Мирослава Українська
2023-08-06 17:41:53
ТРІША
Думки вголос
Валентина не знала, чи можна молитися за тварин, але молилася. Вона благала Господа про те, щоб зберіг її Трішу. Вона молилася не про кішку – вона просила зберегти її друга, члена її сім’ї.
З Трішею вони пережили найжахливіші миті життя, і тепер жінка не могла допустити, щоб кішка померла.
Вона дивилася у вікно автобуса.
Повз пропливали безкраї поля, у небі сяяло сонце, але перед очима Валентини рвалися снаряди. Вона поринула думками у страшний березень 2022 року.
- Як думаєте, може, треба їхати? – питав Валентину сусід, з яким жили поруч багато років.
- А куди їхати? На кого кидати будинок, кішку? Я тут все життя прожила, Толік тут похований, нікуди не поїду...
На її красивому обличчі рік тому з’явилися перші глибокі зморшки. До цього часу вона, 65-річна жінка, з гарною генетикою і природною молодістю шкіри, виглядала не старше ніж на 50. Біля очей і вуст були мімічні зморшки, але хто їх бачив?
Хімік за освітою, вона з великою пошаною ставилася до свого організму, завжди балувала його вітамінами зі свого саду й городу, віддавала перевагу народній медицині і зовсім не використовувала ніяких пігулок.
Вона жила у щасливому шлюбі.
Як за кам’яною стіною, - кажуть про таких чоловіків, яким був її Анатолій.
Вони все життя працювали на хімічному комбінаті. Заробляли непогано.
На зароблені гроші власними руками побудували великий двоповерховий будинок.
Виховали двох синів.
З великою радістю весь вільний час подружжя разом проводило на городі. Для них це було справжнє хобі. Вони знали, як і коли підживити рослини, щоб ті не просто давали абиякий урожай, а радували своїми плодами, крупними, корисними.
Не менше Валентина любила квіти.
Мальовничі клумби навколо будинку були її справжньою гордістю. Ні в кого з сусідів не росли такі квіти, як у Валентини.
- І як тобі це вдається? – з заздрістю питала її сусідка з будинку навпроти. – Я над своїми день і ніч сиджу, а вони все одно не такі красиві, як у тебе.
- Я з ними розмовляю, - посміхалася Валентина, й протягувала сусідці добриво, яке сама розробила. – Бери, я ще зроблю. Хай і твої квіти бушують.
Незважаючи на складний характер, із сусідами жінка жила в мирі. Ні з ким не сварилася, хоча чоловікові нерідко жалілася на ту чи іншу сусідку.
Анатолій був поступливим і дуже спокійним. Здавалося, його нічого не може вивести з себе. Він всюди й завжди приймав перший удар на себе: вислуховував, заспокоював.
За всі роки, що жили разом, знав, які слова й коли сказати дружині, щоб вона почувалася добре.
Якось чоловік приніс додому маленьку кішку.
- Посеред дороги сиділа, ледь машина не наїхала, - простягнув пухнастий клубочок дружині. – Хай у нас живе!
Валентина не заперечувала. Вона, як і чоловік, любила тварин, особливо котів. У їхніх синів у дитинстві були всі, кого тільки бажали: собака, рибки, папуга, щурі, коти.
Синів Анатолій любив усім серцем.
Переживав разом із ними всі їхні злети та падіння, допомагав, чим міг.
Старший жив поруч, молодший із дружиною та донькою – у Краснодарі.
Кілька років тому молодші поїхали шукати кращого життя. Обидва дизайнери за освітою, не змогли знайти роботи у їхньому невеличкому місті. Поїздка до столиці теж не принесла очікуваної роботи. Тож коли знайомі позвали до Краснодару - виконати велике замовлення, погодилися.
Батько жодного разу не був у молодшого й збирався поїхати у гості разом із дружиною.
- У відпустку піду й поїдемо обов’язково. Подивимося, як діти влаштувалися… - планували разом із Валентиною.
Але у відпустку чоловік не пішов. Він поїхав до лікарні.
Останній час недобре себе почував. Став слабким. Йому стало важко ходити на роботу.
