На вулиці тільки-но починає сходити сонце, виглядаючи лагідним, тихим промінням з-за небосхилу. Нічна прохолода, ще гуляла вулицею, і несміло ворушила гілля поснулих дерев.

   У селі по вулиці Лиманівській в жодному вікні ще не було ні промінчика: хати стояли тихі, наче порожні. І ось лише в одному вікні, непомітно тремтів вогник настільної лампи.

   За столом, підперши голову рукою, сидів хлопчина, і щось вимальовував на аркуші у альбомі. Олівець кружляв зі сторони в сторону: спочатку звичайний, потім зелений, синій, червоний. Здавалося, що з такого набору кольорів має вийти райдуга. Хлопчина сплеснув у долоні, і радісно вигукнув: «Оце так пташина: і гарна, і барвиста, і дзьобата».

   Намилувавшись своїм малюнком, він вийняв із шухляди скотч, і почав ліпити кольрового птаха на стіну поряд зі своїм ліжком.

   «Хай тут і висить. Папа прокинеться – покажу йому», - посміхався хлопець.

  За вікном вже зійшло сонце, півні вже горлали ранішніх пісень, в селі починається новий день.

-Сашуню, - почувся сонний голос з іншої кімнати.

-Так, тату, я вже не сплю, - побіг на голос батька малий.

-Знову малював? – одночасно позіхаючи і посміхаючись, спитав батько.

-Ага, - кивав Саша, підставляючи голову під батькову долоню, щоб той чи погладив, чи обійняв.

-Сьогодні підемо з тобою до лісу…

-По дрова? - перебив його хлопець.

-Еге-ж, - батько так широко відкрив рота, позіхаючи, наче хотів з’їсти кавун кілограми на три.

-А Джину візьмемо? – питається хлопець.

-А як же, звичайно.

   Батько вийшов з дому, обгорнувшись теплою курткою. І сонливою ходою поплентався до сараю.

  «Коли Сашуня вже виросте, я так втомився тягати ці дрова, вони наче чугунні», - давився гіркою посмішкою чоловік.

   Покриті мозолями, напружені чоловічі руки гострили сокиру, і вона була вже готова рубати не лише товстелезні дуби, а й, напевно, різати метал і довбати могутні скелі.

-Татуню, я приготовав термос і бутерброди, і узяв повідок, - шукавши поглядом батька, промовив Сашуня.

-Добре вдягнувся? Шкарпетки тепленькі не забув?

-Так, і светр отой під горло, той колючий, - зморщився він.

-Чудово, синку. Шапку натягни на вуха, а то померзнуть. В лісі може бути прохолодно.

-Ну, пішли вже, - нетерпляче стрибав Саша разом із собакою.

-Добре, ходімо, - батько натягнув величезного рюкзака собі на плечі, і рушив на вулицю.

   Саша йшов позаду, тримаючи собаку поруч, і лагідно звертався до неї: «Джинка, слухайся! Біля мене».

-Тату, а можна я теж буду нести дрова?

-Як? У руках? – трохи роздратовано відповів батько.

-Ні, я взяв рюкзак, - сонячне посміхався у відповідь Саша.

-Ну, добре, сину, - зрадів батько, ворухнувши густими вусами.

   Вони йшли мовчки, слухаючи тишу ще сонної вулиці. Раптом цю тишу увірвала бойова пісня півнів. Вулиця наче прокинулась, ожила.

-Михайле Івановичу, Михайле Івановичу, - почулося за спиною.

   То був молодий роботящий чоловік, з чорними від тяжкої праці на землі руками, і стомленими від раннього пробудження очами.

-Михайле Івановичу, доброго ранку, - наздогнав його чоловік.

-Доброго, Стефане, чого так рано прокинувся?

-Хочу поки ще тепленько, на рибалку збігати, а то вже скоро задощить, тоді буду по хазяйству працювати, - відповів Стефан.

-А, правильно. А ми з сином йдемо за дровами, - переможно посміхнувся Михайло.

-Дядьку Стефане, я буду допомагати, дивіться яку величезну торбу узяв, - крутився Саша, показуючи свій рюкзак.

-Який молодець, - і Стефан наче батько погладив хлопця по голові.

-Добре, Стефане, ми вже підемо.

-Михайле Івановичу, я до Вас забіжу увечері, потрібна Ваша порада, - і він протягнув руку.

-Та забіжи, чекатиму, - відповів Михайло міцним рукостисканням.

   Саша і Джина бігли попереду, переганяючи один одного. Вулиця вже остаточно прокинулась, а ранкове сонце починали пригрівати лагідним промінням.

  «Ліс вже поруч: зараз помахаю трохи сокирою і можна буде поїсти»: поглянувши на дерева, що височіли вдалечині, подумав Михайло.

-Тату, а ти узяв пилку з двома ручками?

-Хочеш пиляти?

-Дуже хочу.

-Добре, синку, попиляєш, - втомлено відповів батько.

