.
Я порохом стаю в польоті, а впавиши- паростком в землі.
А потім я колись у цвіт і плід,
А потім, може, у Людину.
Від переродження в Життя і знов у Смерть,
Вони мене кидають, наче горе й щастя,
Де щастя Смертю є,
А Життя- довгим зітханням страждання й екстазу.
7
2
366