- Кидай вже її, - бурчала жінка, а він все ніяк не міг наважитися. Йому здавалося, щось станеться без нього…
Лікар призначив аналізи. Цілу купу.
Для Анатолія лікарня була немов каторга.
Він уже давно, мабуть, більше року, відчував якісь зміни в організмі, але не йшов до лікаря. Все списував на вік. Сам собі сміявся: «Думав, зносу мені не буде, а тут сили покидають. Старію…».
Але то була не старість.
Пухлина вже пожерла одну легеню та розпустила свої щупальці по всіх органах.
- Треба терміново лікуватися. Операцію робити не раджу. Є інші методи, - він слухав слова лікаря і не міг повірити, що то стосується його.
Все було немов у кіно.
Він постійно сварив дружину, щоб не дивилася «мильні опери», де обов’язково в сюжеті була невиліковна хвороба. Якось він і сам бачив уривок, де лікар казав жінці, що у неї страшна хвороба…
Зараз здавалося, що він дивиться другу серію того кіно.
Але це була чиста правда.
Всі ознаки, про які казав лікар, були йому знайомі.
Втрата 20 кг ваги, горло, яке хворіло без причини, слабкість, сонливість…
Лікар показував йому знімок і щось радив. Анатолій нічого не чув.
Він не пам’ятав, як дістався дому.
Схвильована дружина питала, а він мовчав. Набравши сили в одну, ще здорову, легеню, промовив уголос діагноз.
Жах в очах. Усвідомлення. Сльози.
Жінка питала, що робити, де лікуватися, що сказав лікар.
Чоловік нічого не пам’ятав.
Наступного дня до лікарні Валентина пішла сама. Налякана, вона зазирала в очі лікарю і сподівалася почути, що він помилився, що ніякої страшної хвороби у чоловіка немає. Але слова лікаря виявилися ще страшнішими.
- Пару місяців життя з препаратами. Півроку, якщо організм впорається з хімією. Зона враження велика. Занадто пізно звернулися….
Валентина заціпеніла. В голові проносилися думки, чому не наполягла раніше, чому сама не відвела, чому, чому, чому…
- Вам треба записати чоловіка на процедури, - лікар повернув її до реальності.
Вона записала.
Йшла додому і думала, як сказати синам, щоб не налякати, щоб не забрати надію.
Вона вирішила не говорити нікому, що часу не залишилося.
- Не можна, щоб вони знали, - сльози текли, поки вона набирала номер телефону молодшого сина.
Вона намагалася, але не вийшло.
Налякала. Сказала про справжній страшний прогноз.
- Ви приїжджайте, поки ще є до кого…- ридала у слухавку.
Почуття старшого сина мати поберегла. Про хворобу батька сказала, але про вкрай важкий стан промовчала.
Анатолій пішов через три місяці. Молодший син, який був дуже близьким до батька, біля труни не стримував сліз. Він приїжджав із донькою місяць тому. Батько ще був досить міцним.
- За тиждень згорів, - сказала синові мати.
Старший був поруч. Він тримав жінку за руку і не дозволяв плакати. У них із матір’ю схожі характери.
Час минав. Валентина навчалася жити сама.
Спочатку було складно, але стійкий характер, розум хіміка допомогли швидко прийти до тями.
На новий рік приїхали діти з Краснодара, привезли онуку.
Валентина посміхалася – вона не дозволяла собі показувати слабкість і сльози дівчині.
- Хай все погане залишитися в минулому році, а у майбутній беремо з собою щастя, радість, - син підняв бокал з шампанським.
Родина пережила страшну втрату, сподівалася, ні, вірила в те, що все буде добре!
Півроку Валентина жила без чоловіка. Поруч була лише кішка, яку чоловік рік тому приніс додому. Тріша була завжди поруч. Валентина навіть дозволяли їй спати в ліжку на місці чоловіка.
Не так самотньо.
Діти телефонували часто. Свати теж підтримували.
У середині лютого зателефонувала сваха, яка жила на окупованій території.
- Валю, у нас тут щось дивне коїться. Якась евакуація, про якусь небезпеку говорять…
- Політичні ігри, - прагматичний розум хіміка зробив свої висновки.
