Усю зиму Саша постійно був з Марфою: то намагався навчити її розмовляти, потім вчив літати, і просто піклувався про неї, мов про дитину. Але вона швидко виросла. Випростала крила, і вже літала, неначе молодий орел: з люстри до найвищої полиці шафи, як літак-винищувач пурхала по кімнатах, і погрозливо поглядала на усіх, хто проходив поруч.

        Зима промайнула швидше, ніж в минулі роки: дров і картоплі ще було вдосталь, сніг вже зійшов, і повіяло першим теплом.

-Тату, бачиш яка вона сумна?

-Хіба?

-Вона вже майже не співає, постійно виглядає у вікно.

-Думаєш, їй самотньо?

-Сподіваюсь, що ні. Я ж її усіляко розважаю.

-Може, вона на волю проситься?

-Ні, в жодному разі, я її не відпущу.

-Птах щастя в клітці не знайде, навіть, якщо ти будеш про нього піклуватися.

-А чому люди живуть у клітках, але якоюсь залишаються щасливими.

-Про що ти? – розгублено дивився він на сина.

-Тітка Марина живе у тій маленькій квартирі, де немає ні власного подвір’я, ні городу, ні навіть садочка. Хіба це не клітка? – зауважив Саша.

-Люди не так сильно цінують свободу. Для них це не найсуттєвіше.

-А що «найсуттєвіше»?

-Щоб була їжа і дах над головою.

-Хіба люди – то рослини, тату? – здивовано питався Саша.

-Сину, ти все зрозумієш, коли виростеш, - аргументував батько.

-Тату, я боюсь виростати. Я так багато зрозумію… Чи навпаки…

-Не задурюй собі голову, Сашуню. Зараз прибіжить Іриша, пограєте разом, - погладив його по плечу батько.

-Добре, татку, - відповів Саша, стрибаючи до своєї кімнати.

       Саша клопотався наводити порядок: переставляв з місця на місце іграшки, зняв намальованого блакитного кота (бо був на його думку надто вусатим і загалом дивним), і зібравши інші малюнки, силкувався запхати ту купу до письмового столу.

           На першому поверсі почувся ніжний дзвінкий голос. Ще такий дитячий, але через який вже настирливо пробивалась дорослість.

-Можеш підніматися наверх, він у своїй кімнаті, - запровадив її Михайло.

-Дякую, Михайле Івановичу, - тихесенько відповіла дівчина.

         «Цікаво, що вона сьогодні зодягла, і які в неї косички. Вони так завжди гарно заплетені. Невже батько так гарно уміє заплітати…» , - перервавши його думки, Іриша постукала у двері кімнати.

           Сьогодні вона була у білому платі з синіми смужками, а може і навпаки, але сукня була дуже гарною, видно, що новою.

-Привіт. Знову заплелась? – наче з докором запитав Саша.

-Привіт. Знову. Тобі не подобається? – зніяковіла Іриша.

-Ні, ні, дуже гарно, і сукня…

-І мені подобається. Я люблю синій колір, а ти?

Він якось почервонів і, засоромившись дивитись їх у очі, кивнув.

-А ти що, ось так і прийшла? Там же прохолодно на вулиці, - занепокоївся Саша.

-Та ні, тато мені позавчора купив пальто, хоча і не нове, але дуже гарне.

-Ха, а ти бачила як підросла моя пташка?

-Марфа?

-Так, вона вже така велика.

-А де ж вона живе?

-Не помітила? У клітці на першому поверсі, - показуючи пальцем униз, мовив Саша.

-А їй там не сумно? Я б сумувала, якщо б мене посидили до клітки.

-Їй там добре, ходімо покажу.

            Вони стрибаючи навипередки, спустились донизу. У кухні батько робив чай, приправляючи його різними травами (напій від нього майже завжди пахнув м’ятою і ромашкою).

-А я вам чай роблю, - посміхаючись, дивився він на них.

-Ми прийшли до Марфи.

-О, а я ось тільки випустив її політати, а то вже скоро забуде як це робиться.

-Де випустив? – скрикнув хлопець.

-Та не лякайся, у домі.

-Ти що? Там у залі вікно відчинено, - збліднув Саша.

            Батько тримаючи у руках помиту м’яту, безпомічно дивився на дітей, які стрімголов побігли шукати птаха. Занавіски гойдало, наче вітрила в шторм, а по кімнаті гуляв приємний прохолодний вітерець.

