Дитяча мрія Потяг мчав у сторону карпатських гір та відбивав свій ритм. У купе спали троє: дві жінки - рідні сестри, та хлопчик семи років - син одній з них. Вони їхали здійснити свою маленьку, але таку довгоочікувану мрію - побачити осінні Карпати та погуляти поміж гір. Хоч і жили в центральній Україні, поїхати все не виходило. То Сашко зовсім маленький, то ковід, то часу немає. А тут, хоч і війна, але все склалося: і тривалі вихідні, і погода, й навіть квітки на потяг були, хоча цей напрямок швидко розбирають. Жінки раділи - ось, нарешті, мрія здійсниться. Вони заздалегідь забронювали маленький котедж, спланували екскурсійну програму та чекали дня відправлення. І ось вони вже в потязі, який несе у сторону заходу. Навіть уві сні вони посміхалися - жінки були щасливі. Вони їхали за здійсненням мрії. Про війну не згадували. Ритм збився, швидкість знизилася - потяг прибував до Львова. Пʼята ранку. На вулиці зовсім темно. Сашко прокинувся: «Вже Карпати?» - Ні, ще не доїхали, спи, синку, - одна з жінок заспокоїла дитину та лагідно поправила ковдру. Сашко перевернувся на інший бік й знов мирно засопів. Жінка накинула на плечі куртку й вийшла з купе. Зупинка у Львові майже пів години - можна подихати свіжим повітрям. На пероні біля вагона стояли люди. Хтось палив, хтось сідав у потяг. «Татку, знаєш про що я мрію? - почула дитячий голос жінка й озирнулася на трьох людей. Поруч, обійнявшись стояли чоловік у військовій формі, жінка й зовсім маленька дівчинка. - Я мрію, щоб ти більше ніколи не їхав». - Я повернуся, рідненька. І скоро буду завжди поруч, і більше не поїду від тебе. А зараз мені треба небо захищати, щоб ти спокійнісінько спала, - чоловік коротко цій п'ятирічній дитинці, як дорослій, без емоцій, спокійно, а вона вислухала, кивнув головою, знов замовкла. Дівчинка не плакала, вона просто вчепилася в батькову ногу та ніяк не відпускала її. Чоловік лагідно гладив одною рукою доньку по голові, а іншою приймав до себе дружину. Вона теж не плакала, а тільки обіймала чоловіка. Так вони стояли весь час, доки йшла посадка. - Пасажири, заходимо, - люди пішли по вагонах. «Бережи маму…» - поцілував доньку чоловік. Вона кивнула головою. «Їдьте додому», - легенько відірвав від себе дружину й розвернув в сторону вокзалу. Жінка взяла доньку за руку й вони пішли по перону. Чоловік застрибнув на сходинки та пішов у вагон. У той, що дивилася на цю картину, рвалося серце від болю. Її син, завдяки захисникам й цьому чоловіку також, мирно спить у купе та мріє про Карпати, а донька цього чоловіка проводжує батька на війну, мовчки переживаючи цей відʼїзд та мріє про його повернення. Яке ж воно різне зараз дитинство у наших дітей… …Жінка повернулася до свого купе. Вона більше не заснула. Через кілька годин прокинулася її сестра та син. Вони поснідали й син пішов пройтися по вагону. Біля вікна стояв той самий військовий. Хлопчик привітався, а чоловік запитав, куди він іде. - Ми їдемо в гори, а ви? - А я….Я на службу! Робити твій відпочинок безпечним. ….Дякую ЗСУ за кожен день нашого життя. За можливість працювати, відпочивати та жити під небом без клятих російських ракет та дронів.

