Мореас Фрост

                                      Г Р А Й Л И В А    А К У Л А

    Робоча конячка, теплохід «Осип П'ятницький» прибув

в невеликий індійський порт з назвою Нагапаттінам, і в

очікуванні навантаження став на якір на зовнішньому

рейді. Якщо дивитися на карту, порт цей розташований

на правому узбережжі півострова Індостан, поблизу від

північного краю всім відомого острова Цейлон. Нудна ця

справа - якірна стоянка на рейді. Знову ж таки стабільна

тропічна спека вдень і контрастно підвищена вологість у

вечорі та вночі. І, по суті, ніякої зміни декорацій, зовсім

немае за що оку зачепитися. Загалом, лише безнадійна

туга, яка мало що цікавого віщує. Однак скоро все дуже

навіть рельєфно зміниться....

                                    Частина 1. На Якірній Стоянці

        Акула…

     Один лише її суворий, дивовижний силует у воді миттєво викликає поважне хвилювання в підсвідомості, мимоволі віддається десь внизу тіла натуральним холодком при кинутому навіть швидкоплинному погляді на це диво природи. Стрімкі лінії великого, міцного корпусу, і той, що неймовірним чином розбурхує уяву, зухвалий спинний плавець над поверхнею моря… Видовище від невгамовної, спресованої міці. що випирає з води наскрізь пробирає, вражає, зачаровує... І це тільки від суто зовнішнього антуражу. Навіть без «задоволення» сам на сам або поруч побачити її хижо роззявлену вишкірену пащу з разючим набором смертоносних зубів…

        Скільки різних сказань та міфів породжено про цих страшних і кривавих мешканців морських глибин - підступних і ненажерливих, проте, як виявляється, насправді створінь розумних та... навіть, кажуть... миролюбних і лагідних. З приводу останнього складно щось однозначно сказати, десь все ж сумнів пробирає. І поки на власні очі не побачиш, не переконаєшся, ні за що не повіриш. Це питання настільки відкрито постає перед нами, обивателями, ще тому, що виховані ми значною мірою «Голлівудом» з його славнозвісними одіозними кінострічками на кшталт «Щелепи» і тому подібними. Ну, то що ж, врешті решт, повинно спрацьовувати в межах нашої свідомості, то до якої думки нам схилятися: «за» чи «проти» зубастих хижаків, «на користь» їхнього інтелекту чи «на шкоду» гуманістичній теорії - до їхньої потенційної агресії?.. Люті та страшні? Чи все ж таки розбірливі й людяні? Напевно, цю дилему кожному довелося б вирішувати для себе самостійно, по-своєму, звісно, не приведи Господи, поведися йому зіткнутися в природному середовищі й безпосередній близькості, ніс до носа, з цим грізним представником підводної фауни. Але... чомусь мені здається, без панічного страху тут явно не обійшлося б.

       Індійський океан. Чудово всім знайомі за шкільними картами обриси трикутника півострова Індостан. Його східний бік. Ближче до вістря, поруч з островом Цейлон, який витягнувся краплею сльози, що стікає, або перевернутою догори жирною комою. Де, як не там, у чистих, прозорих водах, перебувати в незліченних кількостях цим дивовижним і досконалим створінням природи? Та якщо занурюватися в глибину питання, то це ж не що інше, як мана якась для тутешніх теплих вод! Натуральний акулячий розплідник або заповідник! Для місцевих мешканців засилля цих санітарів моря в прибережних акваторіях, для прикладу, мабуть, можна порівняти зі звичним у наших краях та повсякденним існуванням у доступній близькості від нас численних зграй бродячих собак. Якщо розібратися, то взагалі миримося з їхньою близькою присутністю, але приховано все ж стережемося, не підставляємо під обух свою голову, намагаємося триматися осторонь їхнього товариства і водночас не впадаємо у прямо-таки безмежну паніку.