        На вікні птаха не було. Тоді Саша випхнув голову з вікна, і почав дивитися в саду, на подвір’ї, але і там її не було видно. Хлопець почав стогнати, наче мати, що втратила дитину: «Марфо, де ти? Марфо, вернись!». Саша сів біля вікна, і охопивши ноги руками, схлипував і шепотів.

-Ну, чого ти? Вона повернеться, - погладжуючи його по голові, мовила Іра.

-Н-не пов-в-вернеться, - заливався сльозами хлопець.

-Заспокойся! – гримнув батько, який зайшов у кімнату з чаєм на таці.

-Не можу, - не підводячи голову, відповів Саша.

-Подивись на мене, - спокійно сказав батько.

     Саша підняв голову, і від радості, скочив з місця, вдарившись мізинцем об диван.

-Де вона була? Чого ти раніше не сказав? – побачивши у батька Марфу на плечі, всміхався хлопець.

-Та ти так побіг, що я і подумати нічого не встиг.

-Ось і чудово, що вона знайшлась, - посміхнулась Іра.

    Саша пестив птаха, наче то було кошеня. Хлопець цілував її і обіймав, гладив дзьоб і крила .

«Ніколи не зникай. Не дозволяю тобі втікати від мене», - говорив Саша, дивлячись Марфі в очі.

-Пийте вже чай, - поставивши тацю на столик, скомандував батько.

-Так пахне м’ятою, - підставляючи ніздрі під пар, зауважила Іра.

-Ой, вибач, а ти п’єш з м’ятою? А то я робив як і для Саші.

-Дякую Вам. Все чудово, я теж дуже люблю м’яту.

-Тату, принеси, будь ласка, клітку, не хочу, щоб Марфа втекла.

-Так точно, капітане, - вийшов батько з кімнати, іронічно віддавши честь.

-Іро, слухай, мені так шкода твою кішку, - жалібно промовив Саша, подивившись в очі дівчинки.

-Ти про Пенелопу? Дякую, ми були справжніми подругами, але я вже якось звикла, що її немає, - сумно промовила Іра, гріючи руки об теплу чашку.

-Подруги? Розумію… Слухай, а ви коли-небудь розмовляли одна з одною? – трохи посунувшись до неї, прошепотів Саша.

-Ні. Вона мене лише вислуховувала, хоча я б дуже хотіла, щоб і вона зі мною усім ділилася.

-А Марфа зі мною розмовляє. Хоча батько і сміється з мене, що птиці не говорять, але він помиляється.

-Може, дорослі знають більше? – почала розмірковувати Іра.

-Дорослі багато чого не знають. Вони ніколи не вірять у те, що не можуть пояснити. А коли ти їм розповідаєш щось таке, що для них є дуже складним чи незрозумілим, то вони сміються, і кажуть, що в тебе гарна фантазія.

-Моя мама не вірила, що я бачила дві райдуги, сказала, що я все вигадую. Але я бачила, чесно.

-Я тобі вірю, Іро. Знаєш, якщо чесно, я боюсь дорослішати… Що як я буду таким, як мій батько, чи як твоя мати? Що як світ стане для мене настільки простим і зрозумілим, і таким, яким його бачать дорослі? Мене насправді лякає оте таткове «Підростеш - зрозумієш». Може, я не хочу підростати, бо зараз розумію набагато більше… - охопивши голову руками, неголосно мовив Саша, не чекаючи відповіді.

      У кімнаті запанувала тиша порозуміння і спокою. І ніхто не наважився порушити її, хоча ще можна було багато сказати, але усе найголовніше вже прозвучало.

-Іро, а як би тобі було краще, ну, якщо б ти була птахою: на волі у лісі, де тобі потрібно шукати їжу, де холодно і страшно чи вдома, де тебе люблять, доглядають і годують? – запитав Саша, заглядаючи їй в очі.

-Звичайно, ти очікуєш, що я маю обрати другий варіант, і він би був більш логічним, але я ж не пташка, тому і питати треба не в мене, - відповіла Іра.

