Лоренс дивилася на море. Його хвилі тривожно били в берега, навколо запах солоної волі. Десь там, де немає суші навколо, що дарує безпеку і комфорт, подорожують мореплавці. Сміливі юнаки і дорослі чоловіки, вмирають від хвороб морського середовища, але продовжують мріяти про океани. Тепер дівчина їх розуміла.
Вітер дратує водойми і вони зносять все, випадково забираючи тривоги і страхи.
Море шепотіло Лоренс, вмовляло залишитися, але дівчина не могла стояти біля нього вічно. Навіть дістати його болі, що перлинами лежать на дні, вона не в силах. Корисливе кохання, де Лоренс любить безпам'ятно, але тільки використовує море, а воно зрадливо плаче, тягнеться до її ніг, подолу сукні.
Лоренс відійшла від моря. Печаль огорнула серце з подвійною силою. Її тривога повернулася, напевно, занадто свіжа, не оброблена, щоб залишитися у важких водах.
Півтори години тому дівчина торгувала в маленькому продуктовому магазинчику. Один із покупців був містер Рохелл. Його очі з жальом дивилися на продавчицю,ніби щось знаючи. Він мовчав. Чоловік знав чутливість Лоренс, не хотів засмучувати.
- Доброго дня, міс Лентер.
- Доброго, містер Рохелл,- Дівчина вичікуючи розглядала лікаря.- Так, що вам потрібно? Ви рідко заходити до таких магазинів. Невже з місіс Рохелл щось сталося?
- Ні, вона здорова. Я прийшов не за товаром.
Лікар подивився чи немає в приміщенні людей. Рохелл був радий, коли нікого не зустрів поглядом, бо плітки розносяться швидше фактів.
- Міс Лентер, ваша сестра хвора. Але скільки б я не казав відпочити і розвіятися, вона ігнорує. Якщо міс Лентер не вип'є курс ліків і не відпочинить хоч тиждень, я вже не зможу гарантувати життя.
В горлі пересохло. Перед очима змарніла хворобою сестриця.
- Я їду негайно.
- Це справді їй потрібно. Ви так давно не бачились, коли я проходжу поблизу тих місць, міс Лорент завжди згадує вас в розмовах.
- А чим вона хворіє?- Чоловік зачинив двері за собою, залишаючи Лоренс без відповіді.
А зараз дівчина втомлено йде по шляху, де ще недавно проїжджали вози, можливо карети, чи вершники. Лоренс в котре сіла на камінь, жаліючи, що вирішила йти майже без нічого. Тільки біла шляпа, корзина з деякими продуктами і шматком хліба. Сонце гріло голову і перед очима вже все пливло від втоми і жару. Лоренс одягла головний убір, тепер не треба шукати місця в тіні.
Лентер пішла далі. Вітер привітав її, чому дівчина раділа, бо палкі обійми надокучливого сонця вибивали з сил.
Лоренс відчула солодкий, заспокійливий запах лаванди. Він ніжно гладив дівчину, запрошуючи до себе. Лорент не опиралася, йшла на зустріч дому. Там пахне подібно, тільки ще засушеними ромашками, мелісою та іншими пахучими травами.
Це надало сил. Одразу біль в ногах вчух.
Лоренс захоплено дивилася на фіолетове море. Воно приваблювало око і душу. Дівчина, наче маленька дівчинка, побігла на зустріч прекрасному. Їй знайома ця місцевість. В кінці цього поля будинки, в одному із яких її сестра, котра потребує підтримки і уваги.
В дитинстві вони часто ігнорували цю красу, бо не бачили всієї цінності. Світ був менший, лаванда здавалася безкрайним, кінцем Землі. А потім це море розділяло Лоренс від дому.
Дівчина згадала про сестру і вирішила назбирати в кошик трохи фіолетових квітів. Лоренс підбирала найгарніші на її думку, щоб вони порадували сестру і допомогли скоріше одужати, поглинаючи негативний настрій.
Дівчина зупинилася посеред поля. Сльози рвалися на волю, а ноги зовсім не несли. А якщо вже немає кому нести лаванду? Вони з сестрою не прийдуться вздовж нього, щоб провести Лоренс назад до порту, не з'їдять соковитих слив біля стежки.
Хмари насувалися зі сторони їх містечка. Темні, вони несли щось і мріяли скинути свій тягар назад на землю.
Дощ не хлинув, як очікувалося. Вітер, вірний друг моря, знов виручив дівчину, ганяючи хмари, як стадо.
Все ж погода міняється занадто швидко. Примхлива природа, то злиться, то усміхається людям.
Лоренс взяла кошик і поспішила до рідного містечка.
Жителі вітали її з усмішкою, підозрою, а деякі з хвилюванням і жалем. Дівчина згадала, як вчитель провела захід, де змусила учнів виступати. Кожен мав завдання, хто співав, хто грав роль, а хто готував декорації.
Тоді Лоренс впала зі сцени і їй було соромно. Протягом наступного дня жителі дивились на неї так само, як сьогодні, тільки без надмірної цікавості.
Лорент побачила знайомий двір. Лава біля відчиненого вікна. Знайоме, але таке ж чуже обличчя сестри. Бліде, з впалими щоками, сумним поглядом і сльозами, котрі вона проливала на клумбу час від часу, коли згадувала сестру, що далеко працює і роками не поверталася, померлих батьків і роз'їхавшихся друзів.
Лоренс не вірила, що повернулася додому. Вона побігла до сестри, котра одразу впізнала улюблену Лоренс. Хвора зірвалася з місця на стільки скільки дозволяло здоров'я.
Обійми не розривались. Дівчата плакали, згадуючи як сумували і розуміючи зараз наскільки сильно.
- Невже ти приїхала? Це не сон? - Лорент розглядала сестру, наплювавши на втому і нудоту. Все немало значення. Її Лоренс приїхала, щоб вилікувати безнадійну.
- Чим ти хворієш?- Лоренс лише на хвильку відсторонилася.
- Містер Рохелл тобі не сказав?
- Ні.
- І мені ні... Сказав, що ліки привезеш ти, бо тільки ти зможеш їх довести.
Лоренс зблідла.
- А що як він забув дати мені їх? Ми негайно повинні відіслати йому вістку!
Лорент взяла сестру за руку.
- Не йди. Це зачекає... Скажи, що це в тебе в корзині.
- Лаванда. Я принесла тобі, вона гарно пахне і милує око.
Сестра усміхнулася, взявши в руки трохи квітів. Не потрібен був гарячий чай, ліжко і штори від сонця.
- Ти вилікуєшся і ми пройдемося вздовж лавандового поля разом.
Міс Лоренти засміялися, сжимаючи руку один одної із силою так, що не розірвеш.
Як добре повернутися додому. Як добре обійняти сестру, побачити дорогу, котру знаєш все життя, але якої йдеш в останню чергу.