Мрія про прапор Сьогодні День державного прапора України. Я щаслива зустрічати цей день під рідними серцю жовто-блакитними кольорами. Це не просто слова - це пережита та здійснена мрія! Рік тому цього дня я дивилася у вікно своєї кімнати та бачила перед очима російський триколор, який майорів на флагштоці райадміністрації. Почуття відрази, відторгнення та безпорадності, неможливості щось змінити, хвилювали кров. Я дивилась у вікно - мені хотілося кричати. Мене вивертало від того триколору. Я жила в окупації та мріяла про можливість поїхати якомога далі від росіян. Я чекала та жила надією. Два тижні тому окупанти зайшли в моє рідне місто та встановили свої порядки. Багато хто їх прийняв. Але більшість все ж таки чекала можливості поїхати. Як зараз пам'ятаю свою зустріч з подругою, яка теж сиділа на валізах. Ми зустрілися посеред міста, прямо на площі, біля райадміністрації, на якій віяв їх прапор. Обнялися, прошепотіли "Слава Україні", в насмішку над окупантами тихесенько проспівали перший куплет гімну, поділилися планами, як виїжджати. То була наша остання зустріч. Я виїхала наступного дня. Подруга через тиждень. Про те, що вони з чоловіком потрапили під обстріл, я дізналася згодом. Зателефонувала, дізнатися про її стан. Вбитий горем чоловік сказав, що її більш немає. Мій шлях до України був хоч й важким, але безпечним. Коли я побачила перед очима жовто-блакитні кольори, я плакала, стоячи на колінах на рідній землі. Я щаслива сьогодні зустрічати День прапору на території рідної держави! Я вірю в деокупацію територій та в те, що над моїм містом буде майоріти жовто-блакитний прапор! Мирослава УКРАЇНСЬКА

Хоч 23 лютого у нас давно не святкують, Ігор поважав цей день і завжди пив чарку. Згадував діда й батька, які все своє життя служили. Цього року було так само. Жінка накрила до столу. Там була його улюблена смажена картопля та стояла пляшка з чаркою. Спочатку сам одну випив, а потім із кумом, який завітав у гості, удвох допили всю пляшку. Сам Ігор та його дружина Алла родом із Кременчуччини. Там народилися, виросли, познайомилися та одружилися. Згодом поїхали ближче до столиці, до Ірпеня – Ігорю запропонували роботу. Усі друзі залишилися у рідному місті – з ними бачились час від часу. Кум приїжджав часто. З Ігорем вони товаришували з дитинства й були близькі, немов брати. Все дитинство разом, юність, навчання. Хлопець і першу донечку Ігоря хрестив. Саме вона, маленька гарненька білявка, зараз протягувала таткові одну з тих цукерок, якими пригостив гість. Ігор машинально поклав цукерку до кишені і налив ще одну чарку. - Хай усі будуть здорові! І завжди буде мирне небо… - цокнулися. Ігор пив рідко й мало, тому спати завалився о восьмій. Три маленькі донечки не розуміли, чому батько не грається з ними, але Алла заспокоїла дітей і теж стала вкладати. Казка на ніч, поцілунок, побажання на добраніч. Жінка дочекалася, поки доньки спокійно засопять. Це була остання спокійна ніч. Ігор прокинувся від гучних вибухів. Ніяк не міг зрозуміти, що це. - Допився, - мовив уголос, трусонув головою і знов почув гучний вибух. Узяв до рук телефон. У телеграм-каналах було гаряче. Всі питали – що коїться. Хтось написав страшне: «Війна!», і отримав порцію люті. Після чергового вибуху Ігор зрозумів, що це й насправді війна. Дружина стояла біля дверей і плакала. Вона раніше зрозуміла, що прийшла біда. Страшна. Руйнівна. Плакала і мовчала – слів не було. Знову вибух. У кімнаті заплакали діти. Ігор кинувся до них. Три донечки. Старшій – шість, молодшим – чотири й два. Біляві чудові дівчатка, завжди усміхнені й щасливі від щирої батьківської любові. - Треба ховатися, - тремтячий голос Алли заглушив вибух, після