      … На календарі початок вересня 1976 року. Пароплав* «Осип П'ятницький» – не зовсім типовий лінійник-універсал – прибув із недалекого звідси і солідного за світовими мірками порту Мадрас. Там після повного вивантаження роздобули на борт «важливі», особливі вантажі. У відносно невеликий рефрижераторний трюм прийняли морожену креветку, а у вантажний придонний танк нам закачали порцію оливкової олії. І ось вже другу добу в повній самоті пароплав спочивав на якорі зовнішнього рейду невеликого порту Нагапаттінам (ох, і назви ж тут у міст екзотичні, кручені, язик зламаєш!), де передбачалося прийняття основного вантажу. Втім, назвати його портом у цілому складно. Хіба що номінально. Тому як усі навантажувально-розвантажувальні операції солідних суден, які приходять до порту, проводяться на зовнішньому рейді, з барж або на баржі, які підходять впритул до борту судна. А це в пристойному віддаленні від берега, грубо кажучи, у відкритому морі. Взагалі-то якась причальна лінія тут присутня, проте, для океанських суховантажних суден шлях у порт закритий через мілководний шельф. Осадка суден з вантажем не дає змоги ані пройти до причалів, ані вийти з порту завантаженими. До того ж доводиться брати до уваги океанічні відливи та припливи, а вони завжди глибокі та контрастні.

        Стоїмо в очікуванні, коли ж до нас нарешті підійдуть ці обіцяні горезвісні баржі з особливим вантажем. Ха!.. подумати тільки, рогів і копит! Так-так, у прямому сенсі саме їх, до того ж найрізноманітніших видів: буйволячих, антилоп'ячих, баранячих та яких хочеш ще на додачу. Так, і такого плану «важливий» вантаж, виявляється, буває... Рідкісна екзотика! Особливо на нюх, враховуючи місцеву тропічну спеку. Смердиш під час вантаження стоїть немилосердний, відчайдушно шибає по носу! Адже в трюми, а далі, і у твіндеки* відкритим способом, просто навалом, безсоромно закидають це «дивовижне» добро. Звідки мені про все це відомо? Та ще з минулого рейсу. Та ж волинка була... Тільки, здається, в іншому порту, вже не пригадаю, якому. Так от душок той і досі до кінця не вивітрився. Але... це, на жаль, не від нас залежить, а від безпосереднього начальства нашої благородної пароплавної контори. Ну, а ми - лише підневільні виконавці, перевізники того, що нам «зверху» начаклують наші «яйцеголові». Зате щоразу заспокоюють, що, мовляв, фрахт* солідний, грошовитий, гріх відмахуватися. Та й преміальними чималими нібито пахне. А от якісь там особливості та наші, м'яко кажучи, певні незручності - кого вони можуть серйозно стурбувати в тих наших «академічних» колах?

        Кажуть, гроші не пахнуть... Для них - точно так, абсолютно не пахнуть, для нашого далекого начальства. Однак для нас тут - дуже навіть помітно пахнуть. Скажу більше, чудово тхнуть! Ні, не те слово - смердять! От тільки ще б до тями взяти, якщо вантаж і справді настільки цінний, як твердять наші пароплавські комерсанти хрінові, чому тоді іноземні перевізники, які поважають себе, відмовляються від задоволення шалених грошенят зрубати - взяти й самим цю гидоту мерзосвітну перевозити? Так ні, нам її з радістю залишають. Зрозуміло, своя відповідь на це запитання у мене є. Напевно, не тільки в одного мене. І вона гранично проста й очевидна. Трюми потім, після здачі таких вантажів, не один місяць, перепрошую, натуральним лайном пруть, ще й із помітною домішкою тухлятини. Хоч як би їх не шкрябали та не полоскали... А на кінчику язика одразу ж предметне запитання провисає: і на якого біса цим хитро зробленим япошкам (вантаж для них призначений) отака пахуча дивина заморська, розуму не прикладу?!... З усього світу подібну протухлу гидоту збирають... А, виявляється, як з'ясувалося, з копит і рогів желатинову вичинку виробляють. На ній фармацевтична і парфумерна промисловості солідно тримаються. Але ж нам-то від усвідомлення цього факту ніяк не легше.