     Саша закусив нижню губу, яка почала сіпатися, і підперши голову рукою, зізнався:

-Коли ми її знайшли, я не думав, що це так складно. Що відпустити когось, кого дуже любиш – це ненормально, нащо це робити. Але не завжди той, хто сильно любить, знає як зробити краще. Хоча мені і здавалось, що я знаю, але коли я почув як Марфа плакала, просилася на волю, я не міг зрозуміти чому їй тут так погано. Я завжди був поруч, ніколи не ображав її, я був, може, їх за батька, хоча б вітчима.

-Може, усе так, бо вона дика. З цуценятами і кошенятами легше – доглядаєш їх з малечі, вони й думають, що ти їх мама або ж старша сестра. З птахами, схоже, усе не так, - замислилась Іра.

-Думаєш, їй краще буде не волі? – схлипуючи, запитав Саша.

-Сашуню, я не знаю, це твоя пташка. Я не маю права тут розпоряджатися, - розгублено відповіла дівчина.

-«Ми відповідальні за тих, кого приручили», - витерши сльози, промовив Саша, - пам’ятаєш, таку відому фразу з «Маленького принца»? До речі, я помітив, що її дуже часто пишуть в зоомагазинах, може, щоб викликати те саме почуття відповідальності за крихітних хом’ячків, яких беруть дітям, а ті награвшись, залишають їх на піклування батькам. Не знаю як інші, але я замислився над тією відповідальністю: ми так любимо тримати тих, кого кохаємо, кого приручили, і навіть не намагаємось зрозуміти як краще їм. Тоді може, відповідальність – це й ще уміти відпускати, навіть коли тобі боляче, але ти розумієш, що так буде краще.

-Я би так не змогла.

-А я хочу виконати другу частину, бо відчуваю відповідальність за Марфу, - промовивши, він встав, і подивився на пташку.

     Хлопець узяв Марфу на руки, і погладивши її по голові, ніжно поцілував у дзьоб, наче востаннє.

«Я відповідальний за тебе, і готовий бути мужнім. Завдяки тобі я багато чого зрозумів і навчився, навіть не знаю хто ще кого врятував», - прошепотів він до пташки.

     Саша піднявся на стілець, і відчинив вікно - занавіска затріпотіла. З вулиці повіяло приємним прохолодним повітрям.

-Лети, дякую тобі за все, - витираючи кілька сльозинок, кричав на прощання хлопець.

-Ти усе правильно зробив, молодець, - обійнявши його, тихо сказала Іра.

     І вони сіли на підлогу, роздивляючись намальовану Сашою птаху, яка вилетіла з шухлядки письмового столу.

-А що це вам спекотно? – зайшовши з тацею до кімнати, спитав батько.

-Ні, тату, - відповів Саша.

-Я тоді зачиню, бо ми ж ще топимо. Треба економити тепло, - всміхнувся батько.

-Вибач, тату.

-Це ти зараз не розумієш, а от коли виростеш…

-Здається, я вже виріс, - подивившись на батька, промовив Саша.

-Чекай, я клітку забув.

-Вона вже не потрібна, - тихо промовив хлопець.

-Чому? Щось трапилось? – озираючись у пошуках птаха, запитав батько.

-Я її відпустив.

-Марфу? Куди? – перелякався батько.

-Марфу. Може, до лісу, не знаю, куди їй заманеться.

-Навіщо? Вона може й не повернутися, - з докором мовив тато.

-Нехай, якщо вона цього не хоче.

-Ти ж так бігав з нею, носив на руках, не спав ночами, і все заради чого?

-Щоб вона була щасливою, бо я ж відповідальний за неї.

-Нічого ти не розумієш у щасті, сину.

-Тату, ти так часто говориш, що я багато чого збагну, коли виросту, але зараз я мав дуже складний вибір – почувати себе добре, але тримати нещасне створіння у клітці або відпусти Марфу, страждати, і подорослішати. Татку, чому ж ти ніколи не казав, що дорослішати боляче?

-Чому ти думаєш, що їй в лісі буде краще?

-Вона мені про це сказала, - відповів Саша.

-Дитино, птиці не розмовляють, - засміявся батько.

-Розмовляють, просто їх треба вміти почути.

-Сину, наступного разу думай, коли прив’язуєшся до когось, бо я тобі казав, що будеш плакати.

-Тепер я розумію, що означає «бути відповідальним».

-А я ніяк не може зрозуміти нащо ти це зробив, - дивлячись на намальованого птаха, який лежав на підлозі, бурмотів батько.