Тік...так...тік...так, - годі й казати що цей розмірливий звук, котрий лунав лише тому, що механізм старого годинника все ще працював, звучав ніби набатом для всього світу. Так, саме так. Не знаю чому саме ця коробка з шестернями та стрілками отримала долю відрахувати ту хвилину, але свою роботу вона виконувала жахаючи прекрасно.

Тік...так...тік...так, - іноді здається що все що сталось це якесь дурне непорозуміння, дурниця яка розрослась до катастрофічних масштабів. А заради чого? Яка була кінцева мета? Чим повинен був закінчитись цей задум? Я не знаю, справді не знаю. Та й звідки простому привиду минулих днів це знати?

Я гадки не маю чи зміг вижити ще хтось у тому оскаженілому часі, чи змогли інші пережити все те страхіття як я і жити далі. Хоча навряд чи. Моє існування то і життям важко назвати. Створений для війни, гібрид механізму і людини, у чиєму тілі металу було точно не менше, а ніж живої плоті, зараз сидить підпираючи своїм тілом стіну з давно спаленою до чорноти цеглою та доживає ті останні миті свого віку.

Тік...так...тік...так, - і все ж таки, який цей звук прекрасний, здавалось би звідки у звичайного голема, чи радше автоматона, як мене колись звали, є почуття прекрасного. Справді, створений для війни який на ній і мав загинути не повинен відчувати та знати чогось більшого, а ніж те, як краще виконати наказ.

Протяжний скрип на секунду перебив собою чарівний звук годинника, я подивився у гору на порушника і через окуляри своєї маски побачив лиш старий фюзеляж літака, який проломив стелю будинку та навіки застряг у цій пастці. Ось і ще один привид минулих днів.

Ніс старої машини був націлений точнісінько на те місце де я сидів, на мить здалось що він щойно врізався в будівлю, щоб довершити ту стару жниву всього живого на планеті, але це маячня, так це повна дурниця. Літальний апарат тут уже довший час і став такою ж частиною цього будинку, як і його годинник який продовжував відстукувати свій ритм.

Тік...так...тік...так, - хоча я і не міг почути цокотіння повністю через шолом та навушники, мені цього вистачало, щоб насолоджуватись цим звуком, та абсолютною тишею навколо.

Тиша, коли в останній раз ця нещасна проклята земля могла почути цей німий і такий по особливому чарівний звук? Не знаю. Я не жив у тому часі, чи жив? Гадки не маю, всі мої спогади починаються на зарядній станції де я й такі самі ходячі мерці вперше пробудилися. Ні ім'я, ні спогадів, лише амуніція, порядковий номер та незмінна безлика маска протигаз, в окулярах яких можна було побачити як мої власні очі, та очі моїх братів світилися тьмяним помаранчевим світлом. Один наш вигляд наганяв той самий тваринний, істинний жах на наших ворогів. О так, ми могли себе називати істинними новими жителями цієї землі. Чудовиська яким місце саме у пеклі, котрим стала ця нещасна земля.

Тік...так...тік...так, - яка дурна іронія, коли винайшли паровий двигун всі пророчили щасливе та сите майбутнє, проте люди зробили те що і завжди. Нова технологія стала замість миру сіяти тільки смерть. Могутні імперії ставали ще могутнішими, а менші держави лиш чекали своєї черги бути окупованими. В решті решт все дійшло до логічного кінця: занадто багато амбіцій, занадто багато зброї й такий малий світ.

В той фатальний день водночас загорілись земля, вода та навіть самі небеса. Війна гриміла усюди. Бажання перемогти противника штовхала військовий прогрес нереально далеко. Ось сьогодні війська парадним кроком довгими лініями наступають на ворога, а вже завтра вони ж бігають, неначе щурі, по лабіринтах траншей оточені вирвами від гаубичних снарядів та кілометрами колючого дроту. Танки, повітряні дредноути, залізні люди створенні повністю з металу усе це появлялось з нереальною швидкістю. Згодом черга дійшла і до нас - автоматонів, так я добре то пам'ятаю.

Пам'ятаю як над полем битви, у червоному небі розгорталися баталії авіа флотів, як на землі рухалась шеренга важких машин на нічого не тямущого ворога, як з шипінням і великою кількістю пари відкрились передні бронепластини випускаючи нашу братію у саме серце кривавої вакханалії. Так, я це все занадто добре пам'ятаю.

З яким же диким криком і жахом ворог тікав від нас, тих кого не зупиняли ані кулі, ані гранати. Так саме так, я пам'ятаю як ми бігли швидше кінноти, пам'ятаю те відчуття коли куля влучає в мене, але я не звертаю на це увагу і біжу ще швидше, як ми відразу вступаємо у ближній бій і нищимо ворога. Так саме так.

Тік...так...тік...так, - чи відчуваю я щось за те що коїв, ні, монстрам як я невідомі відчуття, але натомість я насолоджуюсь звуком цього механізму, хех, смішна іронія чи не так?

Проте хай там як, в один день люди створили свій останній жахливий шедевр. Над усією землею спочатку здійнявся стовбур нестерпного білого світла який почав розширюватись і куполом поглинати все на своєму шляху. Ця біла стіна проковтнула і мене, спочатку було тихо, дуже тихо, абсолютна тиша, а потім мене накрив нереальний гуркіт вибуху.

Я не знаю як я вижив, скільки пройшло часу коли я спав та по чиїй волі шестерні у моєму тілі запустилися знову. Одне можу сказати напевно, тепер все справді скінчено. Війна котра повинна була покласти кінець всім війнам виконала своє пророцтво, і тепер лишився тільки я та годинник на стіні.

Тік...так...тік...так, - хе, і все-таки який прекрасний звук.