      Ось і стоїмо, вичікуємо цю обіцяну вантажну «принадність». І поки що можна дихати на повні груди. До певного часу, звісно...

       Цілковитий штиль в океані. Поверхня моря - дзеркало. Навіть найлегшого дихання вітерця - нуль. А це найзручніший час для масштабних фарбувальних робіт, раз стоїмо на такому мертвому припоні. Здавалося б, робочий ранок тільки-но в розпалі, проте, сонце вже нещадно випалює все живе навкруги. Однак життя на пароплаві йде своєю звичайною чергою. Весь екіпаж - при ділі. Вахти у штурманів і механіків продовжують нестися за ходовим розкладом. Електромеханік з електриком і четвертим механіком колупаються з палубними кранами та вантажними стрілами, перевіряючи їх на предмет надійності в роботі. А палубна команда з матросів після сніданку і традиційного ранкового перекуру розписана на фарбування зовнішніх елементів судна, в цьому випадку надводної частини корпусу. Цієї традиційно нудної фарбувальної роботи завжди вистачає - он, куди не плюнь, стільки заліза навколо! Ну, а в настільки агресивному, вологому, морському середовищі крутих тропіків воно особливо піддається активному окисленню - утворенню звичної всім природної іржі. Ні, зрозуміло, на палубу пароплава плювати ніхто не має наміру. У моряцькому побуті подібне не прийнято, поганий тон, кепська прикмета. Та й взагалі неприємне видовище. Плювати, звісно, можна, ніхто не забороняє, але тільки виключно за борт, у воду.

       На кормі кілька матросів на чолі з боцманом готуються оновити назву судна і порт приписки білою фарбою. Учора он встигли підфарбувати назву судна з обох вилиць на носі, спустивши так звані «бесідки»*, а ось сьогодні дотягнулися і до корми. Одночасно, користуючись тихою погодою, керівництво попутно вирішує освіжити шаровою (сірою) фарбою надводну частину корпусу. Зрозуміло, скільки встигнуть до початку вантажних робіт - і то добра справа... А при такій справі чого гальмувати? Судно фактично в баласті, надводна частина корпусу серйозно оголилася по всьому периметру практично на повну його висоту над поверхнею води аж до горба бульба* в носовій частині. До того ж гріх не скористатися ситуацією незапланованого простою, що виникла. Використовуючи невеликий допоміжний кран, за борт на воду спускають імпровізовані повітряні понтони. Роблять це для облаштування елементарного плота у вигляді пов'язаних між собою чотирьох великих порожніх герметичних бочок з покладеними на них зверху широкими міцними дошками. Виходить досить містка, стійка й зручна плавуча конструкція у вигляді платформи, стабілізована з двох сторін кінцями-розтяжками, закріпленими на палубі. На такому плоті спокійнісінько, не заважаючи один одному, в робочому режимі можуть розміщуватися дві людини. За правилами техніки безпеки на плоту за бортом належить працювати саме в парі, а на висоті бесідки над водою, по-простецьки звісивши ноги з дошки, зазвичай влаштовується один матрос. І неодмінно всі працюють у спеціальних поясах із прив'язаними до них страхувальними мотузками (по-морському, лінями), закріпленими на палубі судна. До плоту і бесідки через борт обов'язково перекидається штормтрап*. На допомогу тим, хто працює за бортом, приставляють зовнішнього спостерігача за загальним процесом роботи як для підстрахування, на всяк випадок, так і, як кажуть, перебуваючи на підхопленні - у разі потреби подати-принести щось чи з метою надання технічної допомоги, а також у разі потреби переміщення висячого або плавучого пристосувань.