   З лісу вже почало пахнути осінньою свіжістю. Ліс таємниче мовчав, але скоро це тихе місце буде кишіти грибниками с кошиками і мішками. А восени тут чуються постріли і гарчання собак – ліс починає пахнути жорстокістю та порохом.

-Тату, залишимо речі на тій галявині?

-Залишимо.

   Михайло скинув рюкзак і сів під деревом, щоб перевести подих. Гостра сокира лежала на колінах, поблискуючи лезом на сонці. Саша сів поруч з батьком і питався:

-Тату, а коли Джина була маленькою, ви з нею теж ходили до лісу?

-Ходили, - посміхнувся батько, - вона бігала по лісу, і тягла до мене гілки. Не собака, а вантажівка якась.

-А ще і екскаватор, - засміявся Саша.

-Та їй просто не можна і кістки дати: все закопує, залишає на потім. Запаслива подруга.

-Ну, в неї ж немає комори як у нас.

-Немає, - посміхнувся Михайло. - Добре, Сашуню, треба колоти дрова.

    Саша слухняно піднявся і пішов віднімати гілля у Джини, що бігала по лісу, і радісно махала хвостом.

"От тобі і помічник" - обурювався Михайло.

   На весь ліс розлягалося тріщання невинного дерева: воно хрустіло наче старий, зачерствілий хліб, який кидали голодним собакам.

   Саша з Джиною бігали, наче це були якісь естафети: з одного дерева до іншого, ловлячи і кидаючи гілки.

"Тату, татуню, біжи сюди" - раптом пролунав з-за дерев голос Саші.

-Що сталось? - питав захеканий Михайло.

-Тату, дивись, - він показував пальцем під дерево.

   Там щебетало маленьке, ще лисе пташеня. Воно дивилося на них великими наляканими чорними очима.

-Бідне пташеня, - сумно протягнув Саша.

-Біда. Це воно, напевно, літати вчилося.

-Чуєш, тату? Воно кличе маму.

-Або їсти хоче, - і Михайло замислився.

-Тату, їй страшно, давай заберемо її з собою.

-Слухай, може, воно і справді кличе маму.

-А якщо вона не прилетить?

-Я не знаю, синку. А що ми буде робити з нею, якщо заберемо?

-А тут вона може загинути, - почав плакати Саша.

-Так, перестань. Заспокойся, – гримнув Михайло.

    Саша сів поруч з пташкою, підперши головою старий дуб. Сльози стікали з його обличчя і летіли униз на пташеня наче град. Джина бігала довкола них, і жалібно гавкала, наче просила: «Ну, візьміть її. Невже вам не шкода?».

-Добре, може, ти і правий, - здався батько.

-Ми її заберемо? – підвів на батько мокрі очі Саша.

-Так, заберемо, сину, - здався батько.

   Саша підстрибнув так, що ще трохи, і він би збив своєю головою усі жолуді з дерева.

-А куди її покласти? – замислився Саша, поглядаючи на шапку батька.

-Зараз придумаємо... – почав чесати лоба Михайло.

-Давай покладемо її до твоєї шапки? – перебивши батька, посміхнувся він.

-Оце ти - хитрун, - гірко посміхнувся Михайло.

   Михайло зняв шапку, і обережну поклав її. Пташеня наляканими очами озиралися довкола, і навіть боялось щебетати. Саша вихопив шапку с рук батька, і почав спостерігати за наляканою пташкою.

   «Ми тебе не залишимо, усе буде добре»: шепотів Саша, нахилившись над пташиною.

-Тату, як думаєш, може вона змерзла?

-У мене шапка тепла, вона швидко зігріється, - з докором відповів Михайло.

   Михайло тримав Джину за повідок, сильно сіпаючи, коли та хоч трохи відходила від свого хазяїна. У цих рухах відчувалась якась чи злість, чи образа.

   До дому Саша біг, наче там його чекав новий велосипед. Зайшовши до оселі, він одразу попрямував до своєї кімнати.

«Шапку потім принеси», - крикнув наче до себе Михайло.

   Батько скинув закопчений лісом одяг, і влігся на диван трохи спочити. Сон обійняв його стомлені працею очі, увесь організм скандував «спати, спати!». Михайло заплющив очі, і з безтурботною посмішкою на вустах, захропів.

  Вечір почав підпікати огнистою рум’янцем на щоках неба. М’яке світло вуличних ліхтарів виголошувало, що наступає ніч.

-Тату, хтось прийшов, - побачивши якусь фігуру за воротами, збудив батька Саша.

-А, так? Дякую, синку, - потирав заспані очі Михайло.

  За воротами, стомлено опираючись на паркан, стояв Стефан. Михайло накинув на плечі тепле осіннє пальто, і тихо покрокував за ворота. Стефан виглядав якось пригнічено і сумно.

-Добрий вечір, Михайле Івановичу.

-Вітаю, Стефане, заходь, - доброзичливо махнув головою Михайло.

-Дякую. Ви, напевно, відпочивали, - розмірковував він.

-Та нічого страшного. А що ти такий змучений? Наче не їв сьогодні...

-Їв. Просто проблема у мене, у нас…

-Що трапилось, сусіде?