- Кажуть, війна буде…
Валентина зупинила сваху, навіть мовила голосно, щоб не казала дурниць. Та не образилася – знала непростий характер жінки, але тривога не зникла.
Все сталося занадто швидко. Росія почала повномасштабну війну, прикриваючи свої злочини пропагандистськими лозунгами.
Люди були налякані. Молодь виїжджала, а літні люди не вірили в те, що буде щось страшне.
Новини приходили з Києва, з Харкова, з Херсону.
Снаряди прилітали по містах Луганської області.
В їхньому місті було ще тихо.
Вранці жінка вийшла на вулицю.
До неї звернувся сусід, який прислухався до звуків.
- Здається, десь гуркотить. Може, треба їхати?
- Я нікуди не поїду…
Через тиждень росіяни підійшли до їхнього міста. Почалися артобстріли.
Над головою постійно літали снаряди. Було небезпечно.
Вона вперше пішла у підвал. Кішка була з нею.
Вони удвох сиділи й чекали, доки закінчиться обстріл.
Чекали довго. Чотири години. Потім вийшли з укриття.
Світла не було – десь перебили лінію. Вона ввімкнула ліхтарик.
Опалення без електрики не працює.
- Будемо разом спати, не змерзнемо, - звернулася до Тріші Валентина. Але знов почався обстріл.
Будинок трясонуло. Жінка завмерла. Озирнулася. Вікна цілі, але зовсім поруч щось палає.
Снаряд прилетів у лазню, яка була в кінці городу.
Валентина згорнула матрац, подушку, взяла ковдру. Одягнула теплі кофти, шкарпетки, взулася.
- Пішли, - покликала Трішу.
Літня жінка й кішка спустилися у підвал.
На старенькому телефоні залишалася лише одна риска. Валентина не користувалася смартфоном, який діти подарували на Новий рік – звикла до свого старенького. Він хоч і розряджався швидко, але був дуже зручним.
Зараз жінка шкодувала про телефон – на смартфоні був інтернет, нова батарея. Був би зв’язок. Але телефон лежав у шафі, запакований у коробку. А у руках був старенький, без інтернету, без зв’язку.
– Треба синові набрати, - подумала за старшого з надією, що той і молодшому зателефонує.
Побалакали. Старший жив на іншому боці міста. У них не літало, лише гуркотіло вдалині.
- В лазню прилетіло. Ми з Трішею пішли у підвал. Телефон сідає…
Син запропонував приїхати за нею, але мати відмовилася. Розуміла, що їхати по місту небезпечно.
- Ти тільки брату зателефонуй…
Перший гудок – брат уже відповів, немов тримав слухавку в руці й чекав на дзвінок.
Він справді чекав.
Там, у Краснодарі, по тб казали про укронацистів, фашистів, від яких звільняють територію, а він рвав на голові волосся. Його внутрішній голос волав: там моя мати, там мій брат, там немає ворогів, там усі свої!
Але хто його чув?
Новини хлопець дізнавався з українських ТГ-каналів та від рідних.
Він знав, що у місті вже гучно.
Переживав. Осунувся. Навіть схуднув.
Він втратив батька – він не міг втратити ще й матір!
Хлопець ніколи не молився, а тут благав Господа зберегти його рідних.
Він чекав на дзвінок, але його не було.
Він розумів, що може не бути інтернету, мобільного зв’язку – заспокоював себе.
А душа горіла – що з ними? Чи живі?
Телефон! Нарешті!
Побалакали з братом. Він усе розповів.
- У лазню прилетіло, мати у підвал пішла спати, зв’язку немає. Мати не дозволяє за нею приїхати.
Молодший не розумів, як це – не дозволяє, треба її забрати, щоб була у безпеці, але нічого не сказав.
Він думав, як вивезти маму. Став шукати волонтерів, які можуть евакуювати. Ніч сидів біля комп’ютера. Знайшов якісь телефони – зранку дзвонитиме.
Кішка сиділа на руках у Валентини.
Жінка сиділа на стільці, закутана у ковдру. Очі заплющені. Здається, дрімає.
Вибух. Зі стелі посипалася штукатурка.
Жінка дивиться у темряву. Що там на поверхні? Чи цілий будинок?