       ... Середина дня. За набутою звичкою активного неспання в цей час, я піднявся на верхотуру - до штурманської рубки. У шляхетнішій термінології вона іменується «капітанським містком». Ну, а якщо називати зовсім вже по-уживаному, то звучатиме коротко - просто «місток» або ще солідніше й простіше - «міст». Якраз зараз тут животіє на самоті мій добрий приятель Валентин, другий помічник капітана - щойно підхопив вахту в четвертого помічника. На відміну від вахт ходових, під час якірних стоянок на рейдах матросів, як водиться, забирають із мосту на палубні роботи. Але тільки вдень, у робочий час. У темний час доби вони теж пильнують на містку разом зі штурманами. Звичайно, останнім не позаздриш. Їм доводиться і на рейдових стоянках нести вахти в ходовому режимі - чотири через вісім годин. І обов'язково в штурманській рубці. А це не може не напружувати, на відміну від несення вахт біля причалу в режимі доба через дві, що неабияк розслаблює.

        До речі, моя денна радіовахта, якби ми були на переході в морі, почалася б теж о дванадцятій рівно, як і в другого штурмана. Вони у нас із ним хронічно збігаються за годинами доби, що денна, що нічна. Отож звичка спрацьовує напевно - в цей час ноги самі виносять нагору. Ось тільки, на відміну від братів-штурманів, як я вже згадував, під час якірних стоянок на рейдах у портах, не кажучи вже про стоянки біля причалів, вахти радисти взагалі не несуть; однозначно закривають і, відповідно, передавачі вимикають вже під час заходження у дванадцятимильну зону країни, у порт якої судно прямує.

       З цього моменту судова радіостанція переходить в «мовчазний» режим - винятково приймання з ефіру кореспонденції в суворо визначені терміни (години доби), регламентовані нам генеральним розкладом служби зв'язку нашого пароплавства, після нашого попереднього запиту, який ми надсилаємо спеціальною службовою радіограмою в базовий радіоцентр на підході до порту. Таким чином, до самого виходу з порту пароплав стає натурально німим. Без права «подати голос». Чути - чує, а ось говорити не може. Такий залізний, до речі, писаний міжнародний Закон. Інакше судно-порушник може нарватися на солідний штраф. Ну, а тому, хто все-таки вирішив знехтувати загальноприйнятими нормами, посмів тиснути ефір міццю радіопередавача і в такий спосіб потрапив таки на гачок контролювальних радіостанцій, по поверненню додому, у базовий порт, загрожує щонайменше, натуральна дірка звичайним канцелярським діркоколом у спеціальному кваліфікаційному талоні, який прикріплюють до робочого диплома, а отже, і косі погляди від роботодавця в подальшій кар'єрі. Зрозуміло, за умови, що немає доказів, що тебе змусили порушити Правила. Мається на увазі, капітан змусив. Три такі дірочки з різних приводів - і... прощавай годувальниця-робота. При заході в порти деяких країн місцева влада навіть виконує дурну процедуру - опечатує передавачі на свій лад. Як то кажуть, про всяк випадок... Наївні люди! Не розуміють, що для нас не існує нічого неможливого. Це якщо, звісно, раптом капітану різко закортить щось життєво важливе терміново послати до нашої рідної контори. Навіть стоячи біля причалу. Так, таке рідко, але буває, трапляється. У нашому радистському «потайничку» є не один спосіб, як обійти опечатані ручки або клавіші налаштувань радіопередавачів. Так, спрацювати «на передачу» цілком можливо, але лише за умови попереднього запису про конкретний наказ рукою самого капітана у вахтовому журналі радіостанції. І крапка!

        З моменту закриття вахт у радистів починається натуральна лафа. По суті, відносний вдячний період неробства, розслаблений режим роботи. Головне - бажано не проспати й не проґавити фіксовані терміни приймання радіограм, конкретно нам адресованих. Серед них можуть проскакувати вкрай важливі. Тому зовсім вже замок на двері радіорубки вішати не доводиться, як це буває по приходу в рідні порти. Але і «кукувати» в радіорубці вдень і вночі - вже від такої суворої необхідності - ми позбавлені.