якого ударною хвилею вибило скло у вікні. Ігор заціпенів від жаху і не міг рухатися. Він лише пригортав до себе донечок і заспокоював, щоб не боялися. Алла металася по кімнаті та кидала речі, щоб чоловік одягав дітей. Трусики, штанці. Наймолодшій – памперс надягнути. Вікон уже не було. Вибухи були щосекунди. Подружжя з трьома маленькими донечками на руках у темряві бігло до підвалу. Старшенька постійно плакала, середня і молодша мовчали. Мабуть, від жаху у них не було сліз… Їм пощастило. Підвал був шкільним. Там була їжа та вода із запасів шкільної їдальні. Це допомагало не голодувати протягом 10 діб, які вони, разом з багатьма іншими родинами, провели в укритті. Було холодно. Спочатку не розуміли, від чого цокотять зуби - від холоду чи від жаху. У підвалі з кожною годиною ставало все холодніше, треба було грітися. Ігор пішов до будинку за ковдрами та теплими речами. - Господи, допоможи, Господи, не дай загинути! – молилася Алла, поки чоловік не повернувся. - Спальня без вікон, але ціла, кухня теж, у дитячу кімнату і залу прилетіло…Я взяв одяг тобі й дітям, ковдри й трохи їжі, - на вухо шепотів дружині, яка стиснула його в обіймах. Ігор простягнув дівчаткам улюблену м’яку іграшку - мавпочку. Одну на трьох. Більше взяти не вистачило рук. Троє дівчаток тулилися одна до одної. Мавпочку тримала у руках наймолодша. Сестри самі їй віддали іграшку. Малі в одну мить наче подорослішали. Так впливати на дітей може, мабуть, лише війна… Десять днів пекла. Замість будинку – підвал. Їжа - на багатті. Туалет - у кутку на відро. Холодно. Лячно лише від однієї думки, скільки це все триватиме. Дітей жаль. Іноді вони плачуть. Здебільшого - уночі. На одинадцятий день надходить звістка, що будуть евакуаційні автобуси. - Треба збиратися… У підвалі метушня. Жінки плачуть. Діти теж. Чоловіки згуртувалися і планують, як безпечніше дійти до місця евакуації. Вирішили йти вервечкою, один за одним. Доки йшли через зруйновані вщент будівлі, плакали навіть чоловіки. - Ось дитячий садок Іринки, ось кафе, де завжди дні народження святкували, а ось…- жінки поспіхом закривають собою від дітей мертві тіла, що лежать у дивних неприродних положеннях, а під ними якісь коричневі плями… В одному з мертвих тіл Алла впізнала чоловіка подруги. Серце і душа рвалися на частини. Дійшли до площі. Тут уже багато народу. Чоловік 300, і ще йдуть із різних боків. Чекаємо на автобус. Дуже холодно. Вітер. Діти плачуть. Старша прошепотіла: «Татко, хочу пісяти»… Ігор бере донечку на руки і йде до стіни найближчої будівлі. Алла дивиться на них і молиться, щоб зараз не прилетіло. - Господи, допоможи, Господи, спаси й збережи! Якщо гинути, то лише разом! Я не зможу пережити їхню загибель… Ігор із дівчинкою вже поруч. Холодно. Морозу немає, але вітер пронизує до шкіри. Діти збилися в одну купу. Не жалілися – плакали мовчки. Чекали увесь день. Автобуси не прийшли. Увечері жива вервечка повертається до підвалу. Очі у всіх згаслі – надія зникла… Вночі було дуже гучно. І страшно. Снаряд поцілив у будівлю школи. В інше крило. Залишатися тут стало небезпечно. Вранці вирішили шукати інше укриття. Але спочатку знов пішли на площу. - Раптом автобуси прийдуть… Чекали. Не прийшли. Ще один день забрав надію. - Ще й повертатися нема куди…- Алла не змогла стримати сльози, відчула – зараз трапиться істерика. І раптом обстріл. Сотні людей розбігаються врізнобіч. Хтось падає на землю, хтось притискається до стіни, хтось ховається під мостом. Потім усі, хто вижив, прийдуть сюди, під міст, і тут чекатимуть на допомогу й евакуацію. Потім це жахливе фото людей без надії, людей під мостом, облетить увесь світ. Але це буде потім, а зараз треба пережити цей жах. Треба