Зранку вийшли з підвалу. Будинок цілий. До сусідів прилетіло – літньої кухні більше немає.
Люди з дворів виходять на вулицю. Кучкуються, обговорюють минулу ніч.
Майже у всіх розрядилися телефони. Сусід каже, що зараз запустить генератор, і кличе всіх йти до нього із зарядними.
Валентина пішла додому. У гаражі стоїть каністра бензину. Поставила її на тачку – везе сусіду на генератор.
Вона не одна прийшла з пальним. Інші теж принесли. Але сусід свариться – нащо всі одразу. Раптом прилетить до нього? Все пальне згорить.
Домовилися, що будуть нести по черзі.
Ранок морозний, але люди не відчувають холоду. Всі у стресі.
- Давайте чаю поп’ємо, поки обстрілу немає, - запрошує чоловік, і всі прямують до його будинку.
Він розпалив камін, усі сіли навколо.
Десять літніх людей. Кому 60, кому 70. Одному чоловіку через тиждень 80 виповниться.
Всі знають один одного – багато років живуть поруч. Хтось працював разом, хтось дружив сім’ями, хтось просто сусідив.
Вони домовляються тримати зв’язок, обмінюються телефонами рідних – раптом щось трапиться, щоб було кому сповістити…
Наступного разу вони зберуться лише через дві доби – весь цей час вийти з підвалу буде неможливо. Авіація, артилерія – обстріли не припинялися ні на хвилину.
Валентина з Трішею тулилися одна до одної. Обидві були налякані.
Валя розмовляла з кішкою, наче з людиною. Питала її, як таке можливо? Плакала від відчаю. Згадувала минуле, чоловіка, синів, як відпочивали разом…
Тріша дивилася на жінку, немов заглядала в саму душу.
Вона розуміла все, про що Валя казала.
Два тижні нескінченного пекла. Іноді декілька слів синам: живі, тримаємося…
Старший виїхав із міста – з того краю були евакуаційні автобуси.
Молодший знайшов волонтерів, які погодилися вивезти матір. Лише тоді, коли буде «коридор», коли буде можливо.
Всередині березня Валя прощалася з Трішею. Вона не вірила, що вони залишаться живі. Снаряди рвалися зовсім поруч, вибухи лунали канонадою.
Вмить Валя не почула - вона відчула, що прилетіло й у її будинок.
Вони пережили цю добу. Вийшли з підвалу – однієї стіни будинку немає, дах розкритий.
Жінка дивилася й навіть не плакала. Сухі очі не мали сліз.
Сусід покричав, щоб йшла до нього.
- Обіцяють «коридор», будемо прориватися…
Валя розуміла, що треба їхати, але душа кричала: як залишите все це?
Сусід простягнув телефон – подзвонила старшому, потім молодшому синові. Розповіла про будинок, про «коридор».
- Будемо прориватися…
Старший наполягав, щоб мати їхала з його знайомими.
- Вони виїжджають сьогодні. Візьмуть тебе з собою. Ти тільки дійди до нашого будинку.
Як дійти, коли місто під постійним артобстрілом?
Але вона дійшла. Перебіжками, ховаючись від вибухів.
Квартира сина замкнена.
Квартира його знайомих теж.
Вона стукає – ніхто не відчиняє.
Вийшла на вулицю, озирається. На першому поверсі чоловік.
- Кого шукаєш?
- Ваші сусіди з третього поверху…
- Годину тому поїхали. Нікого немає.
Валентина без сил сіла просто на землю. Її не дочекалися. Вона занадто довго йшла.
Що робити далі, жінка не розуміла.
Можна залишитися – тут спокійніше. Але ж там – Тріша!
Вирішила повертатися.
На пів дороги зустріла військових. Вони забирали людей в евакуацію. Розмовляють українською – наші! Можна їхали, але Тріша…
- Коли ще буде евакуація?
- Завтра, виходьте на майдан.
Валя повернулася додому. Зібрала документи, деякі речі для себе й кішки.
Дві наступні доби були страшними.
Чи буде евакуація?
Наступного дня, як припинився обстріл, вони з Трішею пішли на майдан.
На вулиці – мінус 10, вітер. Дуже холодно.
Чекають.