       ... Вхідні двері радіорубки та штурманської рубки, розташовані поруч. Обидві відчинені навстіж, тож усе необхідне для мене чудово прослуховується і звично мимохідь, поза волею, на автоматі мною фіксується на досить віддаленій відстані. І, до речі, в цей самий час я можу займатися безліччю справ, а мій орган слуху сам по собі, автоматом і, як то кажуть, у відриві від «виробництва», все, що потрібно, прекрасно вловлює, визначає і розшифровує в голові. Тож із цим усе в належному порядку. Немає проблем. Тим паче головний двигун заглушений, і тому на судні незвично тихо. Але він також перебуває насторожі – у стані певної готовності. У машинному відділенні теж свого роду пильнують. Так, про всяк «пожежний» випадок. Проте під час якірних стоянок штурманам суворо наказано нести вахти на капітанському містку (хто знає, що може трапитися на рейді!), і вони, звісно ж, несуться в обов'язковому порядку. Щоправда, робиться це, якщо можна так висловитися, на половину очей, на половину активності. У цей час у штурманів якраз з'являється можливість, за бажання, зрозуміло, підбити всі свої запущені чи накопичені під час переходів судна дрібні професійні справи, здебільшого паперові. Ну, а можна, звичайно, і трохи поваляти дурня, розслабитися в процесі вахтових справ. А «поворкувати» так і поготів. Сам бог велів. Ось якраз те, що ми зараз натурально і безтурботно робимо за нашою давньою ходовою звичкою на пару з Валіком, перебуваючи в штурманській рубці в комфортних умовах суднового кондиціонера.

       Ми з Валентином потрапили на «О. П’ятницький» одночасно, ще перед минулим рейсом. Навіть на одному портовому рейдовому катері добиралися з валізами на борт судна, що відстоювалося на якірній стоянці на дальньому, зовнішньому рейді порту Владивосток в готовності вийти в рейс. Він - після своєї чергової відпустки, а я - так і взагалі на своє перше в професійній кар’єрі судно направлявся. А тут ще й ходові вахти у нас збігаються за часом. Загалом, з однієї «бригади» ми з ним, виходить. Його, звісно, молодим хлопцем назвати важко. І близько мені не ровесник. По суті, вже дорослий дядько, порівняно зі мною, ще 21-річним щиглем. Без року тиждень у морях, другий рейс у своїй кар'єрі роблю. А йому вже, слава Богу, пристойно за тридцять. Досвідчений штурман, з десяток років - в судноводіях. Дечого побачив на своєму віку. Навіть якось притримався, мені здається, на своїй нинішній професійній сходинці. За ним уже давно старпомівська посада плаче. Проте ми з Валіком відразу якось непогано зійшлися, по-доброму ладимо, перебуваючи на короткій нозі, на рівних. Часом і чарочкою прибавляємося разом. А що нам із ним ділити? У кожного - свої справи та обов’язки, які абсолютно не перетинаються в жодному напрямку. Мені від нього ніяк не залежати ні в службовому, ні в повсякденному житті на судні, ні за яких його варіацій. Він мені не указ і не командир. А вік?.. Що вік?.. Це зовсім не перешкода. Лише б людина була хороша. Коротко кажучи, Валік - нормальний кадр, «своя» людина, з ним можна мати справу, навіть надто відверто поспілкуватися коли-не-коли теж не питання...

       До речі, хочу відкрити страшну «таємницю» - у нас, радистів, узагалі командирів на судні - раз, навіть без два, і... все. Капітан - так, це наш головний і по-справжньому єдиний начальник. Ну, хіба ще частково перший помічник капітана - «помполіт», він же в нашому обході «помпа» або, як його ще називають по-старовинному, «комісар» - і то лише деінде, подекуди й за деяких обставин може щось там нав'язувати нам за своєю політичною лінією...