врятувати дітей. На ранок знов надійшла інформація, що прийдуть автобуси. - Лише жінки й діти…Чоловіки можуть їхати на машинах за колоною… - всі слухаються і виконують накази. Автобуси прийшли. Алла разом із дівчатками вже в салоні. Ігор з іншими чоловіками сіли у машину і чекають на команду. Колона поїхала. Один із чоловіків каже, що треба об’їхати вирву по сусідній вулиці. Завернули за кут і виїхали знов на дорогу, але Ігор не бачить автобусів. Його заспокоюють: ми швидко їдемо, автобуси наздоганяють. Ігор постійно дивиться у дзеркало, але автобусів немає. Думками він там, із дружиною і дітьми, але тисне на газ і їде вперед. Скільки минуло часу, скільки кілометрів - чоловік не пам’ятає. Він уже там, де тихо. Минула година, автобусів немає. Минула ще одна. І ще, і ще… - Може, дорога не та? Може, заблукали? - Ні, обстріл…Автобуси потрапили під обстріл…Усі загинули, – Ігор не розуміє, чи він це чує, чи йому це здається…. Мозок відключився. Він не може прийняти цю інформацію. - Усі загинули…- каже хтось знову, й Ігор хапає його руками та трясе щосили, щоб не брехав… ХХХ Сестра Алли Яся була за тисячу кілометрів від Ігоря. Разом із чоловіком ще у 2014 році вони з Кременчука переїхали до Польщі. Після вторгнення Алла весь час дзвонила Ясі та прощалася…Плакали разом. Яся заспокоювала сестру, але з кожним днем зневірювалася. І раптом евакуація! Надія! Останній раз з сестрою Яся говорила, коли вони сіли в автобус …Більше зв’язку не було. Яся чекала на рідних. Від відсутності інформації рвала на собі волосся й не вставала з колін - молилася. Ігор держав у руках слухавку і не міг набрати номер, щоб сказати страшні новини. - Ясю, я приїхав, а вони ні….- лише й зміг вимовити. - Як ні? – все завмерло й обірвалося всередині. - Автобус обстріляли. Кажуть, що всі загинули, - і зірвався. Ігор так кричав, що знепритомнів. Його інвалідність з дитинства вкупі з нервовою напругою дали про себе знати. - Ігоре! Ігоре, ти чуєш мене? Вони не могли загинути! – Яся знову впала на коліна і молилася. Кричала й молилася. Благала Господа зберегти сестру та її дітей. Вона молилася вже другий тиждень поспіль. Вона вірила, що Господь її почує і врятує рідних. Він почув! Обстріл дійсно був. Один із автобусів, де була Алла з дітьми, проскочив, а інший… в іншому всі загинули. Ця історія потім стане відомою багатьом людям. Про неї навіть напишуть у іноземних газетах. Така слава нікому не потрібна. Потрібні – живі люди! ХХХ Ігор почув: «Тату…», і розплющив очі. Він не розумів, де він, чи живий, але радів тому, що це голос його дитини. - На тому чи на іншому світі, головне – разом… - пронеслося в думках. На цьому світі! Спочатку побачив небо, потім відчув рідну руку на плечі. Біля нього на коліна опустилася Алла. Поруч стояли дівчатка. Замурзані, худі. ЖИВІ! - Татку, я хочу цукерку, - сказала середня донька і заплакала. Ігор поліз до кишені і дістав цукерку, яка лежала там уже два тижні… - Чи ціле життя? – подумав чоловік. Ігор був щасливий. Він не розумів, що буде далі, але відчував поглинаюче щастя від того, що його найрідніші живі! І вони поруч. ХХХ - Ми живі, ми всі разом, ми у безпеці, - почула Яся голос сестри, впала на коліна і дякувала Богові за диво, яке він сотворив. ЖИВІ! Після розмови з Ігорем Яся телефонувала волонтерам, щоб дізнатися. Але ніхто не міг відповісти, чи живі її рідні. ХХХ Зустріч була не забутньою. Плакали всі: жінки, діти, чоловіки. Ніхто не соромився своїх сліз. Минув час. Зараз Ігор, Алла, троє дівчаток і Яся з чоловіком живуть у Канаді. Але кожного вечора, вкладаючись спати, вони згадують про Україну і мріють про Ірпінь, який став рідним. - Ми обов’язково колись повернемося…. Липень 2023 рік