Під’їхали воєнні машини. Люди посідали. Рушили. Їдуть уже годину. Обстріл.
Водій зупинився, скомандував: всі з машини й лягти на землю.
«Чому російською?» – пронеслося в голові, але було все одно, аби вирватися з того пекла.
Півгодини між життям і смертю.
Колона їде далі. Всі живі.
Доїхали до пункту розміщення біженців. Людей багато, але все організовано. Тут кілька старших, які питають, чи є куди їхати, чи є потреба у притулку?
Валентина каже, що її діти у Краснодарі. Вона не розуміє, чи може з ними якось побачитися.
Їй кажуть, до кого підійти…
Вже згодом жінка зрозуміла, що вона виїхала з російськими військовими. Вони увійшли у місто з їхнього боку.
Через два дні молодший син обіймав матір. Він схуднув, осунувся.
Він радів, як дитина, що мати жива!
Валентина приходила до тями. Але спати не могла. Щойно заплющувала очі, бачила зруйнований будинок, підвал. Вона розслаблялася лише, коли Тріша сідала на руки й починала муркотіти.
Одного дня онука прийшла зі школи й почала щось розповідати про війну.
До них у школу приходив військовий, якій «звільняв» територію України.
Валентина не могла цього чути.
- Росіяни зруйнували мій будинок! Від чого вони звільняють? Від життя?
Жінка розуміла, що дитина не винна – вона тільки повторює те, що почула у школі.
Лють закралася у серце. Лють, з якою Валентина не в силах була боротися.
Жінка замкнулася у собі.
Вона хотіла повернутися додому.
У свій будинок.
У будинок, якого не було.
Одного дня Валентині зателефонували.
- Треба поговорити, приходьте.
Молодий, дуже ввічливий хлопець провів її до кабінету у будівлі фсб.
Він розпитував про її життя під снарядами, дуже співчував.
Розповів, що жінці компенсують втрату – можна оформити спеціальні виплати.
Малював дуже вигідні перспективи.
Валентина навіть повірила…
Хлопець поклав перед жінкою папери.
- Треба підписати…Це для оформлення виплат.
Валентина читала.
«Мій будинок зруйнували українські військові…» - це брехня!
Вона відмовилася підписувати.
- У вас тут син, невістка, онука, - він уже не був симпатичним хлопцем. Уривчасто вимовляв фрази, немов строчив із кулемета. – Якщо не підпишете, син втратить роботу.
Вона не підписала.
Вдома розповіла синові, вибачилася.
Він заспокоїв: залякували, то їхні звичайні методи.
Валентина склала свій невеликий скарб у сумку. Кішку взяла на руки.
- Поїду до свахи, - та жила на окупованій території й кликала неодноразово жити у свою порожню квартиру.
Син усе розумів.
На новому місці було досить непогано. Й до свого рідного міста ближче. Його теж окупували. Іноді туди прилітало, але в цілому було тихо.
Валя поїхала подивитися на свій будинок.
На вулицю повернулися сусіди. Всі живі.
Разом із чоловіком, у якого був генератор, перенесли її речі до нього.
- Може, колись повернуся, - мовила Валентина. Але, дивлячись на зруйновану стіну, розуміла, що повертатися нікуди.
- І вже ніхто не відбудує її...
Жінка сходила на могилу чоловіка. Посиділа, розповіла всі свої пригоди.
Наступного дня повернулася до свахи.
Минув рік.
Онука подзвонила, запросила у гості бабусю. Та пообіцяла приїхати.
- Я на тиждень лише. Хай кішка у вас побуде, - попросила жінку, з якою познайомилася.
Саме ця жінка зателефонувала Валентині.
– Тріша захворіла, не їсть нічого.
Валя ще не встигла погостювати, як поїхала назад.
Всю дорогу вона молилася – жінка не могла втратити кішку.
Тріша ще слабенька.
У ветлікарні дали надію – щось зі шлунком, треба капати ліки, все буде добре.
Валя тримала на руках тваринку, немов найдорожчий скарб. Так і було.
Тріша – це її сім’я.
Вона – нагадування про Анатолія. Завжди заспокоює…
Вони разом пережили окупацію!
Все інше точно зможуть пережити