       Треба сказати, з капітанського містка магістральний огляд усього, що коїться навколо пароплава, чудовий. А вже якщо необхідна більш детальна, ближня візуальна картинка, то досить лише вийти на крило містка з будь-якого боку штурманської рубки. Звідси можна легко спостерігати, що діється безпосередньо біля бортів судна. Так, ось і зараз вийшли назовні на крило - і все практично у нас перед очима: матроси на плоту з правого борту ближче до корми дружно справою займаються - настирливо і професійно мурзають великими валиками на довжелезних держаках неосяжні простори височенного надводного борту... Пароплав-то в баласті перебуває - зовсім порожній, по суті, немов виїдена консервна банка. Але краще все ж скоріше повернутися назад, у прохолоду рубки.

       Стоїть невластива звичайним судновим ходовим будням, але завжди душею бажана ненав'язлива тиша, яку зрідка порушує писк моєї запальної морзянки із заздалегідь увімкненого і налаштованого на належну хвилю радіоприймача, щоб ненароком не «позіхнути» свій черговий «трафік-лист» (погодинне нагадування усім, що, мовляв, готуйтеся, панове радисти, до скорого приймання чергових звісточок з дому). А строк цей усе ближче. Ми ж з Валентином, тим часом приємно перебуваючи в режимі напіввідпочинку в благодаті кондиціонера, що справно працює, із задоволенням вдаємося до сущого неробства, тринькаючи час його вахти (йому ж тільки на радість, не сумно наодинці), неквапливо попиваючи каву, курячи, перекидаючись невигадливими розмовами. Однак і не без того, щоб на всі боки з лінощами ловити гав...

       Однак що тут навколо, у цих сплячих обставах, може бути такого дивовижно-цікавого, що заслуговує хоч якоїсь уваги? Оку немає на чому зупинитися! З одного боку - досить плоска смужка берега на відстані приблизно з милю (близько двох кілометрів) від нас з ледь помітними міськими кварталами на ній, а з протилежного - безкрайній простір океану. Ось і вся навколишня аура натури. Жодних тобі екстравагантних краєвидів, жодної зміни декорацій, загалом, така собі заспокійлива, навіть сонлива, напіванабіозна обставина, умиротворювальна картина трудового дня в його неквапливому розвороті. І, зрозуміло, незаймана, нічим не порушувана темно-зелена гладь океану навколо.

     Відверто знічев'я беру штатний бінокль, завжди присутній у розпорядженні штурманів на мосту, наводжу його на берегову смугу, що маячить трохи по носі судна. Добротний прилад у моїх руках, у морському виконанні, з 12-кратним збільшенням. Механічно відзначаю для себе - від берега відокремився і повільно рухається в наш бік не то човен, не то пліт якийсь. Дуже вже низько у воді сидить, майже черпає воду. На утлому плавзасобі - кілька пасажирів. Поки не дуже зрозуміло, скільки конкретно і хто це. Ну, пливе собі і нехай пливе... Мало кому заманулося поплавати трохи... Взяв під огляд іще мористе. І відразу в голові закрутилася відома пісенька «Як проводжають пароплави…». Навіть вголос озвучив шматочок приспіву:

        — Во-да-а, вода-а, кру-го-ом вода-а!..».

        Штурман навіть покосився на мене.

         — З чого це тебе на пісні раптом потягнуло?!...

        — Та фігня така, Валіку, глянути навіть нема на що... Ну й нудьга ж тут дика, однак! Мимоволі не те, що заспіваєш, а завиєш...

        І я вже задумав було покласти бінокль на штатне місце, як... у його створ несподівано, в саме останній момент на водній гладі дещо «зачепилося»... Скрупульозніше прицілюючись в об'єкт, ділюся інформацією зі штурманом.