-Іриша дізналася про Пенелопу.

-А це ще хто?

-Її кицька, - гірко посміхнувся Стефан.

-Здохла?

-Здохла. Вона питала позавчора, а я їй збрехав... Сказав, що, може десь гуляє, ще тепло.

-Ти її десь знайшов?

-На дорозі... Точніше те, що від неї лишилося.

-Переїхали, шкода. А як Іриша дізналася?

-Вона зранку сипала їй нову їжу, бо стара вже почала тхнути, а я був не в гуморі, і сказав, що кицьки її вже немає - здохла. Нагримав ще й на неї.

-Бідна дитина, - ніби це була їхня кішка, відповів Михайло.

-Знаєте, вона їсти не хоче. Сидить плаче, питає чому ми не поховали її кицьку.

-Я пам'ятаю як у мене сусідський кіт з'їв мого голуба. Я теж довго плакав, не ходив до школи, і думав, що життя на цьому скінчилося.

-А що ж мені з нею роботи?

-Почекай. Вона заспокоїться, це ж дитина. Зрозуміло, що поки для неї це велика трагедія.

-Добре, дякую, я тоді побіжу. А то вона там сама сидить. Мати ж на роботі.

-Біжи, на добраніч.

-На добраніч.

-Ти заходь, якщо щось, - якось по-батьківськи сказав це Михайло, помахавши рукою.

   На вулиці вже почало вечоріти, і небо заблищало срібними цятками. Комарі ще настирливіше полювали над вухами, і коники вже затягнули свою нічну пісню.

-Тату, а що хотів дядько Стефан?

-Та то він у справах приходив?

-Якісь дорослі секрети?

-Можна і так сказати.

-А Марфа вже спить, - посміхнувся.

-А це ще хто? - чи здивувався, чи навіть налякався батько.

-Тату, це ж пташина, що ми знайшли.

-О, ти їй вже і ім'я дав. А що якщо це самець?

-Не думаю.

-Хіба ти на цьому розумієшся?

-Ні, але вона дуже гарна, це має бути дівчинка.

-Самка, сину. Але добре, як скажеш, нехай буде Марфа. Це гарне ім'я, як на мене.

-Слухай, татуню, в мене, цей, черв’ячки кінчились. Можна твоїх узяти?

-Так то ж я на рибалку накопав, - захищаючи черв’яків, відповів Михайло.

-Тату, але вона кричить, - благально дивився син.

-Добре, бери уже. Але рибної юшки не проси, бо ловити тепер немає на що.

-Дякую, - посміхнувся Саша, - я потім накопаю.

-Іди, годуй вже. Вони кожні 20 хвилин їдять, поки не виростуть.

-Треба для них ще гніздо зробити.

-Візьми миску оту діряву, що Джина гралася влітку, і зробиш гніздо.

-А можна солому з сараю взяти?

-Та бери уже, - махнувши рукою, усміхнувся батько.

   Саша всівся робити домівку пташині на вулиці, під теплим світлом ліхтаря, годуючи голодних комарів.

-Сину, зробив уже своє гніздо? – покликав його батько, коли на вулиці вже зовсім стемніло.

-Тату, не кричи. Марфа вже спить, - лагідно шепотів Саша.

-Ти тут уже котру годину сидиш?

-Не знаю, а що, вже пізно?

-Майже одинадцята. Пропоную піти попити чаю, а потім - спати, - стомлено промовив батько.

-Приймаю пропозицію, - всміхнувся Саша.

   Вони сиділи пили чай у повній тиші, було лише чутно як сопіла під столом Джина. Саша дивився на пташину і був готовий будь-якої миті зробити все, що та потребувала б.

-Може, підемо вже спати? - зробивши останній ковток міцного чорного чаю, запропонував батько.

-Ти лягай, а я ще трохи посиджу, - відповів Саша, неквапливо попиваючи вже прохолодний чай.

-На добраніч, Сашуню.

-На добраніч, тату.

    Ніч тихо дзвеніла піснями коників і лагідно-білим світлом зірок. Небо вміє співати своїх колискових.

   Ранок же нахабно постукав у шибки яскравим промінням, ніби шукаючи когось, хто його охоче зустріне. Але всі відверталися, закриваючи обличчя руками, лапами, подушками і ковдрами.

   Першим прокинувся батько, і вийшов на кухню. Там все ще сидів Саша, обіймаючи гніздо с пташиною.

«Невже він усю ніч тут просидив», - припустив батько.

   Саша чи відчувши думку батька, чи просто хотів перевірити стан своєї пташини, тому і прокинувся.

-Ти усю ніч тут просидів? – зустрів сина цим питанням батько.

-Спочатку я її годував, потім мені здалося, що вона змерзла, і я обережно дихав на неї, обійнявши гніздо. Напевно, так ось заснув, -  посміхаючись, розповідав Саша.

-Не звикай так до неї, сину, потім буде боляче відпустити, - серйозним, ба навіть занепокоєним тоном сказав батько.

-А навіщо? Вона буде жити з нами.

-Ех, сину.