       — Ха, дивись-но, аж, ні! Ух ти!.. Ага, друже, бачу на горизонті якийсь плавець, не кволенький такий... І, схоже, зовсім не дельфінячий. Так, сто відсотків акулка бреде, і, я так думаю, екземплярчик цей зовсім не мілкий. До речі, точнісінько в наш бік мітить. І досить навіть споро! Але поки що далеченько. Бажаєш поглянути?

         Передаю бінокль «другому»*, рукою даючи йому напрямок.

       — Нічого не бачу. Тобі здалося, напевно, - і «секонд»* без ентузіазму повертає бінокль назад, мені в руки.

          — Та годі тобі, зір у мене чудовий, чітко засік.

       Знову недовірливо втупився в оптику, намагаючись вивудити колишнє місце, однак, і справді, об'єкт мій, як у воду канув... Тут вже момент цей проситься в найнатуральнішому сенсі. Явно у воду, куди ж іще?!... Як і раніше на поверхні - тиша та гладь кругом. Абсолютно мертвий простір.

     «Напевно, на глибину подалася, пішла у справах своїх акулячих, сховалася... А шкода, звісно... Та й фіг із нею...» - перейнявся я міркуваннями, але все ж таки з деяким присмаком жалю від можливої хоч і дріб'язкової інтриги та такої-сякої розваги, і далі вже не став мусувати цю тему з «ревізором»*.

         Ще трохи помучив оптику, до речі, заодно зазначивши, що човник дещо ближче підійшов до нас, зайшов до себе в радіорубку, бо почув закличну трель московського радіоцентру. У мене, нарешті, підійшов строк чергового сеансу приймання кореспонденції на нашу адресу. Після виходу з Малаккської протоки у води Індійського океану через поступове затухання радіозв'язку з базовим радіоцентром Владивостока ми зазвичай переходимо на офіційне обслуговування Центрального вузла зв'язку (ЦВЗ) Міністерства морського флоту, розташованого під Москвою. По меридіанах радіохвилі проходять набагато краще і значно стійкіше, ніж поперек магнітних силових ліній земної кулі. Не те слово, в Індійському океані умови проходження радіозв'язку з Москвою навіть дуже шикарні.

        CQ CQ CQ de UAT UAT UAT - в ефірі та по всьому пароплаву розноситься веселе дзюрчання морзянки, мовою радистів означаючи: «всім всім всім я москва москва москва», а далі передається кодовий вираз QSW (слухайте мене на частоті) і слідує перерахування частот у вигляді цифр, на яких зараз буде сеанс передачі накопиченої кореспонденції способом швидкодії (до 400 знаків на хвилину). Це означає, що для всіх суден, які перебувають у нашому ж становищі в різних закордонних портах і стоять на обслуговуванні цього радіоцентру, попередньо позначених позивними, у порядку їхньої черговості передаватимуть радіограми (РДО) без згоди приймальної сторони. Мовою берегових радистів це називається передача способом БЛІНД, ну, а для нас, радіооператорів суднових радіостанцій або морської рухомої служби, як нас офіційно називають у світовій практиці, це буде прийом БЛІНДом. Це термін такий за розмовним жаргоном радистів. Потішне, звичайно, слово, але саме так. Головне тепер - не проґавити свою чергу (свій позивний) і слідом зробити запис усього, що нам адресується, на магнітофон, не забувши перевести режим запису на підвищену швидкість. Після чого переведенням швидкості магнітофона на прийнятну знижену - приблизно вдвічі-втричі - і вже без усякої метушні й поспіху приймаємо отримане добро з плівки на слух, одночасно втілюючи його в тексти РДО на фірмових бланках на звичайній друкарській машинці. Зручно, швидко і практично. І так кожен божий день раз на добу з повтором через дванадцять годин. Це для тих, хто протабанив головний термін.

     Ось саме цією справою - прийманням радіограм від московського радіоцентру - я старанно хвилин сорок успішно займався на своєму робочому місці...